"Не хочу бути фаталістом, але ймовірно нас чекає катастрофа", – психолог Сергій Тітаренко про реабілітацію військових

У 2014 році, виконуючи завдання на Сході України, чоловік потрапив під ворожий обстріл – його вертоліт впав з висоти 100 метрів. На жаль, Сергій Тітаренко отримав серйозні травми, зламаний хребет. Сергій залишився прикутим до візка. Однак став психологом і тепер допомагає українським захисникам впоратися з травматичним досвідом війни.

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з психологом про психологічну реабілітацію військових та про те, чи впорається наше суспільство і держава з новими викликами.

Треба розуміти, що ми не народженні для того, щоб вбивати собі подібних, але ми вимушені для захисту, тому треба вчитися робити це правильно. З точки зору психіки маю на увазі

Сергію, торкаючись теми психологічної реабілітації, важко не навести паралель з американськими ветеранами та проблему їхньої соціалізації – нам у фільмах, до прикладу, часто показують ветеранів на вулицях, без домівок, грошей, сім’ї, з деструктивною поведінкою та залежностями. Чому так відбувається, і чи загрожує Україні схожа  ситуація?

Це дуже об’ємне питання і порівнювати нашу систему з американською не дуже коректно. Чому? Бо американська побудована на страховій складовій. І більшість випадків, коли ветерани США опиняються на вулиці та ведуть відповідний спосіб життя – це їхній вибір. Бо такі речі як усамітнення, загострене відчуття справедливості, протистояння системі – вони спонукають їх до таких дій. Направду їхня система реабілітації є дуже структурованою. Наприклад, якщо боєць повертається після бойових дій, він має пройти психологічний скринінг. Якщо не проходить, він не отримує відповідного лікування, реабілітації й т.д. Скринінг є першочерговим. Психологи дають характеристику, в якій сфері ветерану можна розвиватися далі в житті. Ми говоримо про випадки, коли людина покидає військову справу. Ті, хто відмовляється від такої допомоги, потім часто опиняються на вулиці, бо не хочуть отримувати лікування від системи. Це не завжди так, але таке є.

Наша психіка є таким бодигардом для тіла. Щоб не зійти з розуму, вона капсулює певні травматичні події

То ж чого чекати нам?

Не хочу бути фаталістом, але, ймовірно, нас очікує ще гірше становище. Наш народ не виробив ще звички звертати увагу на ментальне здоров’я. Більшість постраждалих від війни не хочуть отримувати психічної допомоги, бо це нібито прояв слабкості.

Людська психіка працює як механізм швейцарського годинника – її процеси є обов’язковими та невідворотними. 93% людей, які перебували у зоні бойових дій, тепер у стані зміненої свідомості або зміненого сприйняття. Як у вислові "війна всіх змінює" - саме про це. Наша психіка є таким бодигардом для тіла. Щоб не зійти з розуму, вона капсулює певні травматичні події. Треба розуміти, що не звертаючись за допомогою, ця капсула з травмою лежатиме спокійно лише до визначеного часу. Потім психіка розуміє, що людина повернулася до звичного життя і захоче позбавитися цього вантажу. Це якщо говорити по-простому. Тоді то й людину "накриває". Це може бути асоціальна, деструктивна поведінка типу залежностей – один зі способів уникнення. Часто події тригерять – це можуть бути звуки, запахи, пора року, та взагалі будь-що. Тригери запускають процес ретравматизації.

Чи готові спеціалісти до такого серйозного виклику?

Чи готові ми до того? Ні, не готові. Поки ми лише готуємося, але досить потужно. Психологи активно вивчають питання та методики, переймають досвід інших країн, як от Ізраїлю та США, Канади, Норвегії. Тобто, з боку спеціалістів відбувається підготовка. Єдине, що серед самого населення немає популяризації потрібності такої допомоги. Треба розуміти, що не надана допомога може привести до розвитку психічних розладів. Те, що нас очікує, як на мене, може бути катастрофою.

В Україні діагноз ПТСР ставиться через пів року після травматичної події

На фоні вами сказаного, то чи потрібна обов’язкова психологічна оцінка бійця після боїв?

Якщо об’єктивно дивитися на всі ці речі, відповім, що так. Це має бути правильна структура, яка поки у нас на державному рівні не побудована. Але є на рівні ентузіастів. Є психологи, військові психологи, які на цьому розуміються. Що я маю на увазі? Перш за все, підготовку до бойових дій як превентивний захід. Треба розуміти, що ми не народженні для того, щоб вбивати собі подібних, але ми вимушені для захисту, тому треба вчитися робити це правильно. З точки зору психіки. Бо яка б не була висока наша мета, відчуття провини вона не зменшує. А додайте до того ще травматичні події з цивільного життя, які напевно були чи не у кожного.

З чим захиснику найчастіше доведеться боротися? Маю на увазі, який розлад буде найтиповішим – ПТСР?

ПТСР – це те, про що ми всі чули. Так, це назва розладу й у нього є свої симптоми. В Україні діагноз ПТСР ставиться через пів року після травматичної події. Щоб поставити цей діагноз, то мають дослідити 6 чи 7 основних груп симптомів, більшість з яких має відбуватися довший період та одночасно. В ці симптоми входять дезадаптація, агресивні чи апатичні прояви, розлади сну, харчування, психосоматика. Дуже часто у ветеранів зустрічається агорафобія – боязнь суспільства, натовпу. Чи це ПТСР? Ні. Але це однозначно проблема, з якою треба працювати. Тобто, ПТСР буде не у всіх, але це не мінятиме картину.

Я правильно розумію, що не так страшна проблема психічного стану людей з травматичним досвідом війни, як те, що вони не вважають за потрібне вчасно звертатися по допомогу?

Так. Має вестися просвітницька робота щодо цього. Крім сприйняття звернення до спеціаліста як слабкості, існує і ще одна "палка в колесах" – стереотипи. Ветеран не хоче йти жінки-психолога, бо вона начебто не зрозуміє його. А жінок у цій сфері найбільше. Виникає проблема. Але, резюмуючи, скажу – коли у нас болить зуб, то нам байдуже якої статі стоматолог, лиш би це був добрий лікар.

Другу частину розмови з Сергієм Тітаренко про фізичну реабілітацію читайте на сайті Еспресо.Захід згодом.