Щастя вовною вишиває

"Дивне створіння – людина... У мить, коли для неї розмальовують небо усіма барвами веселки, вона шукає у густій траві якусь дрібничку, що випала з кишені, і не помічає тих прегарних дивовижностей. А перехожі спотикаються об каміння на дорозі, щасливо усміхаються і очей не можуть відірвати від тих скарбів, розсипаних по цілісінькому небу одним маленьким серденьком, у якому живе веселка", – пише Наталя Кушнір, інколи занотовуючи думки, аби не розгубити їх серед буденних справ.

Село Добринів Івано-Франківської області пані Наталя завжди згадує з особливим теплом у серці. Там народилися її батьки, у цьому мальовничому краю минули її дитячі роки. Звідти й найкращі спогади про дитинство та літо. Часто гостювали в бабусі з двоюрідним братом. З ним вивчали перші уроки з природознавства, а ще "природолюбства". Манили таємничість, закутки, дивовижні дерева, рослини та птахи – на все звертали увагу, по-своєму досліджували. Знали смак зелених черешень і стиглих, знайомі із характером кропиви та настирливими реп'яхами.

"А ще з батьком ходили до дідуся, який жив біля лісу. У нього була пасіка, тож завжди пригощав гостей медом. І досі пам'ятаю, як лежали з татом в густій траві, їли великі шматки домашнього хліба з духмяним медом і слухали, як струмок дзюрчить, виспівують цвіркуни. Пахло лісом, природою, щастям.

Згадую, як малювала татові соняхи. Він їх багато садив на городі. Довкола ділянки – ліси з горбами. А ти малюєш і дивишся на весь цей краєвид. Крізь соняшники сонце заходить і така краса, що ти домалювати її можеш, а лише із заплющеними очима у своїй уяві. Якась неймовірна енергія, словами не передати", – згадує сьогодні Наталя Кушнір.

Тепер, вже зі своєю сім'єю – чоловіком і дітьми – вона мешкає в місті Дубляни Львівської області. У квартирі пахне дитинством, бо тут завжди квіти, часто улюблені – польові, а ще духмяні гілочки та різне зілля. Поруч ляльки-мотанки, писанки, вишиванки, вироби з вовни. Все створено руками Наталі Кушнір. Щось перейняла від бабусь та навчилася з мамою, а дещо придумала сама.

Кілька років тому в однієї з доньок було свято в школі. Мама, перебираючи одяг, натрапила на просту білу сорочку. Взяла її до рук і почала прикладати до неї вовну. Спробувала закріпити голкою – вийшло. Так і почала малювати... Вовною, наче акварельними фарбами, змішуючи кольори. Вишивала гілочки, кутасики. За кілька днів сорочка була готова. Незвичайний, об'ємний візерунок гарно виглядав зі сцени. Почали цікавитися таким вбранням діти та батьки. Тож експеримент мав продовження. Наталя Кушнір взялася за нову сорочку, а потім їх було багато. Красиві вироби сподобалися родичам та друзям, вони й собі хотіли щось не таке, як у всіх, відбулися перші замовлення.

Майстриня вміє вишивати хрестиком, але вовною їй подобається більше, бо швидше можна отримати  результат праці. Техніку порівнює з малюванням. Береш вовну і викладаєш візерунок, а потім голкою для валяння підбираєш, витончуєш. Спочатку «малюєш» більші деталі, потім дрібні. Складного нічого нема, головне любити і хотіти, а також творче бачення. Натхнення бере у матінки-природи, а ще у предків. Згадує вишиванки прабабусі, на яких були коники, казкові птахи, леви. Якщо її хтось просить повторити вишиванку – не погоджується. Любить створювати щось індивідуальне, особливе, яке буде лише в однієї людини.

Мисткиня шиє та прикрашає своєю вовняною вишивкою сорочки, сукні, спідниці, верхній одяг. Така вишивка "дружить" з тонкими натуральними тканинами і чудово виглядає з рідними– вовняними. Вишиванки від Наталі Кушнір вже мають багато українців, серед них і відомі особистості, артисти. А кілька робіт є за кордоном. Вони нагадують своїм власникам про Україну, вишневі сади, співочих птахів.

Пані Наталя переконана: якщо особистість живе за шаблонами, то вона багато втрачає, бо кожен має всередині вибух чогось свого, неймовірного, і якщо лише дозволить, то будь-що, над чим працює, буде унікальним, головне – себе не стримувати.

У житті Наталі Кушнір, як і в кожного, було різне. У дитинстві важкий і нелюбий музичний інструмент – баян, а хотіла навчитися гри на фортепіано. Було велике бажання малювати, вступити до відповідного вишу, але переміг страх, що не вийде... Тож, послухавши порад рідних, стала фізиком, навчалася у Львівському університеті імені Франка. Народжувала дітей, слухала, як їх виховувати, бо ж усі знають краще. Минали роки, а наче проживала чуже життя. А якось зупинилася й почала слухати себе, своє серце. Тепер грає на фортепіано, виховує дітей без чужих порад, знайшла улюблену справу – вишивання, техніку свою придумала, інколи записує думки і нарешті почувається щасливою.

Схотілося щось намалювати.

Словом.

Щось надтонке.

Швидше невидиме, ніж зриме.

Моє.

Таке, що починається з найменшої крапочки десь всередині...

А тоді від крихти тепла перетворюється в зернятко.

Зоряне зернятко, бо ціле зі світла ткане.

Хоче пити.

П'є.

Проростає...

Промінчиком.

Стеблинкою.

Гілочкою.

Брунькою вербовою, яка помалесеньку від дотику сонячного розпускається зелененьким, м'якеньким пуп'янком-квіткою.

Всередині того вербового дива чомусь вмостився черешневий цвіт, що так запаморочливо пахне дитинством.

Може тому, що скрізь його так повно!

Таміла Гончаренко

Фото: Наталя Кушнір

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал