Мишачий рай, або Як любити у часи локдауну?

Якщо ви розраховували розважитися, краще гортайте стрічку далі. Хоча ні, читайте. Не штанами єдиними… Саме тому існує цей #не-блог про не-Бога.

Коли я думаю про оцей весь КАРНАВАЛ – карантин, на думку спадає експеримент Джона Келхуна "Всесвіт-25", який він поставив 1972-го. Він помістив мишей в ідеальні умови – просто-таки мишачий рай з достатньою кількістю корму, відсутністю хижаків і купою протилежної статі. Щось схоже було з нами: ми дістали не надто затишний світ після ХХ століття, але навчилися мати комфорт і сервіс у всьому. Ми більше не переживаємо трагедій, коли вбивають усю нашу родину, зате зламаний селевий ніготь доводить нас до кабінету психотерапевта.

Ми маємо роботів, які спрощують нам побут, але у площині сердець маємо ті самі проблеми, що й люди за часів Римської імперії…

Але все має раніше чи пізніше закінчитися. З'явився COVID-19 і наламав дров, причому, всім. Безконечно заробляти й комфортно витрачати уже не можемо. А може, й не треба? Змінилися звички, змінилися люди, змінилися обставини. Може, пора змінити спосіб думання? Не можна жити так, ніби будеш жити вічно. Не можна думати тільки про себе. Тепер ми не просто цікавимося, як в улюблених кафешках і ТЦ влаштована система вентиляції – чи циркулює вона в замкнутому циклі, чи повітря викидається назовні. Ми відкриваємо серця і гаманці на концентратори для лікарень у рідній країні. Страх смерті нагадує нам, що ми всі однакові.

Весь тиждень спостерігаю, як пів міста чубиться у соцмережах через локдаун. Люди, ви вже забули, що ми не самі живемо на цій планеті? Вам хочеться вмерти з купою грошей? Чи ви ніколи не задумувалися, що ми всі пов’язані між собою? То COVID-19 вам люб’язно нагадує! Якщо ви хворієте без симптомів, у вихідний ви залишилися вдома на улюбленій канапі, то ланцюжок заражень увірвався на вас. Вітаю – ви врятували чиєсь життя! Менше контактів – менше смертей. Важко жити, усвідомлюючи, що твоя бурхлива соціальність вбиває слабших. Ми всі – вбивці. Але не всі мають сміливість зупинитися.

Вибачте, ресторатори, я не хочу лате з лавандою ціною життя чиєїсь мами чи коханої. Тому я залишаюся вдома. Це не так уже й страшно.

Повертаючись до Келхуна і його експерименту. У якийсь момент у мишачому раї з'явилися групи мишей, яких били всі, кому не ліньки – їх Келхун назвав "знедолені". Ще була каста "красивих", які правили бал, вилизували хутро і ловили кайф у всіх смислах. Келхун провів пряму аналогію з людиною, пояснивши, що ключова риса людини, її доля – жити в умовах тиску, напруги і стресу. Миші, які відмовилися від боротьби, обрали "нестерпну легкість буття", перетворилися у "красенів", здатних лише на найпримітивніші функції, як-от поглинання їжі і сон. Від усього, що вимагає напруги (читай – духовного життя), "красені" відмовилися. Вони лише вилизували своє хутро й милувалися собою У СОЦМЕРЕЖАХ – у дзеркалі.

Миші деградували в умовах мишачого раю – вони дійшли до гомосексуалізму, агресії і навіть канібалізму при тому, що їжі було вдосталь, самки відмовлялися виховувати дитинчат і вбивали їх.

Келхун називає відмову від складних поведінкових паттернів "першою смертю" або "смертю духу". Після неї настає "друга смерть" – справжня фізична смерть. У результаті "першої смерті" значної частини популяції уся колонія приречена на фізичну смерть. Це підтвердив експеримент – на 1780-й день після початку експерименту помер останній мешканець "мишачого раю".

Щось схоже загрожує двоногим. Ми не розуміємо, чому деякі люди досі читають Дамаскина і слухають Моцарта. Люди, нам потрібне усе це не інстаграмне життя з його непередбачуваностями, потрібні драми і все, що не можна замазати у фоторедакторі і консилером! Ми не маємо намотувати дні на котушку життя, їсти-заробляти-тратити-подорожувати-поститифоточки. Комфорт зробив нас лінивими, ми не можемо навіть побути у тиші. А тепер маємо нагоду повернутися назад і здійснити рестарт. Для того й існують локдауни.

Робочі розмови о 22.00, ще один е-лист перед сном, 246-й вебінар "Як заробити всі гроші світу/вийти за чувака з Силіконової Долини/писати, як Елізабет Гілберт", понаднормові проекти у вихідні, лайфкоучі з Інстаграму роблять нас штучними. Потрібно було комусь натиснути клавішу delete, аби перезапустити нас. Щоб просто побути з тими, кого любиш, щоб мати більше часу на обійми, просту їжу вдома, книжки і фільми про непроминальне.

А може, новий вірус – це попередження для людей, щоб вони нагадали собі, для чого вони на цій синій холодній планеті?

Мені дуже часто хочеться, щоб усе скінчилося, як у повісті Нечуя-Левицького: "Груша всохла, і дві сім’ї помирилися". Хочеться, щоб допомога прийшла звідкись ззовні. Але так не завжди буває. Щось мусить статися у нас самих, мусить надтріснути якась невидима пружинка, щоб механізм використав запасну потужність. Змінимося ми – зміняться обставини. Може, тому що ми досі не змінюємося, у нас досі немає ліків і вакцини?

Знаєте, чому експеримент Келхуна називався "Всесвіт-25"? Це була двадцять п’ята спроба вченого створити рай для мишей. Усі 25 однакових експериментів закінчилися однаково – смертю всіх піддослідних мишей.

Але ж нам не треба 25 спроб, ми можемо провести аналіз і синтез і врятуватися. Адже можемо?.. Ранкові молитви стали іншими за останні півроку. Усе частіше запитую: "А якщо я знайду 50 праведників у моєму місті, Ти спасеш нас? А якщо 5? Бо я їх знаю"...

Ніневія була помилувана, якщо що.

***

Кожного разу, коли я не виїжджаю в "Ашан" купити 8-му пару штанів – я рятую людину, а може, не одну.

Кожного разу, коли я готую вечерю сама – я рятую людину, а може, не одну.

Кожного разу, коли я відміняю посиденьки з приятельками – я рятую людину, а може, не одну.

Кожного разу, коли я сама собі збиваю у френч-пресі вдома молоко до лате і випиваю його на своїй лоджії, а не в улюбленому кафе – я рятую людину, а може, не одну.

Якщо я можу не вбивати – я не вбиваю. Якийсь такий рецепт, як навчитися любити в час локдауну.

Я люблю – цим я відрізняюся від інших ссавців, у тому числі й мишей. Так було задумано на початку всього. Коли я прийду до Бога, Він не спитає мене про те, де я пила улюблене лате з лавандою, а лише чи я навчилася любити. І локдаун – не пом’якшуюча обставина, а просто більша нагода для цього.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал