Життя у розсинхроні. Наш перший досвід війни. Блог Олени Будько

Спершу ти не то переляканий, не то в ступорі, але на автоматі робиш звичні речі. Кидаєшся то до одного, то до іншого. А тоді навала роботи просто не дає зупинитися, усвідомити і жахнутися усвідомленому. Коли на добу три-чотири години сну і 15-16 роботи. Коли увесь день кава, трохи шоколаду, а лише ввечері згадуєш, що від сніданку не їв, але й не хотілося.
Коли невизначеність змінюється злістю, яку плекають щедрі новини. Коли злість вперемішку з болем і гордістю за своїх стає не емоцією, а джерелом сил. Коли пояснюєш переляканій дитині, що це нормально - боятися, що всім страшно у таких ситуаціях, що вороги, попри те, що їх значно більше, зовсім не непереможні, а ми маємо купу переваг. І разом з нею розбавляєш ситуацію "чорними" жартами, проговорюючи різні сценарії, а у відповідь на фрази типу "Мам, а казали, що від вибухів помирати не боляче. Мозок просто не встигає усвідомити... " ковтаєш сльози й весело питаєш: "Хто казав? Ті, хто знає, навряд чи могли розказати, а інші - то неперевірені джерела інформації, ними не варто користуватися". О, чорний гумор зазвичай добре допомагає переживати складні речі. Хоча ти й сам до кінця не розумієш, як і що добре, бо досвід війни у тебе перший. Але немає паніки, а замість розгубленості вмикається якийсь прихований резерв, від якого ти іноді аж сам прозріваєш (ого, я так можу, виявляється!))

Знаєте, коли накрило? Не після фрази Віки "ми окремо нікуди не підемо, якщо помирати, то разом з рідними". Не після її майже істерики, коли вперше лунали сирени. Не після напівжартівливих роздумів про те, що якщо нам доведеться втікати кудись, то найбільше шкода буде колекції "Гаррі Поттера")))

Моя майже 13-річна дівчинка (яка перед тим по-діловому роздумувала, наскільки небезпечним може бути коктейль молотова з її протермінованого набору юного хіміка) принесла кульки з одягом зі свого спакованого "тривожного" рюкзака й одну з улюблених іграшок і попросила: "Мам, допоможи мені це все скласти компактніше, щоб я могла вмістити в рюкзак ще свою мишку"...

Про автора. Олена Будько, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.