Від мрії служити до Бахмута й Куп’янська: історія бійця з позивним ВДВ зі 104-ї рівненської бригади ТРО

Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці 104-ї бригади тероборони ЗСУ "Горинь", передає Еспресо.Захід.

"На строкову службу пішов добровільно. Не думав, що потраплю в елітні війська, але пройшов медогляд, мене забрали, і я відслужив. У десантурі було фізично важко. Проте за пів року звик, і це стало частиною мого життя", – згадує Андрій.

До повномасштабного вторгнення життя Андрія складалося з пошуку себе в різних професіях і прагненні побудувати стабільне майбутнє. Але навіть тоді він вже мав мрію, яка об’єднувала всі його плани – служити та допомагати людям.

"Я працював на будівництві, в охороні, трохи в аеропорту. Хотів піти в поліцію, але ця війна змінила всі плани", – ділиться ВДВ.

Початок повномасштабного вторгнення він пам’ятає до деталей. 26 лютого, ще на роботі, Андрій отримав виклик до військкомату.

"Фізично був готовий, не боявся. Як поводитися зі зброєю, я вже знав. Потрапив до 104-ї бригади. Я опинився з хлопцями, які швидко стали для мене побратимами", – розповідає військовослужбовець.

Андрію довелося пройти через багато гарячих точок: Макарів, Бахмут, Оріхів, Куп’янськ. Кожен з цих напрямків залишив свій слід у пам’яті.

"У Бахмуті ми воювали в міських боях, постійно копали укриття під обстрілами. Щойно спробуєш викопати хоч якусь нору для себе, як по тобі вже летить. У Куп’янську було ще важче – ворог наступав дуже швидко, нас обстрілювали дронами й мінометами. В останній день ми ледве вийшли, рухалися ланцюжком, навпомацки, ховаючись у кущах", – згадує військовий.

Найважчим на війні для нього є розлука з родиною: "Коли виходиш із позиції та дзвониш додому до дружини та сина, хоча б по відеозв’язку – це додає сил. Але постійно бути далеко від них – дуже складно".

На думку Андрія, найважливіше – аби закінчилася війна: "Повернуся додому, побачу сім’ю, побуду з ними. А вже потім буду будувати плани. Можливо, піду працювати в поліцію чи пов’яжу життя з військовою структурою. Але головне – повернутися додому".

• Мав бронь, але пішов на фронт: історія Вітька, який у 51 став піхотинцем 128-ї закарпатської бригади