Війна вимагає зміни підходів не лише до реабілітації, а й до законодавства та освіти у цій сфері, – керівник Unbroken Олег Білянський

Повномасштабне вторгнення показало, наскільки важливим є розвиток сфери реабілітації. Від рівня кваліфікації лікарів і дієвих протоколів лікування залежить функціональність людини, яка постраждала на війні, і не тільки.

Про загальний стан фізичної реабілітації в країні "Еспресо.Захід" поговорив із керівником реабілітаційного центру "Незламні" Олегом Білянським.

Фото: Андріана Стахів

Реабілітаційна сфера зіткнулася з великими викликами ще у 2014 році, з початком війни на Донбасі. Як ви оцінюєте розвиток реабілітації зараз: куди рухається та від яких чинників залежить розвиток?

Є велика різниця між тим, що було 2014 року, та тим, що є зараз. Варто зазначити, що протоколи не змінилися – це загальноприйняті правила реабілітації у світі. Тобто це наголос на науково-доказовому методі реабілітації. Відповідно, всі фахівці мультидисциплінарної команди намагаються використовувати європейські апробовані протоколи надання реабілітаційної допомоги.

Маємо різницю між тим, що ми колись вважали реабілітацією загалом в Україні, та тим, що робимо зараз. Ми перебуваємо на етапі переходу від загальноприйнятої умовно радянської реабілітації до системи, яка поширена в цивілізованому світі. Окремі команди цей європейський досвід уже використовують понад 15-20 років.

Читайте також: Україна зараз отримує унікальний досвід інноваційного протезування, – керівник центру Unbroken

Можемо говорити про переймання досвіду конкретної країни, чи все ж формуємо щось своє?

На сьогодні ми хочемо переробити систему здоров’я в Україні цілком, аби вона була схожа на ту, яка є в Європі. Ми зараз формуємо свою систему реабілітації, яка включатиме найкращі напрацювання різних країн. Треба розуміти, що не завжди в нас працюватиме французький чи німецький підходи. Чітко сказати про якісь конкретні терміни важко, бо реабілітація є складовою медичної системи загалом. Буде розвиватися як вона, так і зокрема галузь реабілітації – ефективні операції, скорочений термін перебування пацієнта в положенні лежачи чи гострому періоді сприяють розвитку та формуванню нових реабілітаційних методів. Тобто тут питання загалом у змінах на законодавчому рівні та реформуванні освітнього процесу.

У нас є проблеми з медичною освітою?

На сьогодні маємо брак фахівців – тих, які мають належний рівень освіти в галузі реабілітації: лікарів реабілітаційної медицини, ерготерапевтів, фізичних терапевтів, терапевтів мовлення, протезистів. Усі хочуть робити реабілітацію, але гарних фахівців недостатньо. Навчання фізичного терапевта триває 6 років, тому жоден тренінг чи курси не компенсують нестачу якісної освіти на цьому рівні. Наповнення навчання не завжди відповідає тематиці реабілітації, тому маємо різний рівень підготовки спеціалістів. Якщо одні вчать методики реабілітації тощо, то інші – абсолютно недоказові речі типу лікування п’явками чи бджолами. Все залежить від закладу, де майбутній реабілітолог навчався. Це виклик для цілої системи, і швидкого рішення, зрозуміло, немає. Ми намагаємося підтягувати кваліфікацію фахівців своїми силами та відповідно до їхніх запитів, але глобально зміни потребують часу та корегування освітнього напрямку. 

Читайте також: "Не хочу бути фаталістом, але ймовірно нас чекає катастрофа", – психолог Сергій Тітаренко про реабілітацію військових

Фізична реабілітація стала дуже затребуваною, на жаль. Виглядає на те, що в Україні масово будують чи формують реабілітаційні центри. Чи можемо ми говорити про конкуренцію між такими закладами та боротьбу за пацієнта?

Немає конкуренції, бо пацієнтів, на жаль, вистачить на всіх. Ну, й для того, щоб була конкуренція, має бути багато закладів з висококваліфікованими командами. Проте таке формулювання є неправильним, та й узагалі конкуренція на сучасному етапі є зайвою – ми всі зараз робимо одну справу, а конкуренція передбачає перетягування ковдри. Хтось надає допомогу гірше, хтось краще, але шкоди пацієнту ніхто не приносить. Це те, що я бачу. Хтось має більші команди, хтось менші, але це все – спільна справа.

Пам'ятаємо про проблему відтоку медичних працівників за кордон. Чи спостерігали ви таке явище серед фізичних терапевтів?

Серед фахівців, яких я особисто знаю, жоден не покинув Україну. Говорити про відтік фізичних терапевтів мені складно. З того, що бачу, багато спеціалістів прийняли рішення залишитися тут. 

У перші дні повномасштабних бойових дій я збирав так звану волонтерську реабілітаційну сотню, і на мій заклик відгукнулися студенти останніх курсів. Усі львівські фізичні терапевти на моє прохання долучилися до супервізії цих студентів. Ті терапевти, які виїжджали з гарячих точок, продовжували свою роботу в більш спокійних регіонах країни. Можливо, хтось і виїжджав, але говорити про масовість не можу. Більшість розуміє свою потребу бути тут, разом з нашими захисниками.