З фронту до видавництва: історія ветерана Андрія Каспшишака, який написав книгу про загиблих на війні друзів

У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина ветеран Андрій Каспшишак розповів про свій бойовий шлях, переосмислення життя та створення книжок на тлі війни.

Гість – Андрій Каспшишак, ветеран 103-ї бригади тероборони, людина, яка дуже любить книжки і яка потрапила на війну. Андрію, розкажи кілька слів про себе.

Це вже моє 48-ме інтерв’ю – кажуть, щасливе. Я ветеран, служив у 103-й бригаді територіальної оборони Львівщини. Спершу був стрільцем у піхоті, згодом – у розвідувальній роті безпілотників. Ми працювали з різними дронами – від "Мавіків" до  "Валькірій", які дозволяли залітати на 30 км у глибину, шукати штаби, склади – це була дуже цікава робота.

До служби працював фінансовим аудитором у міжнародній компанії. 1 квітня в мене останній день, потім повністю переходжу у видавничу справу й письменництво. Так що життя кардинально змінилося.

 Ти пішов добровольцем?

Так. Якщо чесно, мене мучила совість, чому не пішов ще у 2014-му. Мені тоді було 18, і я завжди був у патріотичному середовищі. У 10 років вступив у громадську організацію "Спадщина" – вона працює з дітьми, має національно-патріотичне спрямування. 

У 2022-му практично всі чоловіки з нашого середовища пішли на війну, а жінки — у волонтерство. Тому для мене це було очевидним вибором. Не уявляю, як міг би не піти.

Уже вночі з 24 на 25 лютого ми ночували на ППД (пункт постійної дислокації, – ред.). Було лише дві одиниці зброї на всю групу. Але ми вже патрулювали частину, навіть без зброї.

Якими були перші бойові виїзди?

Два-три тижні ми були на ППД, потім нас відправили охороняти стратегічні об’єкти. Про один із них, на жаль, не можу розповідати, це секретна інформація. А вже після Великодня виїхали на схід – у Донецьку область, на напрямок Білогорівка – Лиман, до Сіверського Донця.

Були втрати.  Але нам пощастило, наш виконувач обов’язків командира роти грамотно все організував. Ми коригували артилерію за старою системою: з паперовими картами. І влучали, бачили чорні дими, чули крики ворога.

Як війна тебе змінила?

Це час переосмислення. Розумієш, що гроші, кар’єра – це все не головне. Можеш заробити на пам’ятник, і то не факт. Смерть на війні – це дуже часто просто випадковість. І тоді, на передовій, я зрозумів: не жив тим життям, яке хотів. В 11 класі всі радили йти в "серйозну" професію – білі сорочки, офіс, гроші. Але моє – це книжки.

Я любив писати ще з дитинства. Мав зошити з Юлією Тимошенко на мотоциклі – списував їх вигаданими історіями. Читав їх однокласникам на уроках. Аж тепер, після війни, повернувся до цього: разом з дружиною заснували видавництво й написав свою першу книгу.

 Ти думав про майбутнє під час служби?

Так, постійно. Я не хотів опинитися серед тих, хто після демобілізації просто втрачає себе. Тому відразу рвався до роботи, не хотів брати відпустки. Але під час служби багато часу на роздуми не було, завжди хотілося бути корисним. Планів було багато, хоч і не конкретних.

 Читав щось на фронті?

У 2022-му майже не було часу. Вже з кінця року війна стала більш прогнозованою, з’явився розпорядок. На Новий рік я потрапив у госпіталь у Харкові, там і почав писати свою книгу. Тоді вже й читати почав потроху.

Звідки ідея книги?

 Є легенда, яку я почув у дитячому таборі – про могутню країну й зілля розбрату, що знищило її. Вона стала основою. А ще – втрати. Я втратив багато друзів. Хотілося, щоб вони жили, хоча б як лицарі, в моїй книзі. Це не мемуари, не реальність – це фентезі. І це була моя форма пам’яті.

П’ятеро з них стали героями книжки – лучник, прапороносець, лицар... Вони борються зі злом, поки діти шукають останнє слово князя, що може зняти чари.

Ця книга вже вийшла?

Так, це була перша книга видавництва "Мрієлов". Вийшла у вересні 2023 року. Продали вже майже 900 примірників – для новачків це хороший результат. А цьогоріч вийдуть ще шість книжок – і кожна з них, як на мене, просто вибухова за ідеями.

Книга Андрія Каспшишака. Фото: видавництво "Мрієлов"

 Фентезі — це втеча від реальності?

Так, частково. У нас страшний час — обстріли, втрати, смерть поруч. А фентезі дає надію. Дає змогу побачити, що добро може перемогти зло. І це важливо. Я цією книгою хотів дати людям віру, що все буде добре.

А що з тими світлими лицарями зараз?

Більшість із тих, кого я описував, загинули. Всі, хто досі на війні, – втомлені. Всі хочуть додому. Навіть ті, хто служить з 2014-го, не кажуть: "О, як круто служити". Усі втомлені, але борються, бо треба.

Не думав залишитися у війську?

Ні. Я не військовий. Я люблю свободу. Розпорядки, підпорядкування – це не про мене.

Що ти виніс з армії?

Перше – відсутність страху. Якщо ти вижив під обстрілами, то не будеш боятися піти й сказати щось важливе. Це дуже корисно в бізнесі. Друге – круті знайомства. Служив із дуже різними людьми: і власник IT-компанії, і майстер з реставрації церков. 

Це розширює кругозір і ламає бульбашки. Світ реальний, не однорідний. Є люди, які думають про мистецтво, а є ті, для кого найбільша проблема – нікому картоплю садити.

Читайте також: "Найбільша проблема — це сама можливість евакуації. Золота година вже не працює". Розмова з військовим лікарем Віталієм Бурим