"Поки триває бій — ти тримаєшся. А потім накриває": командир батальйону 63 бригади Кос про біль втрат і майбутнє після перемоги

У відвертій розмові він розповідає про перші дні великої війни у Пісках, штурми під Вугледаром, полонених росіян, важливість довіри в бою та свою мрію — створити підрозділ, який справді дає результат. І, попри те, що армія — це його життя, Кос точно знає, чого хоче після перемоги: бути з родиною й просто жити.

Про це він розповів в інтерв'ю проєкту "Сталеві люди" 63 окремої механізованої бригади, передає "Еспресо.Захід".

Ростиславе, розкажи трохи про себе: хто ти, яку посаду обіймаєш, за що відповідаєш?

Я командир 51-го окремого стрілецького батальйону 63-ї механізованої бригади. Мій позивний – Кос. Зараз займаюсь злагодженням батальйону, формуванням бойових традицій, створенням потужного підрозділу. Це початок великої роботи, яку треба робити з нуля. І мені важливо, щоб цей батальйон був не просто одиницею в документах, а реальною силою, здатною ефективно діяти на полі бою.

Звідки у тебе позивний Кос?

Це ще з часів навчально-оздоровчого табору при Київському військовому ліцеї ім. Богуна. Це було у 2011-му. Діти, підлітки, ми вигадували один одному прізвиська. На мене казали Кос. І потім це так закріпилось, що вже ніхто не памʼятав, як мене насправді звати. Просто — Кос, і все.

Звідки ти родом?

Кіровоградщини, Новоархангельського району. У 13 років вступив до військового ліцею. Відтоді, можна сказати, живу у формі. 

Все свідоме життя — це армія.

Де ти зустрів повномасштабне вторгнення?

У Пісках. 24 лютого 2022 року я був на ротації, командував механізованою ротою. Від нашої позиції до знаку "Донецьк" було 650 метрів.

 Там була справжня мʼясорубка. У нас не було артилерії, взагалі. А в них — усе. Нас просто методично знищували. І це було найважче — коли знаєш, що піхота готова, мотивована, вміє воювати, а її зносить артилерія. І ти нічого не можеш зробити.

Який з напрямків для тебе був найважчим?

Усі напрямки складні, але по-різному. У Пісках — це була повна безвихідь. Просто сидиш і чекаєш: влучить — не влучить. Вугледар — інше. Там ми діяли, штурмували, мали успіх. Але були втрати, яких не уникнути. БМП з десантом — і приліт. Все. Цього не виправиш. У Часовому Яру було складно через логістику. Ворог зробив усе, щоб відрізати шляхи постачання. Поля, відкриті простори — дрони бачать усе. Там працювати — це виклик.

Розкажи про полонених російських офіцерів, яких ви брали.

У Вугледарі під туманом в тил зайшла ворожа група: танк і дві БМД. Хотіли зробити прорив, думали, що ми посиплемось. Але ми дали відсіч, знищили техніку, затримали офіцерів. Один був замполітом — плакав, лежав поранений. Інший — кадровий офіцер, вже 13 років на службі. Я показував йому відео з розбитими містами, вбитими дітьми. Він плакав. Може, щиро. Але для мене це вже не змінює суті: він — окупант. Ще один був колишній суворовець. Теж, до речі, цікавий випадок. Говорив про честь, офіцерські принципи. Але коли питаєш: "Що ти тут робиш такий принциповий?" — відповіді нема.

Як швидко командир має ухвалити рішення при контакті з ворогом?

Секунди. Чим швидше, тим краще. Бо зволікання — це чиєсь життя. Якщо ти не береш себе в руки в критичний момент, гинуть твої хлопці. 

Планування — добре. Але контакт — це момент, коли дієш без паперу. І все залежить від тебе.

Як справляєшся зі стресом і втратою побратимів?

Це найважче. Не на полі бою. Найважче — після. Поки триває бій, в тебе адреналін. Ти тримаєшся. Але як тільки тиша — починаєш прокручувати все, що було. І накриває. Я знаю, що мені буде погано, як тільки зникне шум. Мені стає зле фізично. І треба якось триматись. 

Комусь допомагає музика, комусь цигарка, комусь просто поговорити. У мене — по-різному. Але я це приймаю. І стараюсь триматися для інших.

 Як ти бачиш ворога?

Це не демон. Це люди, яких виховали в страху. Вони не знають, що таке свобода. Їм сказали — вони зробили. Вони вірять у будь-яку маячню, якщо це сказав їхній начальник. 

Вони бояться нас, бояться думати, бояться відповідальності. Це і є їхня слабкість. Але не варто їх недооцінювати.

Яким має бути командир?

Перше — любити свою справу. Не тому, що треба, а по-справжньому. Друге — повага до своїх людей. Не через пафос. А тому, що вони довіряють тобі життя. І третє — жага до розвитку. Все інше — можна здобути. Але якщо немає цих трьох, ти не командир.

Як ставишся до СЗЧ?

Я не засуджую. Є хлопці, які тримали позиції, витягували поранених — і не витримали. Це нормально. Вони герої.

 Але проблема в іншому. У деяких підрозділах піхота — це як витратний матеріал. А так не має бути. У піхотинця має бути перспектива. А не просто: або вбитий, або інвалід.

А як щодо бусифікації?

Треба вкладатись у зміну мислення. Пояснювати, готувати, залучати. Людина, яку затягнули примусово, яка боїться, — не боєць. Вона не довіряє. І це — загроза для всіх.

Детальніше про думку Кас'янова щодо бусифікації читайте тут.

Що для тебе значить 63-тя бригада?

Це сильні люди, професіонали. Я знаю багатьох із них. Хочу з ними працювати. Бо разом ми можемо робити великі речі. І я — з механізованих, це моя рідна стихія. Бригада реально тримає напрямок. І допомагає батальйонам. Це рідко. Але тут це є.

Якщо ми зустрінемось через рік, що ти хочеш сказати про себе?

Що я створив батальйон, який реально працює. Який стримує, штурмує, дає результат. Я цього хочу. І я до цього йду. Хоча боюся помилок. Бо від моїх рішень — життя інших. Але я йтиму до цього.

Що тебе тримає тут, на війні?

Моє життя — це армія. Але головне — любов до країни. Я знаю, що буде, якщо вони сюди прийдуть. І я не можу собі дозволити бути десь в іншому місці. Просто не можу. Якщо піду — не пробачу собі.

А після перемоги? Ти залишишся у війську?

 Ні. Я хочу бути з родиною. Хочу побудувати свою справу. Хочу жити. Але перемога — це не перемовини. Це кордони 1991 року. Все інше — не перемога. І ми маємо це розуміти.

Читайте також: Рекрутинг без примусу: як бойова 33-тя бригада, що брала участь у контрнаступі, залучає добровольців до лав ЗСУ