Знайти забутих модерністів і створювати реп

Людина лікує себе мистецтвом. Створює реальність з текстів, музики, відео. Якщо одні не обмежують себе стилями, то інші ризикують джазувати у різних царинах творчості. Бо головне – говорити, коли маєш що сказати, й давати голос ідеям. Про поступ в музиці та літературі, Калинця і Чубая, відчуття несправедливості, відчуження від самого себе та чому більше не буде фільмів про поетів львівський митець Олександр Фразе-Фразенко розповів журналістці "Еспресо.Захід".

Ти створюєш фільми, кліпи, музику, вірші й переклади. Проте часто в людей перша асоціація з тобою – кіно. Чи погоджуєшся, що ти насамперед є режисером?

Так, бо найбільше зусиль доклав до цього. Музику я завжди робив. Це було екстремально вузько спрямоване, вільна імпровізація, free jazz.

Чи є небезпека, що віддаючи час і старання одному, інше втрачатимеш?

Я присвячую час ідеям, а все інше – інструменти втілення. Треба дивитися, як більше пасує. Наприклад, хочу порізати морозиво. Не братиму ж якусь пилку. Візьму ніж.

Ти писав, що твоя музика – це альтернатива російському репу. Чи слухають її підлітки?

Мої фанати в Instagram писали, що чули, як на бумбоксах діти ходять і спочатку слухають Моргенштерна, а потім мою пісню "Смокчи".

Чим відрізняється твоя музика від російського репу? Крім мови, звісно.

Я не робив її як альтернативу російському репу. Це вже виникло в процесі, як непланована додана вартість. Вважав, що реп – успішний жанр в Україні. Виявилось, що взагалі ні. Все займає російський продукт. Думав, чому так. Зрозумів, що російський реп крутий.

Чому?

Бо якісно технічно зроблений. Я не підтримую нічого російського й впевнений, що про Росію Україні треба забути назавжди. Ігнорувати її існування.

Якщо говорити безпристрасно, то вони спершу вибрали свідомо чи несвідомо стратегією мавпування західного ринку. Просто все копіювали. Роблять це настільки масово, що починають вірити, що це їхнє і було, зрештою, як вони завжди роблять зі всім. Якщо говорити холодно про таку стратегію, то це дає можливість відшліфувати майстерність. Тому й розвинули свої ознаки. Але тих реперів, про яких говорю, російськими не можна назвати. Багато казахів. Які вони, в біса, росіяни? Їхню мову знищували. У мене є друзі-казахи й вони навіть часом не усвідомлюють цієї трагедії. "Скриптонит", "Масло черного тмина" – це світовий рівень, їм немає аналогів.

Тобто вони вже оригінальні?

Так, абсолютно. Хоч починали, як і всі. До речі, той Моргенштерн теж не росіянин, а з Башкирії.

Але бачила, що ти сам себе називав українським Моргенштерном.

Ні-ні! Це не я! Це журналісти. Я б не ляпнув такого. Вважаю, що ці порівняння – це дурня, всі штампи, комплекс меншовартості. Вова Зі Львова каже: "Мене називали українським Еminem, а тепер тебе – українським Моргенштерном". Навіть не знаю, що гірше.

Ти писав, що те, що робиш в музиці – суто для тебе. Але репом українською і англійською ти робиш поступ в українській культурі.

В школі та інституті я не цікавився репом як репом. Я хіба любив хардкор, слухав "Rage Against the Machine", "Limp Bizkit". Хоча згадую, що мав друга, який колись мені переписав "Rammstein" на касету з диска. І той самий чувак переписав "The Еminem Show" – славетний альбом, який я заслухав до дірок. Проте це був виняток.

Я досліджував музику й усвідомив, що реп ось саме тепер став повноцінним мистецтвом. Коли почув Kendrick Lamar "To Pimp A Butterfly", то між ним й між "Світлом і Сповіддю" "Плачу Єремії" немає різниці ні концептуальної чи смислової, ні структурової. Відрізняються вони тим, що Кендрика послухали мільйони, а Тараса – тисячі. І тоді я подумав: а навіщо обмежувати власну аудиторію? У той час він набув максимальної популярності. Сучасний реп мені дуже близький, бо завжди любив музику "The Doors" – тягучі довгі патерни, які повторюються, грузнуть. У репі нової школи те ж саме! Це мені відгукується на глибинному рівні.

Останній твій альбом – "Найкращий альбом року". Які відгуки на нього?

Все супер. До нього в рази більше уваги, ніж до попереднього "Наголос на Е". А ще мені щодня пишуть російськомовні українські репери й кажуть, що я надихаю їх творити українською. Вони скидають тексти, демки і просять порад: "Подивись, заціни".

І ти погоджуєшся допомогти?

Так, завжди це роблю, бо в цьому сенс спілкування з собі подібними. Кілька років тому я переживав стрес, вчився усвідомлювати себе. Я шукав нові сенси в спілкуванні, бо раніше мені було просто байдуже на те, що робив. Старався, щоб ніхто цього не дивився.

Чому?

Це внутрішнє відчуження від матеріалу, відчуження від себе. Думаю, це хвороби всіх митців.

Повернімось до останнього альбому. Там використовуєш спів своєї прапрабабусі. Розкажи про неї.

У пісні "Свята ніч" фіт з оперною співачкою Наталією Степаняк. В інструменталі я використав голос Антоніни Абрамівни Фразенко. Вона зі своїм чоловіком була в Театрі корифеїв і заснували нинішній театр імені Марії Заньковецької. Навіть пам'ятаю, що в дитинстві, коли нас зі школи водили "до Заньковецької", то там, з правого боку, в правому крилі на першому поверсі була стіна з портретами засновників. Були й портрети Фразенків. Зараз вони є на другому поверсі.

Спочатку наше прізвище було Фразе (наголос на "е"). Хтось подружжю дорікнув, що, мовляв, засновуєте український театр, а прізвище у вас геть не українське. Тоді додали закінення "енко". Їхній син своїм прізвищем зробив Фразе-Фразенко, вписавши псевдонім, поряд зі справжнім, у паспорт. Так воно легітимізувалося й зробило нас унікальними: такого більше в природі немає.

Антоніна Фразенко була дуже крутою і популярною акторкою на той час. Платівки з її піснями виходили на лейблі, який тепер називається "Сolumbia Records". У Марії Заньковецької не було такого (сміється). Ось хто був популярнішим!

А що зараз із твоїм лейблом "OFF Laboratory"?

Він існує далі на двох континентах у двох країнах та чотирьох містах (Львів, Київ, Нью-Йорк, Бостон). Але я вирішив, що це розпорошення, а концентруватися треба на своєму імені, розвивати його.

На ресурс "Рагу.лі" для Тані Микитенко якось надіслали твою пісню. Мовляв, гляньте на цей сором, що твориться! Але всупереч сподіванням тих, хто надіслав це відео, Таня відреагувала дуже позитивно. Як думаєш, чому люди так сприймають?

Я спав, а Оленка Янковська мене будить і говорить, що нас там десь показують. Я зробив пісню "Смокчи" в дуеті з Оленкою, бо видавалося, що в українців вічно все не до кінця, не на повну потужність: "Та це буде занадто. А що про нас скажуть?". Думаю, ну я зараз вам роздам. Написав текст. Оленка дуже впиралася й пісня готова лежала десь рік чи півтора. Переконував, що це бомба буде. І пісня справді вистрелила. Таня Микитенко ж її легітимізувала, пояснила, у чому річ і як це слухати, за що їй величезна подяка.

А історія, коли тебе назвали порноартистом?

Це колись діаспорні кола з УПА (чи УНСО, чи яка біда з їхніми абревіатурами) запросили мене у Нью-Йорку на велике інтерв'ю. Воно вийшло довжелезним і дуже крутим. Наступного дня один чоловік від них пише мені: "Слухай, є проблема. Наша верхівка про тебе навела "справки". Значить ти, блін, порноартист! Ми не можемо це промоціювати!". Після цього я заборонив їм використовувати будь-які мої матеріали, бо це все безглуздо й смішно.

От про критику загалом. Як ти реагуєш? Чи є люди, які пишуть повідомлення тобі?

Постійно писали й пишуть. Не маю нічого проти, якщо комусь не подобається. Ми спілкуємось, дискутуємо, це завжди мене веселить, хоч часом швидко починає втомлювати. Буває, що дякують за пояснення, навіть обіцяють досліджувати й читати українську історію уважніше, як у випадку з Бандерою і Грушевським. Тому от це така ще просвітницька діяльність, апостольська.

Люди не розуміють іронії. Багато хто вітав, коли я випустив "Найкращий альбом року": "Ми так і знали, що у тебе буде найкращий альбом року!". Вони не розуміли, що це така назва. Дехто ображається: "Як можна так назвати альбом? Хто тобі дав таке право?". А хто мені такого права не давав? Якщо ти не вигадав цього раніше, то я тобі не винен.

У мене було відчуття несправедливості. Я дізнався про поетів і боліло, що вони не визнані належним чином.

Стосовно кіно. Найбільше увагу привертають твої фільми про українських поетів-модерністів. Чому ти десять років тому почав їх створювати?

Бо це тоді було для мене на часі. Кажуть, фільми зробили переворот в українській літературі. Критики казали, що "Акваріум в морі" для цілого покоління наймолодших поетів відкрив невідомі раніше горизонти й вони почали творити, натхненні цими поетами. У мене було відчуття несправедливості. Я дізнався про поетів і боліло, що вони не визнані належним чином.

А як ти про них дізнався?

Книга Грицька Чубая "Плач Єремії" потрапила до мене невідомо звідки. Просто з’явилася. Не знаю, хто мені її дав, бо не було кому. Вона точно не від батьків. Але я знав про Ігоря Калинця, бо він був у шкільних підручниках. Коли приніс юнацькі вірші вчительці української мови Оксані Старості, вона почитала і каже, що це треба до Калинця. У мене був шок. По-перше, люди з підручника існують? По-друге, з ними можна навіть зустрітися? Ми познайомились з Калинцем, він подарував двотомник і відтоді став моїм центральним поетом.

Я почав цікавитись літературою, натрапив на книгу "Українська поезія під судом КҐБ" історика Юрій Зайцева. Це просто бомба. Я її читав на курорті три рази. Звідти й дізнавався про поетів. Про Чубая. Він став улюбленим. Собі ототожнював його з Джимом Моррісоном. Уявляв, що Грицько та Тарас Чубаї – роздвоєння Моррісона в українському мистецтві.

Грицько залишався маловідомим. Я вважав це неправильним. Згодом подружився з Соломією Чубай. Кажу: "А давай про твого тата кіно зробимо?". Вона відповіла, що ніколи його не знала. Кажу: "То якраз дізнаєшся!". Я завжди хотів, щоб саме твір був вмонтованим у щось більше. Наприклад, вірш має розростися до книги, пісня – до альбому. І якщо створюю фільм, то має бути цикл. Бо все у світі є частиною більшого. Вирішив знайти всіх важливих забутих модерністів і зробити їх відомими.

Кожна моя стрічка має нюанси. Найважливішим фільмом, який я хотів зробити, став "Пан Ніхто" про Ігоря Калинця, про мого вчителя піїтики. Я пропонував йому такі речі і був впевнений, що він не те що не погодиться, а взагалі вижене мене. Бо я казав Калинцеві робити зарядку в спідньому. Але все відзняли! З назвою фільму теж його переконували.

А фільм про Олега Лишегу?

Це найтепліший і найлегший з усіх. Лишега таким і був. Проте це лише половина стрічки.

Коли ми восени брали в тебе коментар щодо цього фільму, то твої слова межували з відчаєм. Ти говорив, що не знаєш, чи комусь потрібна ця робота. Чому так думав?

Це потрібно невеликій кількості людей. Кільком тисячам на всю Україну. Навіть ті, хто проявляє зацікавлення, не завжди читають поезію. Скільки продають книг поезій? Не беремо до уваги Ліну Костенко. Що зі збірками Неборака, Андруховича, Воробйова, Герасим’юка? Я мовчу про таких велетів, як Вадим Лесич, про яких навіть знавці заледве чули! Зараз вирішив взагалі таких фільмів більше не робити, якщо на це немає фінансування. Втомився бути проповідником. Майже всі стрічки вийшли за мої гроші.

Повернімось до фільму про Лишегу. Ти почав його робити більше п'яти років тому. Це затягнулося через брак коштів?

Ні. Через те, що Лишега помер. Йому вже не горить. Хочу, щоб поетів також шанували, поки вони живі, щоб застали славу. Поет пише, щоб його любили.

Друга частина буде?

Зараз цим не займаюся. Бо потрібно не словом, а ділом: давайте гроші й ми зробимо без проблем за місяць. Восени люди показали, наскільки хочуть кіно про Лишегу. З’явилася половина. Друга частина повністю відзнята. Її треба змонтувати. Якби хтось вклав у це навіть тисячу доларів, то я б міг і за тиждень все зробити.

Як потрібно розповідати про поетів? Які є небезпеки? Можливо, є речі, які хочуть приховати родичі?

Юрій Тарнавський на мене хотів у суд подати за фільм про нього. Кричав на сцені найкрутішого й найдавнішого бостонського кінотеатру Бреттл. Професор Гарварду Джордж Грабович і я згиналися від сміху на тій сцені. Зал кінотеатру заповнений, а Тарнавський свариться, що у фільмі про нього всі говорять неправду. Грабович порадив судитися не з режисером, а з усіма тими, хто говорить це. Через деякий час всі заспокоїлись, бо правда часто некомфортна, багато чого люди хочуть забувати у своїх біографіях, але без повноти образу немає розуміння постаті. Такі ситуації є постійно, бо люди не завжди щирі у розмовах про себе. Деякі вважають, що приватне життя митця не має бути публічним. Але тільки в ньому є справжні ключі до розуміння творчості. Творчість без справжнього життя – порожня і холодна.

…У Чубая були проблеми з алкоголем, він не мав роботи. Я це показав не для того, щоб принизити родину, а для того, щоб показати реальність. Показати, як система ламала людей. Він ж це зробив не спеціально! Не збагатився на цьому! Його зламала система. Він жертва, жертва репресивної машини.

Ти зараз про ідеалізацію людини?

Так. Родичі хотіли, щоб він був там ідеальним. Але ж, агов! Він роботи не мав нормальної й вагони розвантажував. Це жах. Він помер, бо мав важку депресію, бо зрадив свого вчителя, наставника, не виправдав надій, покладених на нього самим собою та мистецьким середовищем. Це трагедія людини. Родичі хотіли забронзовілий образ, а я такі фільми не роблю. Тому й сказав, що результат побачите на прем'єрі.

Ти пишеш зараз вірші?

Так. У мене вийде збірка у Нью-Йорку десь літом. Тут не хочу нічого робити, полишив апостольську місію. Хочу отримувати задоволення від життя, щоб люди мені дякували за те, що роблю, і я буду для них ще більше робити. Тому коли прийшла пропозиція від американського видавця, то зразу погодився. Остаточної назви книги поки немає, але відомо, що вона буде двомовною. Щоб вона була доступною і для моїх українських читачів. До речі, перекладачами книги стали Юрій Тарнавський та Олена Дженнінз.

Що плануєш робити цього року?

Щодо музичних виступів, то не знаю. Хіба це буде грандіозним і помпезним: всі в краватках, вечірні сукні, шампанське… Грає струнний квартет, а потім раптом… вони розбивають свої інструменти! І починається справжня реп-розруха!

У планах створити декілька кліпів та один альбом. Хочу робити більше фітів з музикантами. Днями з’явився фіт з Vikki Flowz.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.