Конфлікт у Шевченківському гаю: чому незаконна каплиця досі на місці

Музею народного народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького, що розташований просто неба, пасує сніг і зима. Це унікальний архітектурний ансамбль, який у Європі зібрав чи не найбільше сакральних споруд на території однієї інституції. Торік на початку вересня без будь-яких дозволів монахи почали будувати тут ще одну каплицю. Робоча група, яку утворили у міській раді, з'ясувала, що на це немає жодних підстав і документів. Конструкцію треба демонтувати та перенести. Проте каплиця досі залишається на місці. Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася із заступницею директора музею Лесею Гарасим про те, як функціонує музей і чому стала можливою така ситуація.

Тандем монастиря й музею

На початку 20-х років минулого століття митрополит Андрей Шептицький подарував монахам-студитам (представники монашого чину Української Греко-Католицької церкви) кілька гектарів землі на Кайзервальді. Вони тут молилися, господарювали. Коли постало питання свого храму, то почали думати, де ж його взяти. Можна було будувати новий або врятувати той, що занепадає. Обрали другий варіант. І це виявилося стратегічним рішенням. Наприкінці 1920-х років сюди перевезли церкву зі села Кривки. Мешканці села побудували нову, а зі старою не знали, що робити. Тоді була мода рятувати й зберігати архітектурні пам’ятки. Тож Іларіон Свєнціцький та Михайло Драган, знані музейники та науковці,  переконали Андрея Шептицького вчинити так і з храмом у Кривках. Відтоді тут, в монашому осідку, почала функціонувати церква – справжній осередок українства.

Церква з села Кривка

Так тривало до війни. Потім прийшли совєти, монахи розійшлися, а УГКЦ загнали в підпілля. Споруда стояла пусткою. Та патріотична інтелігенція Львова не забула про пам’ятку архітектури. Так виникла пропозиція створити тут етнопарк, тобто музей-скансен. Серед тих, хто активно пропагував цю думку, були Ірина Вільде, Іван Крип’якевич, Філарет Колесса, Михайло Возняк. Звичайно, все це відбулося не відразу . Було купа листів, відмов, ігнорувань. Проте 1966 року на базі Музею етнографії утворили цілий відділ народного будівництва. Почали перевозити до Шевченківського гаю перші експонати. І вже 1971-го офіційно заснували музей як окрему інституцію. Цьогоріч вона відзначатиме півстолітній ювілей. 

"Більшість об’єктів потрапили сюди за часів Радянського Союзу. В тому числі й сакральні споруди, що було найбільшим подвигом. Ви тільки уявіть – у радянський час врятувати церкву! Що треба було для цього зробити, яким чином аргументувати, якщо навіть перевозячи звичайну хату, треба було знайти переконливе пояснення, приміром, що тут бував якийсь знаний совєтський герой. До слова, ми є унікальними в тому, що в одному музеї зосереджено таку кількість сакральних об’єктів. У нас є шість церков, костел, каплички, дзвіниці тощо. Не знаю, які ще європейські скансени можуть таким похвалитися. Отак існував і розвивався музей до відновлення незалежності України. А в 1990-х роках церква вийшла з підпілля і монахи, пам’ятаючи про їхні історичні землі, повернулися сюди", – каже пані Гарасим. 

Досвід співпраці й непорозумінь

На зорі незалежності монастир і музей почали спільно творити один простір. 

"Достеменно не знаю, які стосунки були на початку, але, думаю, що важливу роль у їхньомк розвитку відігравав людський фактор. Є очільники інституцій і багато чого залежить від них. Тодішній директор музею, теж, очевидно, "щеплений" радянським часом, зустрів монахів і посприяв, щоб вони тут розташувалися. Я читала у старих документах, що монахи навіть частково в нас працювали. Були доглядачами церкви, правили там. Вони спочатку жили в школі (музейному об’єкті), але згодом перебралися в інше, більш комфортне для проживання приміщення, зробили там ремонт. На сьогодні маємо угоду, що монахи мають право на користування церквою. Таким чином, уже 30 років живемо і провадимо свою діяльність на одній території. Підтримка, розуміння… А ще були богослужіння спеціально для музейників. Наші працівники казали, що то є велике щастя, бо можна зробити свою роботу й помолитися Богові. Мені здається, що по-іншому й бути не мало б. Музей з повагою приймає кожного настоятеля, бо всі ми люди, яких виховали у християнській традиції. Питання, що відбувається далі, в рутинній роботі та організації побуту. Це вже рівень виконання або невиконання законів, дотримання чи недотримання правил перебування на одній території", – говорить Леся Гарасим. 

У вересні-жовтні анонсували відновлення комплексу храму. Отець Юстин Бойко (хоча тут інший настоятель – отець Власій) зібрав гроші, щоб відреставрувати дах. Він знайшов мецената, який профінансував роботи. Музей тоді теж долучився до реставрації. Фахівці-реставратори працювали з автентичною частиною: зробили антикорозійну обробку та консервацію підвалин, укріпили зрубні замки. Усе відбувалося за відповідними протоколами з використанням відповідних розчинів. Реставрація схожа на роботу лікаря, з основним принципом – не нашкодь. Також музей відновив мідне покриття маківок, відреставрував хрести й встановив громовідвід. У той час гуцульські майстри працювали зі змінним матеріалом – ґонтом (покрівельний матеріал у вигляді клинчастих дощечок). 

"У нас був непоганий досвід співпраці під час реставрації церкви. Згодом отець Юстин вирішив, що облагороджуватиме подвір’я. Провели кілька науково-методичних рад. Була навіть вчена рада, бо отець хотів розширити паркан навколо церкви. Зважаючи на те, що хотіли відгородити пів галявини, порекомендували не робити цього. Фахівці пропонували навіть узагалі забрати паркан, але цією пропозиції не погодили. Опісля в отця виникла ідея облагородити скит. Це такі печери, які ще давніше копали монахи. З розповідей старожилів музею знаю, що й тоді це було проблемою, оскільки скит створили достатньо близько до фундаменту церкви. Зрозуміло, що отець хотів зробити доступ до печер, щоб приходили паломники, парафіяни. Щоб люди могли відчути сакральність цього місця. У такому контексті укріплення й облагородження скиту – це добра справа. Але потім він вирішив, що зверху потрібна ще каплиця", – пояснює заступниця директора. 

Тимчасову каплицю біля церкви звели ще кілька років тому. Споруда без фундаменту, невисока. Була потрібна на храмове свято Івана, щоб провести одну службу на вулиці. Монахи обіцяли, що вона стоятиме тиждень, але фактично вона стоїть уже кілька років. На одній із науково-методичних рад дозволили перенести каплицю до скиту. Після цього отець, аргументуючи документом, який дозволяє перенесення тимчасової споруди, вирішив тут зводити нову. 

Тимчасова каплиця

Певні непорозуміння виникали також і щодо цвинтаря, де поховані монахи. Є площа, де були історичні поховання. Коли виникали перші кризові моменти у спілкуванні з монастирем ще в 1990-х, то монахи звинуватили музейників у тому, що ті складують тут сміття. Пані Гарасим зазначає, що біля цвинтаря справді був склад і господарський двір, але цвинтар не чіпали, бо всі знали, що там є поховання. Ще у 1990-х монахи викопали останки й зробили новий цвинтар біля церкви. Проте у вересні 2020-го їх знову перенесли на старе місце. Такі дії теж викликають певне нерозуміння у працівників музею, але це справа монастиря. 

Недобудована каплиця

"До цього нам писали та дзвонили журналісти, бо в соцмережах отець Юстин здіймав тривогу, що в нас тут безлад, і якби не він, то церква давно б завалилася. Отець збирав гроші на реставрацію. Ми до цієї акції прямого стосунку не мали, як і не бачили страшного аварійного становища церкви. Нам почали закидати, що довели об’єкт до такого стану. Тоді музей звернувся з листом до монастиря, щоб вони бодай попереджали про свої дії, зокрема про ремонтно-реставраційні роботи, що, за договором, мало б бути за замовчуванням. Усе маємо узгоджувати, якщо йдеться про музейний експонат. Нам нічого не відповіли. Тоді раптом біля церкви з’являється кам’яний пам’ятний хрест. Ніби й добре – з’явився ще один сакральний об’єкт. Але ж ніхто й нічого з музеєм не погоджував. Ми знову почали реагувати. Пояснень не було. А це ж музей, він має свою логіку розвитку, свою місію, тематико-експозиційні плани", – пояснила пані Гарасим. 

Ще в жовтні отець Юстин ініціював зібрання науково-методичної ради, щоб презентувати проєкт нової каплиці, всупереч тому, що ні музей, ні місто, ні область не має компетенції давати на це дозвіл. Відповідальність тут на рівні Міністерства культури. Музей погодився б, але за умови, що зберуть усі необхідні документи. Проте навіть якщо таку документацію підготувати, то нівелюється суть існування музейної інституції, оскільки метою є збереження пам’яток в автентичному вигляді.

Отець Юстин Бойко проводить пряму трансляцію біля пам'ятного хреста

Окрім такого розвитку подій, працівники музею запропонували ще два варіанти. Один з них – перевезти дзвіницю з Тухлі. Це було б логічним продовженням справи Шептицького. Друга пропозиція – відтворити дзвіницю, яка колись, імовірно, стояла біля цієї церкви.

"Ми за те, щоб врятувати, якщо є найменша можливість. Наявність усіх документів і дозволів – це не питання одного дня чи навіть місяця і, мабуть, не однієї гривні. Отець Юстин нам надав рисунки майбутньої каплиці. А як же дослідження схилу, рельєфу, ґрунтів? А це питання безпеки насамперед. Якби щось сталося, то хто б ніс відповідальність? Не отець, а музей і, мабуть, чинний настоятель монастиря. Ми знаємо, що отець Юстин багато робить, він публічна особа. І реставрація церкви – це справді дуже гарна справа, але незаконне будівництво біля національних пам’яток, нівелює наші спільні досягнення", – зазначає Леся Гарасим.

Працівники музею звернулися до мерії. Після цього священник обіцяв, що до з’ясування ситуації на зиму накриє і законсервує скит. Всупереч цьому, через кілька днів приїхали майстри й продовжили працювати. Священник виступив у прямому ефірі, мовляв, відроджують давні техніки будівництва. Музейники знову написали доповідну. 

"Останньою краплею стала подія на Різдво, 25 грудня. З 9-ї ранку працювали пили. В інших церквах служба, а тут хлопці працюють. Наші працівники запитували в отця, що відбувається. Він сказав, що святкує 7-го і нікому не заважає. Ми просто змушені були відповідно відреагувати – викликати поліцію. Отець не показав документів ні нам, ні поліції, ні оперативно-слідчій групі. Чесно кажучи, ми дуже переживали, бо це скандал. Знали, що накличемо на себе звинувачення у війні з церквою, атеїзмі й безбожництві. Це боляче чути. Ми невтомно намагаємося пояснювати, що не воюємо з церквою. Є порушення закону, перед яким усі мають бути рівні, незалежно від того, до якої віри, конфесії, статусу належить людина", – розказує Леся Гарасим.

Консенсус без покарання

Робоча група, до якої увійшли представники управління культури, юридичного департаменту, управління архітектури, управління охорони історичного середовища, музею та церкви, підтримала ініціативу музею перенести каплицю з Бойківщини. Місто готове долучитися до цього. Конструкцію, яка вже стоїть, мають демонтувати коштом того, хто її ставив. У коментарі для "Еспресо.Захід" заступник міського голови Андрій Москаленко каже, що рішення мають виконати найближчим часом. Проте хто нестиме і чи нестиме взагалі відповідальність, невідомо.

Недобудована конструкція, яку мають демонтувати 

Отець Юстин відреагував на рішення робочої групи. Він стверджує, що перенести дзвіницю з Тухлі неможливо, бо та є пам’яткою архітектури місцевого значення. Та й дзвіниця монахам не потрібна – для богослужінь не вистачає церкви. Священник переконаний, що його хочуть усунути від Свято-Іванівської лаври та можливості розвивати обитель. На все храм витратив 62 тис. доларів, які пожертвували меценати. Він каже, що каплицю, яку почали споруджувати, перенесуть до Святоуспенської Унівської лаври. 

"Я вважаю оцю всю аферу, яку називають "капличною революцією", політичною провокацією, спрямованою проти мене особисто і щоб вдарити ім'я церкви. Під час того, як працювала робоча група, я переважно мовчав. Так розумію, що йшов передвиборчий процес, а тепер, мабуть, ми стали комусь невигідними. Якщо міська влада вирішила, що треба вперше за 30 років Незалежності демонтувати сакральну споруду, призначену для літніх богослужінь (особливо в період пандемії), то ми це зробимо", – розповів у коментарі для "Еспресо.Захід" отець Юстин.

За словами священника, розв’язання проблеми – в руках депутатів Львівської міської ради, тому що Свято-Іванівська лавра від 1990 року є юридичною особою та користується всіма правами, проте досі не має місця, щоб розвиватися й діяти.  Отець Юстин зауважив, що це проблема співіснування двох інституцій на одній території: "Ми дуже вдячні Богу, що там музей, бо саме завдяки йому ця земля збереглася. Або нехай міська рада скаже, що не бачить присутності монастиря на території музею, і тоді монастир прийме якесь рішення, або, якщо бачить, то нехай визначається. Бо ми вже тридцять років боремося й намагаємось комунікувати культурно, листами. Хочемо, щоб музей збудував нові об'єкти інфраструктури, оскільки він потребує розвитку, а не занепаду. Зараз зробили винною лаврою й особистою мене. Я це приймаю і не дискутуватиму. Якщо винен і вчинив шкоду, то перепрошую і все виправлю".

Леся Гарасим говорить, що до такого публічного резонансу можна було й не доводити: "Одна інституція не може розвиватися через втрату іншої. Виносити це непорозуміння в публічний простір було дуже важко. Після всіх перипетій не можу сказати, що стало легше. Але останні кілька років перебуваємо, як на інформаційній пороховій бочці. Музей розвивається, будує нові інфраструктурні об’єкти. Можливо, хтось заздрить, а хтось хоче просто нашкодити. Будувати й узагалі творити щось за державний кошт завжди важко. Ми не настільки публічні, як отець Юстин, і мушу констатувати, що інформаційно програємо навіть тут. Але на нашому боці, дякувати Богу, закон. І це додає нам впевненості, що таки напрацюємо стратегічний план розвитку двох однаково важливих для львів’ян інституцій – монастиря і музею". 

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал