"У сьогоднішній ситуації друзі – всюди. Дуже багато добрих людей". Фоторепортаж з головного вокзалу Праги 

Біженці скупчуються на кордонах, а потім перетікають на вокзали. Хто зустрічає їх на Головному вокзалі у Празі?  Хто пояснює, що їм робити далі, як здобути у чужій країні елементарне:  їжу та житло? 



Білий намет з кольоровим плакатом "Інформація для громадян України" оминути важко, він просто посеред залу. Саме тут чекають на українців координатори пересування мігрантів. Цілодобово працюють муніципальні служби та чисельні волонтери, що розмовляють українською, чеською та англійською. Наприклад, Карен Пірс з Атланти. Як виявилося, ми колеги, Карен – журналіст з місіонерської організації. 



"Моє серце розривається через український народ, – схвильовано каже жінка. – Я була в Києві, Львові, на Донбасі. Писала історії про християн. Зустрічалася з ними у Харкові. А тепер з жахом дізналася, що місто розбомбили. І ось я тут". 




Якуб Юкл – чех, працює куратором збірок державного замку  Велтруси. Українка з дорослою донькою, в якої на руках квиток до Варшави, намагається з'ясувати в нього, на який перон їй потрібно. Вчотирьох біжимо туди. Потяг уже стоїть. Звичних для нас провідників тут у кожному вагоні нема. Часто люди мають і самі собі двері відчинити, щоб вийти. Щодо виступу орієнтуються за годинами планового прибуття на станцію. У старих  вагонах електронні табло не встановлюють, радіоповідомлення також є не всюди. Як попечені носимося вздовж перону. Шукаємо хоч якийсь персонал. Виявляється, що потяг, вказаний у квитку, по дорозі переформовують. Частина їде до Варшави, частина – в інше місто. Розібралися. Встигли. 





– Мене скерувала сюди чеська колега, яка працює волонтером для України, – розповідає Якуб Юкл.

– Що ви хотіли б побажати чехам, які зараз так щиро опікуються українцями?

– Щоб це все не спустило русофобію, оскільки чимало росіян у цьому жаху не винні. І самі були б категорично проти, якби знали, що насправді відбувається в Україні. 

Мар'яна Деркач: "Я пишаюся дружбою з офіційним ворогом "ЛНР"

"Вам треба допомогти?" – кілька разів звучить біля мене, поки я розмовляю з Юклем. Ввічлива усмішка,  не по віку серйозний погляд, – біля цієї молодої дівчини почуваєшся на диво захищеним. Це Мар´яна Деркач з маленького українського містечка Бершадь. В Празі вона працює асистенткою технічного керівника на фірмі, що продає обладнання для харчової промисловості. На вокзалі – з другої ночі. Об одинадцятій отримала повідомлення, що потрібна допомога, і прийшла.  Дівчина по-діловому вводить мене в курс "процедури прийому":

– Коли приходить потяг, волонтери виходять на перон,  розбирають по 10-15 людей  і приводять сюди. Тут ми їх "сортуємо". Вибачте, я розумію, як це звучить, але людей обов'язково потрібно розділити на дві групи: тих, хто лишається в Чехії, і тих, хто їде далі. З тими, хто їде далі, одразу вирушаємо до кас та безкоштовно беремо для них квитки у потрібному напрямку. Достатньо показати український паспорт. Сьогодні, наприклад, відправляли на Польщу, Австрію, Німеччину. Потім чеську групу знову "розсортовують": на тих, хто залишається в Празі, та тих, хто поїде до інших міст.  Було б добре, щоб у біженців, які сідають у потяги, одразу запитували, куди саме вони їдуть. А то інколи людина такі круги намотує!  Приїде до Праги, а виявляється, що мала вийти у Брно, бо її чекають у містечку неподалік. Буває, що когось у Празі чекають, але не можуть зустріти. Бачите хлопця? Він волонтер. Відвозить таких біженців, куди потрібно своєю машиною. Решту автобусами забирає у центр реєстрації поліція. І вже там відбувається комплексне оформлення паперів у всіх напрямках: від страховки до житла. Щоб люди ніде не блукали і не мерзли. Звичайно, не все ще ідеально відлагоджено, але ж ніхто такого сценарію подій не чекав. Вчимося по ходу. 



Підходять інші дівчата. Мар'яна швиденько пояснює їм, що до чого. Волонтери мають дуже добре орієнтуватися на вокзалі. Біженці не читають чеською, плутаються у показниках табло, не вміють знайти перон. Система подачі інформації на квитках трохи інша, ніж в нас.  Але жодної паніки та товкучки немає. Біженців з трансфером не так багато. За словами волонтера з Франківщини будівельника Івана Пука, який принципово працює відокремлено, по Чехії люди в основному їдуть "до когось". А от до Німеччини вирушають "на ура", в нікуди.  

– Мар'яно, ти працюєш тут від першого дня? – запитую.

– Ні, звичайно. В перший день я була розгублена, не розуміла, що робити.  Побачила у соцмережі коментар, що люди йдуть пікетувати російське посольство у Празі і вирішила приєднатися. Дорогою з хлопцями познайомилася, які мали на плечах українські прапори. Тепер нас вісім. Скидаємося грошима, або друзі щось пересилають. Купуємо, що можемо: медикаменти, наколінники, налокітники, рукавиці стрілецькі, тактичні окуляри, бронежилет один знайшли, чотири каски в Польщі.  Шукаючи канал для передачі в Україну, познайомилася з "ворогом ЛНР,  посіпакою київського режиму" Сергієм Густіліним. Це офіційне обвинувачення. Я цим знайомством дуже пишаюся! Він був командиром десантно-штурмової бригади, атовець. Війна застала Сергія у Польщі. Понакладав до машини все, що міг, та поїхав на Харків. Ми потім короткими передзвонами спілкувалися: "Як справи? А той тепловізор, про який українські волонтери в телеграмі писали, він який має бути?" Знаєте, як то буває, коли ти нічого не знаєш, але намагаєшся швидко навчитися. Я думала, що всі військові суворі та різкі, а Сергій тобі так спокійно все пояснює, як вихователь у дитячому садку. 
 

Оля (9 років): "Не-е-е-т. Я не русская. Я УКРАИНСКАЯ!"

Біженці, що у Празі транзитом, можуть зачекати у кімнаті для  відпочинку. Просторий зал з великими вікнами облаштований функційно, по похідному. Військові розкладні ліжка застелені.  Тут можна поспати. На столі в куті – новесенькі  пледи. Посередині  – памперси. Біля столу – візочок для спільного користування з оголошенням, що його можна забрати в разі потреби.  На імпровізованій кухні можна зробити собі чаю та канапку.  Зараз людей не багато. Всі транзитні. 



На розі столу малюють дві дівчинки – обидві з Києва. Таї – сім, Олі – дев'ять. 

– Привіт, Зайчику, поговориш зі мною? 

Оля усміхається, чому б не  побалакати. 

– Страшно було їхати? 

– З Києва? Так. Ми коли сідали, людей було багато і Іллюшу ледь не придавили. Це мій братик, йому рік та 4 місяці. Якісь негри. В них інша культура, от ледь і не придавили. 

– А в Києві страшно було? 

– Ні, від нас далеко стріляли, але ми з мамою все одно пішли на вокзал та купили квитки, куди були.  Ми не знали, куди поїхати. Може, далі  до Німеччини вирушимо. 

– А де тато?

– Тато? Він з нами не живе.

–  Знаєш, що відбувається в Україні?

– Звичайно, війна. На нас напали росіяни. 

– Як вважаєш, всі росіяни погані?

– Ні. Тільки в Москві. 

– А ті, що живуть у інших містах?

– Ні. Вони ж не винні, що в Росії живуть.

– А ті солдати, які прийшли вбивати наших людей, винні?

– Їх Путін попросив. Він там правитель, і вони були зобов'язані. 

– А самі вони не хотіли?

– Не знаю. 



Оля розмовляє російською, до п'яти років жила в Херсоні. Російською її відповідь на моє наступне питання звучала ще символічніше, ніж у перекладі українською. "Олечка, а ты кто? Русская? Ведь ты говоришь на русском?" – "Нееет. Я УКРАИНСКАЯ!".

У залі є й інші діти. Олександру – рочок, його сестрі Соломійці – п'ять. Малий крутиться на руках у жінки, годі втримати. Наталя Яців – з Івано-Франківська. Вона приїхала зі старенькою мамою, донькою та двома її дітьми.  Сім'я прямує до Франкфурта. 



"Черга біля Чопа була велика, – розповідає жінка. – Стояли три години. Людей багато. Різні. Та й поводяться по-різному. Всі схвильовані,  збентежені. З Одеси, з Києва. Для таких, як ми, з діточками,- окрема черга. Наша бабця з паличкою, їй тяжко ходити, то українські поліцейські взагалі провели її поза чергою. Дуже допомагали.  І тут люди чудові. Безподобно приймають. Ми зараз перепочинемо і підемо спати до готелю. Донька забронювала. 



Ще одна жінка нервово мнеться біля вікна до кухні. Навколо неї бігає хлопчик років 10 – Гліб. Його маму звати Олена Пономарьова. 

– Місця собі не знаходжу, – розповідає вона. – До мене сюди їхала сестра з друзями. Їхню машину обстріляли, а там троє дітей! Слава богу, по колесах, нікого не поранили. Вони добігли до якого села, люди їх одразу у своєму погребі сховали. Тепер не можуть вибратися, а в мене тиск скаче. Ми їдемо в Мадрид, до моїх батьків. До війни жили в Києві, але коли збитий літак зруйнував сусідній дім, переїхали до старенького будиночка нашої бабці. Погріб там розвалився, підвалу не було, а підвал у дитячому садочку неподалік – переповнений. Сирени гудуть. Обстріли.  Щоб вікна у ванній від вибухів не порозліталися, я позаклеювала їх скотчем. Починається тривога – ми малого до ванної, матрацом зверху прикриємо, а самі з бабцею в коридор. Посідаємо навпочіпки, вуха позакриваємо, а роти навпаки тримаємо відкриті. Так треба, коли з важкої техніки стріляють.

Речей у людей із собою небагато, а от котів і собак вони часто везуть з собою. Чіча – дворняжка. Її продали господарям як породисту чіхуахуа, бо вони хотіли маленького песика. 



"А вона он яка вимахала, – усміхається господарка Чічі киянка Лєра Ігнатенко. – Ми їдемо до мого двоюрідного брата у Вроцлав. Але польський кордон неможливо було перетнути, то ми спочатку потрапили в Угорщину, а потім сюди. Чим годували Чічу? Сухим кормом. Але у потязі і годували, і поїли дуже мало. Де ж їй там в туалет ходити?  А тут вже все налагодилося. Нам одразу і мисочку для неї дали, і м'який корм у пакетику".  

Більшість людей виходить з потягів у Польщі 

Мені кажуть, що з Польщі прибув потяг RegioJet, який від 1 березня курсуватиме між Чехією та Україною щодня. Із затримкою майже чотири години. Цей гуманітарний міст на колесах – результат співпраці  організацій Člověk v tísni, ČD Cargo та Rail Cargo Group. За словами жешувського волонтера-провідника Марії Хухли, з тих людей, що  сіли в Перемишлі, половина вийшла в Кракові, ще багато – в Катовіцах, отже до Праги доїхали лишень 72 людини, з них тільки 18  ніхто не чекав. 



Зокрема, ніхто не чекав Анну Калусенко з Полтави та її сім'ю – маму, чоловіка-єгиптянина та півторарічну Аміну. 

Ми в дорозі вже понад дві доби. Після Полтави був Харків, потім Львів, Польща, і от ми тут. Вдома найжахливішими були ночі. Коли виють сирени, на вулиці стріляють, ти хапаєш дитину, ховаєш її до ванної чи в підвал. Вдень наші чоловіки ганяються за кимось, хто залишає на газових трубах мітки, і ти не розумієш, в який момент вони мають вибухнути. ( починає плакати- авт.) Вибачте, я не хочу про це згадувати. Це дуже важко.

– У вас немає в Празі друзів, які могли б вас прийняти?

– Друзів у нас взагалі немає ніде. Але як показала практика, в сьогоднішній ситуації друзі всюди. Дуже багато добрих, хороших людей, що допомагають. Коли ми виїжджали, я боялася, що дитина плакатиме від голоду, але моя маленька завжди була з молоком. 

Олена Лань

Фото авторки та Савви Доломанова

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку