Було б ідеально, якби на місці Росії було 20-30 незалежних демократичних країн, – Руслан Кошулинський

Уже 10 років триває російсько-українська війна. Російська агресія проти України почалося ще з Революції Гідності. Як ви оцінюєте це протистояння?

Насправді Росія ніколи не залишала думки повернути Україну в лоно імперії. Адже без України немає імперії. У нас вже 10 років війни, а перед тим було 20 років економічного, ідеологічного, політичного протистояння, коли вони тримали руку на пульсі через управління Україною своїми людьми. У нас був невеликий період, коли президентом був Віктор Ющенко. Тоді можна було відокремлюватися від Московії. Але це дуже маленький період, а фактично до цього країною керували їхні люди. І багато завербованих було на найвищих щаблях влади.

"Свобода" в парламенті вимагала, щоб з бюджету виділили не менш ніж 5% на озброєння. А не як вони розраховували – 2,5% на ЗСУ, а ще два з половиною – на інших силовиків. Я розумію, що всім треба, але наплечники, танки, гармати, новітнє озброєння чи ракети, які вкрай потрібні нам, правоохоронцям не треба. А наш завод імені Малишева у Харкові чи наші ракети машинобудівного заводу Південмаш… Хоча б один розвідувальний супутник треба було запустити. Космічна галузь у нас занедбана. А захист наших складів? Ви пам'ятаєте, скільки військових складів було підірвано? Це ж були спецоперації проти України. Росіяни готувалися до війни. А ми – ні.

Бачите, як сьогодні показує досвід, не дослухалися до порад, пропозиції націоналістів, що потрібно готуватися до війни. Не готувалися до війни, готувалися до економічних санкцій, до дипломатичних способів розв'язання, але не до війни. Тож коли довелося, суспільство не було готове, влада не хотіла у військовий спосіб готуватися до війни. Тому маємо проблему, починаючи від того, що державний бюджет не був зареєстрований на озброєння.

Нагадаю, тодішня фракція Всеукраїнського об'єднання "Свобода" в парламенті вимагала, щоб з бюджету виділили не менш ніж 5% на озброєння. А не як вони розраховували – 2,5% на ЗСУ, а ще два з половиною – на інших силовиків. Я розумію, що всім треба, але наплечники, танки, гармати, новітнє озброєння чи ракети, які вкрай потрібні нам, правоохоронцям не треба. А наш завод імені Малишева у Харкові чи наші ракети машинобудівного заводу Південмаш… Хоча б один розвідувальний супутник треба було запустити. Космічна галузь у нас занедбана. А захист наших складів? Ви пам'ятаєте, скільки військових складів було підірвано? Це ж були спецоперації проти України. Росіяни готувалися до війни. А ми – ні. Ще від часів Ющенка наших військовиків, зокрема службовців військово-морського флоту, вербувала ФСБ. До прикладу, колишній міністр оборони, адмірал Ігор Тенюх розповідав, що з ними та їхніми родинами "проводили розмови", починаючи з часів президентства  Ющенка. Тобто ФСБ працювала, щоб вербувати їх у лави збройних сил РФ, щоб вони не чинили опору.

Підготовка до війни була давно, але період 2014 року показав, що українці можуть швидко самоорганізуватися. Революція Гідності була таким прикладом. І цей повномасштабний наступ теж показав, що ми можемо дуже швидко самоорганізуватися. Я з власного досвіду суджу. Свободівці "Карпатська січ": тільки свиснули – вже є добровольці, батальйон Сводоба: свиснули – теж є. "Січ" із 2014 року – це наш перший добробат, який був у складі МВС. 10 років вони стояли в Авдіївці. Уявляєте собі, наскільки треба було добре знати місцевість і утримувати позиції?.. Ось цей перший рік повномасштабної війни показав, що швидка консолідація і волонтерська допомога – ефективні. Але росіяни теж швидко вчаться і їхня державна машина працює. У них немає тендерів на проведення ліній Суровікіна, на закупівлі військового обладнання. Вони приходять, забирають і дають державні вказівки. До прикладу, сказали, що завод хлібобулочних виробів від завтра випускатиме дрони – і вони почали випускати дрони. А в нас проводять тендери й закупівлі. Хтось не хоче, хтось не встигає, недобре підготував документацію. Звісно, я перебільшую, але хотілося б, щоб держава працювала на військових рейках. 

Так, але за 10 років багато змінилося. Після 2014 року російська загроза стала реальною. Наскільки за цей час змінилося українське військо? Як тепер із забезпеченням українською амуніцією, озброєнням?

Звісно, одяг, харчування нині маємо. Але ми говоримо про те чи сьогодні зброєво готові до такої боротьби з ворогом чи достатньо в нас боєприпасів. Я як артилерист кажу, що не достатньо. На сьогодні артилерія – це 90% ураження противника. Стрілецька зброя майже не працює. Хотілося б новітньої зброї, сучасної, західних взірців, і боєприпасів навіть до зброї нашого виробництва. Бо часом буває, що наші калібри сходяться, зокрема в мінометах. Але вони якісніші. У них порох якісніший і сама якість міни: летить далі й ураження краще. Хотілося б, щоб від наших партнерів цього було більше. На жаль, у таких умовах, як зараз, налагодити виробництво, щоб забезпечити ЗСУ в повному обсязі артснарядами, мінами й артсистемами – неможливо. Але нарощувати виробництво навіть простих мін 120 мм чи 82 мм калібру ми можемо. Це не надто великі потуги. І тут би хотілося, щоб Укроборонпром був максимально швидким. Чи ми зможемо говорити про наші якісні взірці? Щоб хороші самохідні установки (чи та сама "Богдана") ефективно працювали, мають бути роки випробувань у найгірших умовах. Чи постачати техніку без випробувань на фронт – теж питання. Навіть якщо вона наша. Краще вже випробувані закордонні взірці. А наше потрібно вдосконалювати й робити ефективнішим.

Хотілося б механізм воєнного стану, який крикнув би "все для фронту, все для перемоги". А не тендер "ми спробуємо, ми подумаємо, а чи це можна, зараз прийде перевірка, яка перевірить чи правомірно ми це зробили". Війна – це швидкість і своєчасність. Сьогодні треба говорити, як ефективно знищувати ворога зараз і завтра.

Пане Руслане, але за 10 років, напевно, можна було наростити виробництво українського озброєння?

Звісно, можна було б. Якби було фінансування в державному бюджеті й діяли державні програми, починаючи від ракетних і закінчуючи загальновійськовими. З 2015 року в бюджеті були закладені кошти практично тільки на харчування й зарплати. А на новітнє озброєння вже грошей не було достатньо. Ось у чому проблема. Зброя не готується за рік, і навіть не за два. Новітня, сучасна, яка перевірена, яку можна гарантувати. Але в сьогоднішніх умовах плин дуже швидкий. Зауважте, два роки тому ми навіть пісні складали про "байрактари". Зараз в інформаційному полі дуже мало про них чуємо. З огляду на те, що московити знайшли антидот, ми намагаємося ефективно й ощадливо використовувати їх. Himars – ми кричали: давайте ще! Бачите, як швидко змінився результат від них. Вони є, але ми теж ощадливо їх використовуємо, бо московити знаходять антидоти. Проте й ми знаходимо механізми. Не можемо побудувати новітній крейсер або десантний корабель, але швидко зробили морські дрони. Надводні та підводні, які знищують російські крейсери. Бачите, як швидко змінюється сучасна війна, і цей механізм сучасності та швидкої реалізації. Тут хотілося б механізм воєнного стану, який крикнув би "все для фронту, все для перемоги". А не тендер "ми спробуємо, ми подумаємо, а чи це можна, зараз прийде перевірка, яка перевірить чи правомірно ми це зробили". Війна – це швидкість і своєчасність. Сьогодні треба говорити, як ефективно знищувати ворога зараз і завтра.

 Сьогодні є час подумати, як зробити  механізм спільної великої родини ідеологічного, справедливого характеру, де б військові не почувалися "дурними, бо воюють", а хто втікає за кордон – "розумний і правильний". Так, буде важкий рік, війна – це довга дистанція, і тут перемагає витриваліший, хто має більше хіті перемогти, хто має більше грошей, зброї, союзників і більше бажання.

Про те, що нас чекає у майбутньому. Зараз ситуацію дуже тривожна, адже ви самі кажете, що бракує артилерійських снарядів. Затримується й західне озброєння…

Ворог відчув, що наші партнери не зовсім дотримуються свого слова і не своєчасно постачають боєприпаси. Тож, враховуючи свої можливості, росіяни намагаються максимально наступати та захоплювати нові території чи заходити на ті ж позиції, які раніше відбило українське військо. І потім, коли, не дай Боже, зміниться влада чи будуть інші політичні розклади у світі, росіяни вимагатимуть сідати за стіл перемовин. Зараз для нас несприятливі умови, адже почалися виборчі кампанії у Європі та США. Вони не несуть стабільності, яка була б для нас ефективною. Тобто ми знаємо, що кожного місяця до нас мала б приходити певна допомога військова, яка нам потрібна, а зараз у нас цього немає і ворог використовуватиме це на свою користь. Але зараз треба говорити про інше. Сьогодні є час подумати, як зробити  механізм спільної великої родини ідеологічного, справедливого характеру, де б військові не почувалися "дурними, бо воюють", а хто втікає за кордон – "розумний і правильний".

Так, буде важкий рік, війна – це довга дистанція, і тут перемагає витриваліший, хто має більше хіті перемогти, хто має більше грошей, зброї, союзників і більше бажання.  Ідеологічний аспект, мотивація – основне. Росіяни знайшли мотивацію – гроші, вони платять великі гроші своїм військовим. А в нас є велика втома, цивільні та військові втомлені від війни. Тому сьогодні важливе відчуття справедливості. Невже не можна покарати тих, хто повтікав? Звісно, можна. Це ж кримінальні провадження, всі одразу знаходяться, можна подати в інтерпол. І це показово. Бо це конституційний обов'язок – захищати свою Батьківщину. Дивна ситуація з місцевими органами влади. Є приклади в сьогоднішніх політичних реаліях.

Забрали із громад військовий ПДФО. Тут можна поставити величезний знак запитання. Бо фактично 60% бюджету місцевих громад – ПДФО. А є громади, де є одна військова частина і для них це величезний здобуток. А тепер вони підуть у мінус. Втім з іншого боку, ми живемо не в мирний час, а у воєнний, коли все для фронту має бути, все для перемоги. 

Наприклад, місто Нетішин, Хмельницька область – введена пряма військово-цивільна адміністрація. У мене питання: чи не можна лишити виконавчі органи на місцях, дати їм можливість самостійно вирішувати питання забезпечення життєдіяльності та скеровувати кошти для Збройних Сил України. Щоб у нас не було людей під стінами, які вимагають кошти не на бруківку, а на дрони. Це ж можна законодавчо вирішити. І навіщо такий величезний апарат. Я ще зараз депутат Львівської громади. З величезного депутатського корпусу тільки четверо зараз служать. Це три свободівці та Тетяна Шевченко з "ЄС". Вона працює в медичному підрозділі однієї з бригади ТРО. А районні, обласні ради… В Україні близько півтори тисячі місцевих громад, і депутатський корпус залишається, й обслуговувальний персонал цих рад залишається. 

Ви заговорили про місцеве самоврядування. Реформа децентралізації в Україні – одна з успішних змін у державі за десять років. Кошти, які надходять у громади, можуть використовувати на свій розсуд. Як оцінюєте цю реформу?

У контексті районних, міських та обласних рад я не розумію, чому залишили районні ради. Вони нічого не вирішують, у них навіть бюджету немає. Вони ходять з простягнутою рукою до громад. Чи треба було зробити громади самостійними? Так. Зараз забрали із громад військовий ПДФО. Тут можна поставити величезний знак запитання. Бо фактично 60% бюджету місцевих громад – ПДФО. А є громади, де є одна військова частина і для них це величезний здобуток. А тепер вони підуть у мінус. Втім з іншого боку, ми живемо не в мирний час, а у воєнний, коли все для фронту має бути, все для перемоги. 

Але чи виділятимуть ці кошти для фронту і для перемоги?

Українці самі собі обрали владу, Головнокомандувача. І зараз ми не можемо говорити про вибори, поки воєнний стан. Ми говоримо про те, що буде перемога і тоді будемо говорити, хто заслуговує, а хто ні. Такі прецеденти політичної рокіровки вже були. В нас дуже люблять образ Черчилля. Я нагадаю, він виграв війну у 1945 році, але на перших же виборах програв. Громада Британії показала, що щось не так. Наші можновладці мали б думати про об'єднання людей незалежно від суспільних переконань. Маємо потужного ворога, нам потрібно об'єднувати людей, громади й усі кошти скеровувати на боротьбу з ворогом. І змінювати законодавство на час воєнного стану. Я не можу мати претензії до місцевих громад, адже їм не поміняли законодавства, у них далі залишається завдання – забезпечити якісну життєдіяльність громад.

Центральна влада мала би внести зміни в законодавство на час воєнного стану. Бачите, наскільки росіяни швидші в державному механізмі. У них все, як було за Радянського союзу. Як сказав головний – так всі й робитимуть, не зважаючи на те, законно це чи ні. Воєнний час передбачає дуже швидкі кроки й рішення. Коли я вперше демобілізувався у 2015 році і прийшов у сесійну залу, то вжахнувся, як довго ухвалюються рішення. Якби ми так довго діяли на фронті, ми загинули б, нас би вже розстріляли. Знаєте, на чому я хотів би наголосити? У нас змінилося усвідомлення, що Росія – це наш ворог. Південь, північ, схід повертаються в лоно українського, починаючи від культури, мови, традицій. Свободівці ще у 2014 році кричали: якщо всі українці заговорять українською, росіяни не матимуть аргументу, що йдуть захищати російськомовних. Це ж був базовий мотив. Московська церква – ворог, шпигун ФСБ. Лише зараз рухаємо в той бік, щоб її нівелювати. Але вони ж впливають на людей, котрі досі приходять туди на службу. У цій церкві постійно була зброя, в них переховувалися сепаратисти. І за стільки часу центральна влада не змогла знайти механізм, щоб ліквідувати їх повністю.  

Але ж погодьтеся, результати за 10 років таки є… 

Звісно, за ці два роки кардинально неможливо все змінити, але великий поштовх є. Хоча й зміни відбуваються заповільно. Чому досі в тіні існує московська церква? А пам'ятаєте закон про люстрацію, коли казали, що потрібно усунути від влади всіх колишніх перших секретарів обкомів, райкомів, усіх, хто працював з Віктором Януковичем, членів комуністичної партії… І що в результаті? У результаті колишні працівники найвищих ешелонів влади Януковича стали депутатами, мають доступ до державної таємниці. От вам відповіді на багато запитань. Поляки зробили кардинально: провели три хвилі люстрацій, дійшли до вчителів, дійшли до вікового цензу, які люди не могли б за своїм віком, за датою народження працювати в КДБ. А в нас усіх залишили. Один шпигун при владі може наробити великого лиха.

Пане Руслане, маємо ще багато роботи попереду, щоб справді відокремитися від Росії. 

Якщо не військовим, то дипломатичним шляхом точно. Було б ідеально, якби на місці Росії було 20-30 незалежних демократичних країн з якими можна було б розмовляти. Бо якщо залишиться імперія, в нас буде постійна загроза.