"Нас до такого готували": ветеран і актор Микола Граднов-Савицький про "Азов", втрату ніг і театр під час війни

Народжені вже в незалежній Україні, вони й на хвилину не жаліють, що обрали саме такий шлях – боротьбу. Хоч до війська фізично пішов лише Микола, Катерина каже, що насправді несуть службу в парі, бо кожен має свою ділянку роботи. На двох мають і спільне поранення – ампутацію Миколиних ніг вище коліна. Трагедією це не називають, швидше ризиком на роботі.

"Еспресо.Захід" розповість історію молодої пари українців, які, попри складні виклики, радіють кожній миті й живуть тут і зараз.

Коханий як подарунок на день народження

Граднови-Савицькі своє знайомство називають подарунком долі, а точніше Микола став подарунком на день народження Катерини. Якось дівчина зізналася своєму товаришу-режисеру, з яким працювала, що ніколи не була в гуртожитку. Той пообіцяв ситуацію виправити.

"Наш спільний товариш бідкався, що не купив мені подарунка, але казав, що обов'язково щось придумає. От відчинили ми двері кімнати, а там стояв Микола. Друг і каже, жартуючи: "Ось – твій подарунок". Так і сталося. Це було кохання з першого погляду", – пригадує Катерина. 

Микола додає, що вони разом з того самого вечора. 

Обидвоє – з мистецького середовища, адже до повномасштабного вторгнення Микола теж працював у театрі та кіно. У квітні 2022 року мобілізувався до Сил оборони. До цього служби ніде не проходив. Аби потрапити у військо, йому довелось обійти 4 військкомати у Києві та рідному Миколаєві. Після кількох походів, його все ж узяли в одну з чернігівських частин Нацгвардії.  
 

"У цій частині я зрозумів, що мені треба рухатись далі. Хотів у бойову частину. Після повернення друга Редіса з Туреччини (Денис Прокопенко - командир 12-ї бригади "Азов", командував Маріупольським гарнізоном під час оборони Маріуполя 2022 року, який у липні 2023 році повернувся з Туреччини, де перебував після обміну, – ред.) зрозумів, що мені треба рухатися в "Азов", – розповідає Микола. 

Катерина цю інформацію сприйняла спокійно, щобільше – саме вона надіслала йому повідомлення, що в "Азові" відбувається набір нових бійців.

У бою легше, ніж на навчаннях

Чому саме бригада "Азов", пояснюють просто – там важливі ідейність і цінності, які вони несуть. Саме це подружжю і було потрібно. Зараз, додають, можуть з упевненістю  сказати, що це було одне з найкращих спільних рішень. 

"Оскільки "Азов" має свою легендарну історію, розумів, що буде складно потрапити у цю бригаду. Спершу проходиш інтерв'ю, потім перевірять морально-психологічний стан, фізо, мотивацію і питають – чому саме обираєш "Азов". Щодо мене, то наказ надійшов досить швидко і потім почався базовий курс бойової підготовки, який тривав 5 тижнів. Опісля відправили на бойове завдання. Бригада була вже на бойових. До речі, не знаю, чи міг би стати пілотом БПЛА, якби не підходив по певних критеріях. Коли командир зрозумів, що я вже готовий, відправили з хлопцями на завдання. Лише там почав розуміти, як працювати у бойових умовах, будучи пілотом дрона. Було цікаво", – розповідає Микола.
 

На БКБП у Азові, уточнює військовий, боєць проходить досить важкий фізичний і психологічний шлях. На навчаннях, за його словами, можливо, було навіть складніше, ніж у бою. 

"На бойовому ти вже не думаєш про багато речей. Розумієш, що тебе оточують люди, яким довіряєш. Я кожен бойовий виїзд був упевнений, що в разі небезпеки мене витягнуть. Хотів, щоб вони так думали про мене також. От я живий завдяки моїм побратимам", – пояснює Микола. 

Чотири години болю і безперервного крику
 

У березні цього року, під час виконання бойового завдання в районі Серебрянського лісу на Луганщині Миколу і ще декількох воїнів завалило бетонною плитою внаслідок влучання російської авіаційної бомби (КАБу). Він дуже довго перебував під руїнами і як результат – парна ампутація обох ніг вище колін. 

"Тоді ми втратили двох побратимів, а я був важкий 300-й. Побратими 4 години намагалися мене голими руками відкопати, і це при постійному обстрілі. Доходило до смішного – вони просили вибачення, що мусять на 10-20 хв сховатись у більш безпечне місце, перечекати обстріли й поверталися. Це ж цілком нормальна логіка, бо нас до такого готували: перш за все – виконання бойового завдання, далі – дбати про поранених. Нашу позицію завалили і ми не могли виконувати завдання, а тому воно перейшло в те, що треба витягувати мене і ще одного хлопця", – пригадує воїн.

Після того, як його звільнили з-під завалу, довелось ще дві години чекати на евакуацію, адже дістатись до їхньої позиції через інтенсивні обстріли не могла жодна техніка.

"Коли лежав під плитою, то відчував неймовірний біль. Я хотів втратити свідомість, але весь час був при тямі. Мої побратими зі мною проживали цей біль, бо я постійно кричав. Уявіть собі, коли людина постійно кричить упродовж 4 годин, це дуже сильно тисне на голову. Хоч ми й намагалися безперервно говорити, поки мене визволяли. Давали сили триматися думки про сім'ю, Катерину, наше майбутнє, наші мрії. Саме це мене відволікало", – додає азовець.
 

На Миколу впала ціла споруда і завалила його аж до тазу. На другу годину, зізнається, змирився з тим, що може втратити ноги. Цим себе і заспокоював – чим швидше усвідомить, що ніг нема, тим спокійніше буде. 

"Лежачи під бетонною плитою, я собі думав: колись прокинуся без ніг, але працюватиму далі. Так і сталося"
 

Попри надзвичайно складне поранення, Микола не перестає жартувати. Пригадує історію і характеризує її саме, як кумедну.

"Прокинувся на операційному столі, коли збиралась комісія лікарів. Дивлюсь на свої ноги і розумію – з ними можу попрощатись. Але ще кажу їм: "Ми всі знаємо, чому ми тут зібралися, ми будемо різати мені ноги. Будь ласка, збережіть мені коліна". А я ж не знаю, хто саме буде різати, і так до кожного лікаря – "збережи мені коліна". Вони зі мною, звісно, не говорили. Коли прокинувся, зрозумів – не змогли", – розповідає він.
 

Подружжя Граднових-Савицьких каже, що поранення чоловіка не є для них трагедією, адже добре розуміли, що може статися. Називають це "ризиком роботи". Усі ці моменти обговорювали ще до мобілізації Миколи, адже під час боїв дуже важко повернутися з лінії бойового зіткнення без будь-якого поранення.
 

"Коли мені зателефонували з такою інформацію – про поранення Миколи, єдине, що я запитала – де саме він зараз і чи можу до нього приїхати. Найстрашніше, що відчувала, – те, що він там сам-один. Але очевидно, що це складні процеси, які забирають чималий ресурс. Усе йде системно, проживання втрати відбувається впродовж кількох років", – зазначила дружина Катерина.
 

Вона переконана, що в таких складних ситуаціях виходом є спілкування.

"Важливо зрозуміти одну істину –  що там не мій чоловік чи дружина пішли нести службу, а ви пішли туди разом, у парі. Бо кожен має свою ділянку роботи. Він там, а ти тут. І це поранення також ділиться на двох. Це треба обом розуміти – тому, хто служить і тому, хто очікує. Коли ми це усвідомлюємо, потім не виникає питань", – розповіла жінка.
 

Протезування коштує мільйони

Після тривалого лікування у Києві Граднови-Савицькі дізналися про протезно-реабілітаційний центр Superhumans у Винниках, що біля Львова. Заповнили заявку, а вже за місяць Миколі призначили госпіталізацію. Йому потрібне коштовне електронне протезування. Вартість обидвох протезів, не враховуючи реабілітацію і механічне протезування, становить 6 мільйонів гривень. Наразі проходить збір на протезування Миколи.
 

"Мені, ще можна сказати, пощастило. Я не маю осколків і вони мене не турбують. Дуже швидко спіймав баланс, зрозумів, як ходити. Спочатку практикувався ходити на стабісах, це такі коротенькі протези, аби нагадати навички ходіння. І ми перейшли до колін. На цьому етапі вже змогли поїхати на фестиваль у Венецію".
 

Читайте також:Червоною доріжкою – на протезах: учасники української делегації Граднови-Савицькі розповіли, як підіймали тему російської агресії на Венеційському кінофестивалі

У Миколи часто болить одна кукса, а тому, розповідає, не завжди може досягати поставлених цілей у конкретно окреслений час. 
 

"Якби не було болю, то мав би вже великий функціонал. Біль ускладнює певні процеси. За час мого перебування тут, мабуть, 5 разів ми міняли висоту протезів. Дуже важливо експериментувати зі своїм протезом і говорити про це протезистам і фізичним терапевтам, адже вони замість тебе не можуть зрозуміти, що не так. Часом я приходжу з опущеною головою, бо хотів більшого, а мені нічого з того не вдавалось. На початку дуже складно, але з тобою дуже багато крутих хлопців і дівчат, які показують приклад", – наголосив Микола.

Катерина додає, що найважливішу річ, яку треба зрозуміти кожному, хто отримує поранення і втрачає кінцівки: протез – це не те саме, що кінцівка, а відповідно, так, як було, вже не буде.

"Це означає – навчитися робити все заново і забути досвід, який ти мав упродовж 30 років, якщо у Миколиному випадку. Ми от, хто має ноги, не задумуємось, як стати на певну площину, а ті, хто на протезі, найперше думають: чи стане правильно стопа. У випадку протезів треба думати, як синхронізувати ці дві частини, бо працюють вони окремо", – зауважила дружина Миколи.
 

"Зараз у мистецтва дуже серйозне завдання"

У цивільному житті Граднови-Савицькі  – кінотеатрали. Катерина – театральна продюсерка, менеджерка двох театрів. Вона любить свою роботу і старається працювати, поєднуючи її з Миколиними реабілітаціями. Микола був театральним режисером. Зазначають – мистецтво театру також дуже дотичне до війни.

"Театр має бути і до, і під час, і після війни. Він має дуже круту функцію  – живе мистецтво. Це не кіно, яке дистанціюється екраном, це прямо тут і зараз. Кожен показ одної і тієї самої вистави не схожий на попередній, бо кожен новий день дарує митцям і глядачам новий досвід, який видозмінює виставу та її сприйняття. І головне питання – яким ви вийдете після цієї історії? Крім того, на мою думку, на театрі та загалом на мистецтві зараз важлива місія - бути орієнтиром.

От, до прикладу, "Театр на лівому березі" випустив виставу "Отелло" за Шекспіром. Ставила харківська режисерка Оксана Дмітрієва. Це вистава про війну, але вони не грають у війну. Це зріла і якісна вистава про те, ким ми є зараз і ким ми будемо", – пояснила Катерина.

"Ми втратили стільки людей, що це не можна буде назвати перемогою"

Щодо майбутнього, то, плануючи його, рожевих замків подружжя точно не будує. Адже й перемоги (такої, якої б хотілося) вже не буде. 
 

"Ми втратили стільки людей, що це не можна буде назвати перемогою. Ця перемога не буде святом і вона не має бути святом, бо ми занадто багато вже віддали і продовжуємо віддавати щодня. Люди тримаються за ідею перемоги як свята для мотивації, аби знаходити сили прокидатись і рухатись далі. Але попереду – складні роки і вже зараз треба готувати своїх дітей до того, що вони продовжуватимуть цю боротьбу", – кажуть  Микола і Катерина.

Щодо власних дітей, то Граднови-Савицькі хочуть народити їх навіть попри небезпеку війни і сподіваються, що діти приймуть рішення залишитись тут, в Україні, а не поїдуть будувати свої життя за кордон. 
 

"Важливо зараз не задумуватися над тим, скільки триватиме боротьба, а якою вона буде. Нам треба робити сьогодення. Треба пам'ятати, що саме зараз обстрілюють наших військових, вони гинуть, перебувають у полоні. Саме зараз тривають збори, які треба закривати. А витрачати час на розмови на кшталт "наскільки швидко і коли закінчиться війна, якою буде перемога" не варто. Українці мають просто брати на себе відповідальність", – наголошує Микола Граднов-Савицький. 

Микола каже, що коли в країні триває війна, то робота знайдеться кожному, в тому числі й у війську.

"Місце знайдеться всім. У мене є багато друзів, які вступили у лави оборони,  абсолютно нема різниці, ким ти був, якщо в тебе адекватні думки. Тут тебе всьому навчать, опанувати певного озброєння – то не така вже й велика мудрість", – каже ветеран.

Якщо ви хочете допомогти сім'ї Граднових-Савицьких отримати електронні протези, долучитись до збірки можна сконтактувавши з superhumans.com.