"Майже рік не бачив неба, а лампочка була нам за місяць": азовець Іван Сокаль про російський полон. Частина 2

У першій частині інтерв'ю Іван розповів "Еспресо.Захід" про бої в Маріуполі.  Прочитати її можна тут. На третю частину розмови з Іваном можна перейти за покликанням.

Здача у полон. Як ви сприйняли наказ?

Це була максимально правильна дія, тому що, якби не було такого наказу, а був наказ "стоїмо далі", ми знову щодня втрачали б людські життя. Боєприпасів з кожним днем ставало все менше, поранених все більше. Це було розумне рішення, бо життя зберегли та зробили можливим надання хоч якоїсь медичної допомоги пораненим.

Як ви виходили? Розкажіть про цей процес.

Спочатку виносили важкопоранених людей. Ми вийшли з Азовсталі й був великий коридор, через який ми проходили, а по обидва боки стояли бійці Російської Федерації, бойовики "ДНР". 

Коли я виходив, то розумів, що так, ми здаємося в полон, але деякі з них були в гіршому стані, ніж ми. Вони були нечистими та дикими. 

Нас посадили в автобуси та відправили в Оленівку.

Оленівка: тісні бараки з відкритою територією, ранковий гімн РФ, допити

Як було в Оленівці?

Коли ми туди приїхали, зрозуміло, що був обшук. Ми їхали зі своїми рюкзаками, в когось ще залишились спальники тощо. На цьому обшуку (знову ж таки, все це було дуже смішно) їхні військові й представники їхніх спецслужб забирали собі взуття, курточки, каримати, ліхтарики. Це мало дуже смішний вигляд.

Коли нас привезли в Оленівку, розселили по бараках з відкритою територією. Ці бараки були розраховані, якщо я не помиляюсь, на 100 людей. Нас же було понад 300, відповідно, не було місця. Ліжка складали максимально тісно, але й це не помагало. Багато хто спав на підлозі або надворі у спальниках. Режим був простим: спочатку лунав гімн РФ, ми його не співали, просто слухали. Підйом о 7-й ранку, а відбій, видається, о 10-й вечора. Харчування спочатку було по графіку, але чим більше наших полонених привозили, тим гірше ставало. Умовно сніданок ми отримували в обід, а вечерю десь о 4 ранку.

Цілий день нас ніхто ні до чого не примушував. Ми просто ходили, спілкувалися з друзями – і все.

А чим годували

Їжі насправді була мізерна кількість. Вона була прісною, несолоною і нежирною. Зранку давали кашу, а в обід – макарони або суп. Через кілька днів узагалі перестали давати друге, залишився тільки суп.

Скільки часу ви там пробули?

Я був у Оленівці десь до серпня. Потім мене відправили до Донецького СІЗО. Це було якраз за тиждень до теракту...

В Оленівці вас допитували?

Так, майже кожного бійця спочатку "опрацьовували": записували дані тощо. У когось це була одноразова акція, а в інших – регулярні допити. Маріуполь був розбитий, багато цивільних загинули. Їм потрібно було на когось заводити справи, тому розпитували, чи є якісь свідчення про події в Маріуполі: хто залишився, хто що зробив.

"Прокуратура" в Донецьку

Що було далі, після Оленівки?

В Оленівці фізичного насильства майже не було. Але вже під час пересадки в інший автозак усе змінилося. У мене забрали рюкзак, панаму, навіть взуття – бо "він має класні кросівки, заберімо". Потім нас привезли до "прокуратури", де допит тривав 18 годин. Після цього ми три дні були в ізоляторі тимчасового утримання, а звідти перевезли до Донецького СІЗО.

У "прокуратурі" нас тримали в наручниках і з маскою на голові. Мене завели до кабінету на четвертому поверсі, посадили на крісло. Зі мною були охоронець і той, хто проводив допит. 

Вони розпитували все: де народився, де навчався, працював, що робив у Маріуполі. Я дотримувався правила "не знаю, не пам’ятаю", але це не допомагало. Якщо казав "не знаю", починали бити.

Потім зняли маску, поставили переді мною документи й сказали підписати. Я відмовився, попросив прочитати, за що отримав електрошокером у туалеті. Зрештою підписав усе, щоб хоча б якось зберегти здоров’я.

Так, під час одного з допитів я помітив, що кабінет заповнений українською символікою: гербами, ноутбуками, телефонами – все накрадене з Маріуполя.

Пекло в Донецькому СІЗО

Що було після прокуратури?

Нас перевезли в Донецьке СІЗО. Це був найважчий період. Як тільки ми вийшли з автозака, почалося фізичне насильство: пластиковими трубами, кулаками, гумовими кийками. Змусили підписувати документ, що до нас не застосовували насильство. Потім нас розвели по камерах.

Камери були розраховані на 10 осіб, але нас було 25. Місця спати не було, матраців теж. Ліжка – металеві, холодні. Було дуже сиро, без вікон, із протягами. Одягу майже ні в кого не було: хтось був у футболці й білизні, а хтось лише в білизні.

Їжі теж майже не було. Годували тричі на день, але порції були мізерні. Зазвичай це була пшенична каша, рис або суп – вода з картоплиною, якщо пощастить. На вечерю давали порошкову картоплю.

Як справлялися з холодом?

Ніяк. Організм витрачав усі сили на зігрівання, але їжі й вітамінів не вистачало. Люди сильно худли, починалися хвороби. Нам забороняли сидіти: увесь день стояли, а сідати дозволяли лише під час приймання їжі на 5 хвилин. Ноги набрякали, в когось вони починали гноїтися.

Як ви почувалися морально?

Я намагався триматися. Розумів, що нічого не можу змінити. Моє життя перебуває в руках якогось або звичайного спостерігача, який ходить там по коридорі дивиться за нами, або їхніх спецслужб. Розумів: що б я не робив, нічого не зміню. І завжди налаштовував себе на хороше й на погане водночас.

Я знав, що наші хочуть повернути своїх. Але сумніви завжди були, особливо через ставлення росіян до нашого підрозділу, який вони не любили. Вижити було важко, але я не втрачав надію.

Скажімо так, покінчати життям — це думка погана. Жити завжди хочеться. І я просто сидів та думав, що колись воно закінчиться, поганим чи добрим, але колись закінчиться.

Розкажіть, будь ласка, про так звані конкурси.

Конкурси – так ми їх називали. Вони відбувалися щодня, і кожен день був новим випробуванням. Як тільки ми чули, що перевірка на посту, ми знали: починається "конкурс". Вони заходили в кожну камеру, з собаками. Собаки гавкають, їхні крики – це все морально дуже важко. Багато разів ми чули крики від болю – це важко. Але навіть у таких умовах намагалися знайти якусь розраду. Ми сміялися з тих криків, називали їх польським репом, бо чувся тільки "ой-ай-ай" та "ой-ой". Ми, звісно, не могли залишатись в цьому стані без емоцій, тому намагались якось підбадьорювати себе.

Як підтримували один одного?

Це була складна ситуація. 

Камера – це як маленький корабель. Ти не можеш вийти, і помирати в ньому не хочеш. Тому ми підтримували одне одного. Якщо хтось сумував, намагалися з ним поговорити, вивести на розмову. Ми були однією командою, і дуже важливо було не дозволяти смутку розповзатися по всій камері. 

З кожним днем морально було важче, але ми шукали навіть у дрібницях щось, що може допомогти нам залишатися живими.

Горлівка: кращі умови тримання, але більше насильства

У Донецькому СІЗО ви пробули 11 місяців, а далі куди вас відправили?

Пізніше була Горлівка і там були кращі умови. Була постіль,  матраци, більше харчування. Але там і було більше фізичного насилля, тому що всі прекрасно знають такого Кирила Вікторовича, який знущався з людей, що в Оленівці, що в Горлівці. Він мені попсував здоров'я там досить сильно. Все одно ми звикали до болю та знущань, така людська природа. 

У Горлівці вже приїжджали на допити спецслужби з Росії: ГРУ, ФСБ. Вони вибивали якусь таку інформацію, про яку ти думаєш: про що ви взагалі говорите? Тобто запитували "де у вас склад виробництва боєприпасів на Азовсталі, де ви виробляли якусь там хімічну зброю, де ваші літаки?" Дуже дивні були запитання.

Проте там був один великий плюс – нас виводили на прогулянки. Зрозуміло, що кругом стіни та сітка, але я міг бачити небо. 11 місяців я не бачив ні неба, ні сонця – нічого. Я бачив тільки одну лампочку, яку ми називали місяць, бо вона постійно світила.

Знову в пекло

Але було ще одне етапування.

Загалом у Горлівці я пробув 4 з половиною місяці. Потім частину з нас знову етапували. 

В один із днів нам сказали: "Збирайтесь, зараз вас будуть етапувати". Куди? Ніхто нічого не каже, нічого не пояснює. Нас завели в камеру для етапування, приїхали автозаки, забрали нас і привезли в інше місце. 

Тут важливо згадати, що коли ми ще були у Донецькому СІЗО, годинників у нас не було і ми орієнтувалися по гудках із заводу: кожна перезмінка супроводжувалася гудками.

І от з Горлівки нас привезли кудись у нове місце й ми знову почули ці гудки. Всі відразу зрозуміли, що ми повернулися в це жахливе місце.

Нас привели знову в камеру, розраховану на 10 людей. І нас справді було 10. Коли ми зайшли в камеру, то дуже здивувалися, бо побачили матраци. Звісно, вони були нечисті, порвані, але вони були. І була ковдра – на кожного з нас. Це справді здивувало, бо з'явились якісь зміни. Але сирість, протяги, проблеми з водою – все це залишилось, як раніше. Харчування також не змінилося, воно залишилося мізерним. Але одне, що можна відзначити: фізичного насилля було значно менше.

Загалом була одноманітність кожного дня, коли ти постійно обговорюєш одну й ту саму тему по десять разів, ділишся з кимось своїми думками, і все це повторюється знову і знову… 

Пробули ми там, здається, сім місяців. Сім місяців у сирому підвалі. І знову ця лампочка, яку ми називали місяцем. Через неї зараз у мене проблеми із зором: яскраве світло дуже дратує очі, вони починають сльозитися. Легенький вітер також сильно впливає на очі.

Нова колонія

І далі знову інше місце?

Пізніше нас відправили у 33-тю колонію. Ми приїхали туди, знову ж таки, та сама "прийомка", "конкурс". У нас знову були камери, але матраців нам не дали, нічого не було. Однак їжі було достатньо, і нам сказали, що ми тут пробудемо 14 днів, а потім нас піднімуть на бараки – такі ж, як були в Оленівці. Це були бараки, де була територія й можна було вийти та подивитися на небо.

Ми, звісно, не вірили в це. Але от на 15-й день нас дійсно забрали з камер, дали нам матраци, постіль, і нас реально підняли на бараки, де вже були інші люди, і це стало можливістю для спілкування. Там були книги, і якщо в бараку не було ніяких проблем, можна було їх читати.

Що означає "не було проблем"?

За весь цей час, що ми були в Донецьку, Горлівці, а потім знову в Донецьку, ми щодня співали гімн Російської Федерації, "Катюшу", "День победи". Іноді могли цілий день співати. А коли приїхали в колонію, там було 25 пісень, які треба було знати. Це все пісні, написані в 1945 році, радянські. З їхнього погляду, це важливо, вони намагалися підтримати свою армію через ці пісні. І, звісно, ми маршували. Якщо ми погано маршували або співали не голосно, забирали книги, до прикладу.

У колонії на подвір’ї вдень я міг проходити до 20 км по колу. Я зрозумів тварин у клітках, які так ходять. Ходив і думав, що зараз 2024 рік, а люди тут (у Росії, на Донбасі, - ред.) нецивілізовані та відсталі. У них проблеми, які інші країни вирішили давним-давно, а вони топчуться на місці. Їхнє цивільне населення не розвивається.

Те саме про книги. Я їх читав, не зважаючи на російську мову і те, про що вони. Це була художня література. Були шахи, шашки. Я постійно грав, як тільки була вільна хвилина.

Третю частину інтерв'ю читайте незабаром на сайті