Журналісти на війні: змінили професію – і віддали життя за Україну

"Еспресо.Захід" у спільному проєкті з радіо "FM Галичина" розповідають до Дня журналіста про тих, хто змінив студії та редакції на окопи, і віддав своє життя у боротьбі за Україну.

Василь Яворський: пів життя на телебаченні змінив на зброю

Ще до початку російського повномасштабного вторгнення, щойно у 2021 році на Львівщині оголосили набір до територіальної оборони, телережисер Василь Яворський одним із перших записався до лав Збройних сил України.

Василь присвятив телебаченню ледь чи не половину свого життя – понад 15 років. Був оператором у львівських телерадіокомпаніях "Телебойман" та "Медіа-клуб". Певний час працював режисером на телеканалах ZIK та "Перший Західний". Місцем останньої цивільної праці Василя Яворського став телеканал "Еспресо".

А 24 лютого 2022 року удосвіта Василь, як завжди, збирався на роботу, адже телеефіри не чекали. Проте того дня усе почалося не за звичним сценарієм. Після роботи режисер повернувся додому, взяв вже складений наплічник і вирушив до військкомату. Від того часу служив у складі 103-ї бригади територіальної оборони – обороняв разом із побратимами східний напрямок фронту, виконував бойові завдання на гарячих ділянках фронту на Донеччині. Проте 21 жовтня 2022 року воїн та режисер загинув. 

"Дуже важко справді говорити про нього в минулому, тому що от якраз ця робота і його кипіння цією роботою залишили по собі величезний слід і в моїй душі, і в моїй професійній діяльності. Василь був тим, хто справді жив своєю роботою. У нього все було спрямовано на те, щоб зробити кінцевий результат якнайкращим", – згадує про нього колега, журналістка та військова Ксенія Клим.

Василя згадують як того, хто щиро любив Україну. Журналіст мріяв розповісти історії тих, хто обороняв нашу державу ще з 2014 року. Аби втілити це прагнення, разом із Ксенією Клим вони створили авторську програму "Історія героя".

"У нашому спільному проєкті "Історія героя" було справді морально дуже важко, тому що ти спілкуєшся з людьми, які пройшли крізь війну і не завжди з неї повернулися, він реально мислив так само, як я. Він так само переймався цими історіями, він так само переживав їх, тому в результаті нам було реально важко, але це було надзвичайно хороша тандемна робота, –  ділиться колега. – Прикро, що він вже серед того небесного війська, він справді лишив по собі такий слід, який назавжди його увіковічнить в нашій пам'яті, як людину надзвичайного професійного рівня. Я завжди буду дякувати йому за те, що був у моєму журналістському житті".

Юрій Лелявський: ніколи не був просто пресофіцером – завжди воював разом зі всіма

Юрій Лелявський, Фото: 80-та окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ

Капітан Юрій Лелявський – це людина, яка поєднала в собі покликання журналіста та обов’язок військового. Журналіст у цивільному, а у війську пресофіцер 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, він був професіоналом та справжнім патріотом. 

Юрій пройшов через складні випробування, але залишився відданим своїй справі та країні. Двічі потрапляв у полон та одним із перших заходив до звільнених від противника українських населених пункті.

Юрій Лелявський боротися з російськими окупантами почав ще під час Революції Гідності. Оскільки був професійним журналістом, тож висвітлював спочатку події в Києві, а потім початок російської агресії проти України. А от повномасштабне російське вторгнення капітан Лелявський зустрів на півдні країни, де вела бойові дії його військова частина.

"Юра був абсолютно унікальною людиною, настільки щирою, настільки доброю, що іноді здавалося, що в цьому світі такі люди просто не можуть існувати. Він міг на вулиці побачити людину, якій потрібна допомога, – і він допомагав їй. Бачив розбиту пляшку на вулиці – підбирав скло, бо хтось може зачепитися і порізатись. Юра був надзвичайно мирною людиною. Він коли вперше приїхав на Майдан, в нього ще були думки, що це все можна якось помирити, але побувши кілька днів там, Юра вдягнув каску, взяв щит, биту і став в один ряд з іншими", – згадує про друга письменник та журналіст Влад Якушев.

Уперше думка піти до війська з'явилась у нього в Криму, коли він став свідком окупації української території. У 2014 двічі потрапляв у полон. Спершу на 15 днів у Слов'янську, через його львівську прописку. Вдруге поблизу Перевальська, де висвітлював разом зі священниками їхню місіонерську роботу. Тоді він провів 2 з половиною місяці у підвалі. Коли ж звільнився та зміг повернутися до норми, як офіцер запасу, призвався до ЗСУ і розповідав про роботу підрозділів, у яких служив.

"Була абсолютно фантастична історія, коли вони приїжджали повз блокпост "казаків" Казіцина. Юра думав що це наші, він висунувся з машини, крикнув "Слава Україні" і поїхав далі. Козіцинці були настільки шоковані, що завмерли, а потім вже кинулися наздоганяти. Він був абсолютно відважний, він ніколи не був просто пресофіцером, він завжди воював разом зі всіма. Коли був Харківський наступ, з одною штурмовою групою пішов Юра. І, на жаль, він не повернувся", – із легкою тугою розповідає Якушев несподівані моменти із життя капітана Лелявського.

Воїн загинув у бою 28 вересня 2022 року під час виконання завдання у складі десантно-штурмового підрозділу. Вже посмертно його нагородили орденом "Богдана Хмельницького" III ступеня.

"Я до кінця в це не вірю. Я думаю, що коли закінчиться війна, буде обмін всіх на всіх, і в тому обміні буде Юра, і він подзвонить мені у двері, так, як він любив це робити, близько 11-ї години вечора, і з порогу запитає: "може чаю поп'ємо"", – ділиться друг знаменитого пресофіцера.

Віталій Дерех: почав свою боротьбу під час Революції Гідності і продовжував її аж до кінця свого життя

Віталій Дерех, фото: facebook-сторінка Наталії Бурлаку

Тернопільський журналіст, пластун та військовий Віталій Дерех запам’ятався як той, хто не зрадив своїх присяг. Як журналіст, писав чесно і гостро, як пластун – безмежно любив Україну, як воїн – до останнього подиху боронив її свободу та незалежність.

Віталій Дерех багато років працював у тернопільській редакції "20 хвилин / RIA+". побував у редакційній експедиції в Африці та на Мадагаскарі. Брав активну участь у Революції Гідності, робив репортажі з Києва, надсилав фото і відео до редакції. А 20 лютого 2014 року рятував поранених на Інститутській.

Тоді ж, після Майдану, у 2014 році пішов добровольцем до батальйону "Айдар", із яким воював до липня 2015 року. Коли повернувся до цивільного життя, працював також два роки рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. І з початком російського повномасштабного вторгнення в Україну добровольцем вступив до 1-ї окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна ЗСУ. Разом із побратимами брав участь у боях під Києвом, воював у розвідгрупах, а згодом – на Донеччині та Луганщині.

"Щоб знайти людину, котра кохала Україну так, як кохав її Віталік, і при цьому він не кричав на весь світ про те, що він робить, то зараз є таких людей дуже мало, їх майже немає. Так, люди виконують свої обов'язки, бо їх призвали чи добровільно прийшли, але він почав свою боротьбу дуже давно, ще під час Революції Гідності і продовжував її аж до кінця свого життя", – таким назавжди Віталія Дереха запам'ятав побратим на псевдо Барт. 

І як журналіст, і як військовий він вирізнявся професійними та людськими якостями. Не уникав викликів, а приймав їх і в житті, і в професії. У процесі служби став молодшим сержантом, командиром протитанкового відділення. У боях на сході України керував розрахунком, який знищував ворожу техніку. Віталій загинув 28 травня 2022 року внаслідок авіаудару біля Попасної. На той момент йому було 34. Поховали воїна на Алеї Героїв у Тернополі. А 2023 року йому присвоїли звання Героя України посмертно.

Тарас Давидюк: жив лише війною, залишивши у цивільному житті роботу редактора

Тарас Давидюк

"Щоб не збивати стратегічний приціл та не збиватися зі шляху, пояснюю, за що я воюю, – пригадують друзі слова Тараса Давидюка. – За свободу української нації. За добро і щастя наших дітей, за нашу мову, культуру та віру, за нашу цивілізацію". 

А свій приціл Тарас налаштував ще у 16 років, коли доєднався до молодіжного націоналістичного конгресу. Майбутній воїн – випускник Острозької академії, політолог за освітою. Вчитель історії та журналіст – за покликанням. Ще студентом був певний час членом місцевого осередку Пласту в Острозі. А згодом – виховник та інструктор на багатьох пластових таборах. 

У 2014 році разом з побратимами з самооборони Майдану вступив на службу у добровольчий батальйон Гарпун. Згодом продовжив службу в одному із окремих розвідувальних батальйонів ЗСУ. Після демобілізації у 2019 вирішив заснувати місцевий незалежний новинний сайт "ГориньІнфо",

"В ньому завжди була якась така, дуже тяжко казати, була кипуча енергія, якою він безкорисливо ділився. Ми з ним зустрілися, він каже: "Ти знаєш, в мене є така ідея, хочу створити своє видання". Для нього був дуже важливий оцей проєкт, незалежний", – пригадує друг Тараса Олександр Денисюк.

Тож, він став першим редактором ГориньІнфо, де публікували матеріали про діяльність місцевих патріотичних організацій та волонтерських груп, висвітлювали питання російсько-української війни, ветеранів, церкви, освіти та культури. Одним з головних завдань інтернет-видання Тарас вважав протидію російській пропаганді. 

Однак з початком повномасштабної війни Тарас знову пішов на фронт. Останні місяці воював у 14-му окремому полку, разом зі своїми побратимами ще з "Гарпуна".

"Тарас був людиною виключної скромності, працьовитості, завжди бажав працювати на результат, в плані того, що його не цікавили відпустки, вихідні. Він хотів як найменше приділяти часу будь-чому іншому, окрім як війні", – розповідає про нього побратим Маркіян Яценяк.

Розвідник загинув у листопаді 2023 року під час виконання бойового завдання від ран, завданих ворожим дроном. У Рівному на його честь перейменували одну з вулиць.

Над проєктом працювали журналісти FM Галичина: Вікторія Жуковська, Олеся Липчак, Діана Ракус, Софія Суперека, Іван Харук, Роман Фавуляк