Тарас Прохасько: "Якби тепер вчепилися до синагоги, то це було би нечесно"

Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про те, як завдяки світовому єврейству може змінитися архітектурний вигляд Івано-Франківська, та про те, чому місто втрачає свою атмосферу.

Єврейська громада Івано-Франківська старається встигнути до свого нового року (Рош га-Шана) закінчити ремонт у синагозі – кажуть, там весняні зливи і повінь біди наробили. І так ніби між іншим сказали, що хотіли би відновити давній вигляд темпеля (синагоги прогресистів), включно з тими мавританськими вежами, що були на ньому сто двадцять років тому. Як гадаєш, вийде щось із того? І чи буде від того якийсь, як кажуть,"хосен" для міста? Чи треба то реанімувати?

Я добре не знаю про їхні наміри, але ця синагога справді була позбавлена тих веж вже після війни, у 1950-х роках. Тобто це була така радянська процедура із нівеляції пам’яті. На мою думку, тепер це абсолютне право єврейської громади – робити із синагогою все, що вони хочуть. Говорити про те, що це пам’ятка архітектури і ми не дозволимо змінити вигляд середмістя, було би цинічно, бо у франківському середмісті стільки пам’яток понищено і перероблено, що якби тепер вчепилися до синагоги якісь так звані захисники автентики чи культурної спадщини, то це було би нечесно.

Я знаю, що сучасна єврейська громада Івано-Франківська є нечисленною і не надто спроможною фінансово навіть на якісь такі речі, які може собі дозволити пересічна сільська греко-католицька парафія. Але тут є дуже добрий керівник, і євреям-хасидам з-поза України і Станиславова (стара назва Івано-Франківська. – Авт.) теж важливо якось означувати повернення сюди, на ці землі, бо вони тут були присутніми довший час і в насильницький спосіб звідси усунуті. Тому якщо йдеться про якісь спроможності, то завдяки, як би то страшно не звучало, світовому єврейству таке відновлення можливе.

Ти згадав давню історію хасидів, ця течія саме тут була найбільше поширена?

Так, найбільше хасидів було на Східній Галичині.

Після того, як євреї-хасиди почали активно їхати до Умані, до них почали ставитися трохи насторожено, бояться їхньої дивної поведінки й остерігаються, як якоїсь навали. Як гадаєш, треба бути до них толерантними?

Тепер такої тривоги щодо навали хасидів немає, бо за своїм настроєм і атмосферою, своєю ментальністю сучасний Франківськ відрізняється від Умані – тут якраз тримається все на тому, щоб приїжджав хто може і хто хоче. Але,звичайно, питання повернення євреїв до Станиславова може бути незручним і тривожним для загалу. Бо, по-перше, почувається певне нагадування про свою вину чи свою присутність при злочині. А, з іншого боку, ця єврейська наполегливість в означувані своїх місць, у поверненні у свої міста робиться часом у надто вимогливий спосіб. Він вимагає усвідомлення тієї історії, яка тепер не конче комусь потрібна. На жаль, ми ще не доросли, щоб спокійно сприйняти цю сторінку бодай своєї, міської історії.

Пригадуєш, були свого часу якісь рухи на старих єврейських цвинтарях (на одному з них у радянські часи збудували житловий квартал і кінотеатр "Космос")? Здається, то хасиди шукали там сліди могили якого їхнього святого?

На єврейському цвинтарі біля озера не мало би бути ніяких конфліктів, ця територія доволі запущена, але цілком їхня. А на тому, що був у центрі, – так, були якісь непорозуміння. В цьому полягає ще одна болісність цієї історії з євреями в місті, що, якими б не були обставини, але парцелями єврейської спадщини, передовсім майнової, скористалися ми – ті, що тут залишилися. Тому будь-які натяки на перегляд права на власність чи претензії на реституцію неохоче сприймаються тими, хто встиг тут осісти і вважають це все своїм споконвічним. Але якби раптом почалася якась реституція й почали віддавати будинки людям, які тепер живуть у Польщі, Німеччині чи Америці, це теж викликало би загальний спротив. Тут не йдеться про національність, йдеться про наполягання на згадці про якусь іншу справедливість – не таку, яку ми прийняли і встановили для себе.

Ну, і традиційно, про що ти думав цього тижня?

Я цього тижня якраз і думав на подібну тему, хоч вона й не стосується євреїв. Думав про те, як страшенно спотворена пам’ятка, важливіша для нас від Темпля. Маю на увазі нинішній готель Дністер (в цій будівлі, яку було збудовано як найпрестижніший у місті готель «Австрія», 3 січня 1919 року під час засідання Української Національної Ради ЗУНР було схвалено історичний Універсал про Злуку з Українською Народною Республікою. – Авт.), це пам’ятка історії, де працював парламент ЗУНРУ, мешкали різні видатні люди, і пам’ятка функціональності – готельної культури. Його спотворено, зокрема, і зовні, хоча навколо захоплюються цією реновацією, кажуть, що гарно зроблено. Все це перетворюється на вихваляння підприємців, які взяли в свої руки "запущений" готель.

А в чому потворність?

Потворність у тому, що не цілком, але змінено його зовнішній вигляд. І зміни "не цілком" у таких випадках гірші від абсолютної перебудови і руйнації. Краще взагалі знищити якусь річ, ніж зробити з неї реновацію і казати, що ця пам’ятка повернута у прекрасному стані. Там надбудовано мансарди, змінено структуру фасаду і, головне, – оброблено новими матеріалами, фарбами, штукатурками. Тепер готель виглядає на бутафорію і як пам’ятки його вже немає. При тому, що це була одна з двох споруд, які зроблені за українські гроші, одна з небагатьох великих споруд, які робили українці.

Загалом я думаю про те, як нищення атмосфери міста, яка насправді є найбільшою культурною спадщиною, бо всі ці будівлі – аж ніяк не шедеври світової архітектури, і перетворення її в симуляцію з великою радістю сприймається не тільки тими, хто це робить, а й тими, хто це бачить, – усіма тими, хто коло цього живе. Як повторюється формула чи заклинання "Місто стає красивішим" і як вона пов’язана насправді із втратами.