"У полоні був постійний контроль, тому вдома ми хочемо спокою". Азовець Іван Сокаль про повернення з полону. Частина 3

Перша частина: "Після Маріуполя я хочу росіянам мститися". Інтерв'ю з азовцем Іваном Сокалем, який пережив полон

Друга частина: "Майже рік не бачив нема, а лампочка була нам за місяць": азовець Іван Сокаль про російський полон

Як відбувався обмін полоненими та з якими викликами чоловік зіткнувся на волі, він розповів "Еспресо.Захід".

Чи знали ви, що вас мають обміняти?

Одного дня мене покликали в штаб рано-вранці, о дев’ятій. Я вже собі накрутив, що зараз буде допит – їх було чимало, та й загалом усе виглядало напружено. Зайшов до кабінету, там сиділи троє оперативників. Один запитує:

– То що, їдеш на обмін чи залишаєшся тут?

Я не встиг відповісти, як інший перебиває:

– Ти звідки?

Кажу:

– Львівська область.

На що він лише махнув рукою:

– Та нема смислу питати.

Він, здається, вже все зрозумів і так. Потім додав з посмішкою:

– Ну, давай, у Яворові на полігоні зустрінемося.

Я ризикнув і теж посміявся, бо усвідомлював: такого точно не буде. Це було наприкінці серпня 2024-го, десь уже ближче до кінця місяця.

Повернувся зі штабу, а вже під обід знову називають моє прізвище. Думаю: блін, знову в штаб, знову щось не те... Погані передчуття. Але нас забирають і заводять на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор). 

Нас завели в ДІЗО, і буквально через п’ять хвилин нам видають форму – нашу піксельну. Кому піксель, кому мультикам. І я вже розумію: це не просто так.

Схожі ситуації й раніше були пов’язані з обмінами. Хоча надії не було – думав, може, просто переодягають для переведення в іншу колонію. Але згодом усі між собою почали говорити: "Це обмін, це точно на обмін".

Ми знали, що зазвичай хлопців забирали на обмін у певний час, і розуміли: нас, напевно, мають забрати ввечері. Ввечері прийшла перевірка, відкривається наша камера, йде перерахунок. Один із працівників каже:

– Це ті, що на обмін. Ну, можливо.

Усім усе стало зрозуміло: ми точно на обмін. Чекали, що ввечері нас заберуть. Це було десь 26 серпня. Але нас не обміняли.

Що було далі?

День другий. Ми починаємо розуміти, що нас ніхто не міняє і нікуди не забирають. Це найважче.

Працівники ходять і насміхаються:

– По ходу про вас забули.

– Ще трохи потримаєтеся — назад на бараки підете.

– Не пощастило вам, що не забрали.

Ми знову думаємо: блін, схоже, це все. Пройде ще тиждень, і нас повернуть у бараки, будемо далі ходити й співати пісень.

Сиділи ми тиждень. Потім другий. Співробітники з кожним днем сміялися все більше. Але одного дня камеру відкрили, назвали наші прізвища. Ми вийшли, і нас завели на територію, огороджену для етапування.

Ніхто нічого не пояснював, але ми вже розуміли: це обмін. Там ми просиділи пів дня, поки за нами не приїхав автозак. Нам не зв’язували руки, але посадили у два автозаки. У них не було вікон, тож нічого не видно, але ми чули, як звучать голоси назовні.

Далі ми доїхали до Таганрога, а звідти – в Ростов. У Таганрозі до нас також додали людей. У Ростові стало зрозуміло, що ми перебуваємо не просто в місті. Ми були в аеропорту, бо почули, як приземляється літак.

Нас вивели з автозака перед входом до літака. Сказали тримати голови вниз, поки підіймаємося на трап. Перед посадкою нас знову перевірили: зав'язали руки, замотали очі й посадили всередину.

Кожного запитували прізвище, проводили перевірки. Ми всі пройшли цей процес і чекали, поки літак заповнять. Потім почули, як він злітає. Після посадки нас вивели й розсадили по автобусах за прізвищами.

Дорогою ми зрозуміли, що перебуваємо на кордоні Росії з Білоруссю, бо почули білоруську мову. Їхали довго, всі були в напрузі. Очі в нас були замотані чорною плівкою, закріпленою скотчем. Але мій скотч трохи відклеївся, і я побачив, що ми дійсно в Білорусі.

Нас привезли на контрольну точку перевірки. Там зняли маски й розв’язали руки. Видали сухпай, але один на двох. Було смішно, бо коли обмінюють їхніх людей, їм усе дають у повному обсязі, а тут навіть на їжі економлять.

Ми вже зрозуміли, що це точно обмін, але водночас боялися, що все може зірватися. Таке вже траплялося: хлопців забирали, а потім повертали назад через зрив обміну

До нас зайшли представники їхніх спецслужб і почали говорити: "Хлопці, більше не воюйте. Залишайтеся вдома. Ми вас міняємо, але ваша влада цього не хоче". Усе це було спрямовано на те, щоб максимально подавити наш дух. Та пізніше, коли нас привезли на точку й вивантажити, ми нарешті побачили своїх. Тоді стало зрозуміло — ми дійсно вдома.

Якою була ваша реакція?

Я думав, що буду плакати від радості. Але насправді все було інакше – в сірому тоні. Я зрозумів, що нічого не закінчилося. Полон завершився, але попереду нас усе одно чекає робота. Ситуація зараз така.

Звісно, було приємно повернутися, але я усвідомив, наскільки сильно змінився. За час у полоні емоції майже зникли. Я став беземоційним. Позитив чи негатив – усе сприймається однаково.

У полоні я усвідомив: життя потрібно наповнювати позитивними моментами. Вони запам’ятовуються найбільше. Якщо накопичувати негатив, то саме він буде повертатися в найгірші моменти. Тому я завжди намагався згадувати щось хороше, щоб не зламатися й не опустити руки.

Зараз продовжую так робити. І зрозумів головне: ті проблеми, які здавалися великими, насправді зовсім не були проблемами. Сварки з близькими чи друзями, побутові негаразди – все це дрібниці. Нічого з цього не варте того, щоб перейматися.

Коли виходиш із полону, спершу тебе охоплює ейфорія: усе здається крутим, класним, ідеальним. Усі радіють, підтримують. Але з часом, через місяць, другий, третій починаєш розуміти, що все не так чудово, як здавалося.

Поведінка людей навколо стає помітнішою. Ставлення змінюється. Я згадую, як у Маріуполі, навіть маючи можливість зайти в інтернет, бачив, як люди ставилися до війни тоді. І як ставляться зараз. Ця різниця разюча: раніше люди робили більше, ніж тепер.

Перебувати серед людей стало важко. Намагаюся не затримуватись на одному місці, уникаю великих скупчень. Після того, як стільки часу провів із людьми в полоні, вони мені набридли. Я почав ненавидіти натовпи.

Мені потрібен спокій. Хочу бути там, де менше людей, бо навіть просто йдучи вулицею, чую, як вони спілкуються, і це бентежить. Я проти того, щоб носити форму поза службою чи офіційними заходами. Але коли бачу військових у формі, чую, як люди обговорюють їх, розумію: багато хто втомився від війни, хоча й нічого для її завершення не робить.

Це відкриває очі на реальність. І стає зрозуміло: все значно складніше, ніж здається, і далеко не так ідеально, як хотілося б.

Ви кажете, що вам важко серед людей, але збираєтесь повертатися на службу, де також різні люди. До речі, не страшно знову йти на фронт?

Мені потрібне оточення, де є люди, які підтримують мою позицію й займаються тією справою, яку, по суті, мають робити всі.

Важко бути серед байдужих цивільних. Хоча, звісно, не всі такі. Є багато людей, які почали допомагати ще з 2014 року – волонтери чи ті, хто просто робили, що могли. І вони досі допомагають. Але є й інші: ті, хто у 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення, на хвилі хайпу щось робив, а потім зупинився.

Зараз відсоток людей, які допомагають, суттєво знизився. Багато хто відмовився від цієї справи. Часто чую, як люди кажуть, що вони втомилися. Але вони не розуміють, наскільки втомлені ті військові, які зараз на передовій. Що їм тоді сказати?

Іноді до мене підходять люди й питають: "Навіщо ти продовжуєш? Для чого тобі це потрібно?" Я не відповідаю. З ними просто нема про що говорити. Я бачив усе, що відбувалося в Маріуполі: дітей, зруйновані життя, і розумію, що потрібно працювати далі.

Якщо опустимо руки, все це продовжиться й надалі. Тому ні, мені не страшно повертатися.

Але є сни. Зараз мене постійно переслідують сни про полон. Уві сні я повертаюся туди, переживаю все знову. Прокидаєшся серед ночі, і в голові думка: щось не так. Але потім розумієш: ні, я вдома, все добре.

Проте ці сни повторюються часто. Виходиш на вулицю, дивишся навколо й розумієш: усе зовсім не так круто, як хотілося б думати

Що ви порадили б сім'ям і рідним військових, які повернулися з полону?

Це дуже важке питання, бо я сам стикнувся з такою ситуацією. Коли був у полоні, мені здавалося, що моїм рідним було важче, ніж мені. Для нас це стало звичкою – бойові дії, полон, а для них це було щось невідоме та страшне.

Два роки й чотири місяці мої рідні не знали, де я і що зі мною. Це важко – й емоційно, й фізично. Коли я повернувся, вони хотіли знати все, були готові приділити мені максимум уваги, щоб заповнити цю невідомість. Та насправді ця увага мене тільки більше дратувала, тому що я хотів спокою. Були моменти, коли просто не хотів нічого розповідати й хотів самотності.

Люди, які повертаються з полону, потребують спокою. Не треба ставити багато питань, не треба їх контролювати, тому що вони вже були під контролем два роки й більше. Людині потрібно дати можливість відпочити, займатися тим, що вона хоче. Кожен має право сам вирішувати, коли і як він хоче ділитися своїм досвідом.

У реабілітації важливо працювати як з фізичним станом, так і з психологічним. Проблема в тому, що мало психологів, які можуть працювати з військовими, особливо з тими, хто був в полоні. Це дуже різні ситуації, і треба підходити до цього дуже обережно.

Щодо зустрічі з рідними, коли я повернувся, то спершу не хотів бачити батьків, бо хотів привести себе в порядок. Вони, звісно, дуже хвилювалися і хотіли побачити мене якнайшвидше. Коли ми зустрілися, були сльози й усе таке, але я залишався беземоційним, бо став сприймати все так, як воно є.

Це був важкий момент для мене, але я розумію, чому вони так поводилися. Вони не бачили мене понад два роки, і це для них було важко.