Terra (in)cognita. Блог Ігоря Гулика

Цього велетенського простору, названого Тімоті Снайдером "кривавими землями", що лежить на межі двох цивілізацій, двох несумісних ментальностей, світоглядів та культур. Цієї землі, до якої століттями ставилися лише як до ласого терену, чорноземів і працьовитих,  розумних рабів, і ніколи – як до суб'єкта політики, важливого чинника безпеки та спокою.

Війна насправді багатолика і багатосенсова. Опріч своєї антилюдської природи, бо несе смерть, руїну і розпач, вона також вагітна можливостями й здатністю виокремлювати найважливіше, найсуттєвіше, те, без чого після неї людство не спроможне рухатися далі.

Російське вторгнення не тільки розбудило світ у його розумінні України. Воно також накреслило ще одну "червону лінію" між західними демократіями та московською деспотією. Лінію, яка пролягла акурат у підходах до самостійної української держави. Фактично весь світ ставить на вчорашню колонію "скукоженої" імперії, у той час, коли метрополія усілякими способами прагне знівелювати українську унікальність.

Гадаю, Захід не просто декларує свою повагу до права народів на власне, незалежне життя. Зрештою, він міг би змиритися зі звичним для України статусом "сірої зони", "санітарного кордону" між його ситим і комфортним побутом і привілеями, як це було досі. Але спротив українців путінській агресії, бо нам властиво йдеться про фізичне виживання як народу, дав розуміння європейським та американській еліті того, що status quo є надто хитким і непевним.

Росія сама зродила свого гробаря. Попри те, що, як колись зауважила Енн Епплбаум, "українці багато думають, як протиставити свою вірогідність надуманому фейковому світу пропаганди Путіна". Бо саме московське сприйняття України як васала, що переходить у спадок від царів до генсеків, а відтак до підполковника КГБ і його ймовірних наступників, не вписується у жодні рамки XXI століття, відгонить середньовіччям і мракобіссям. Згадаймо, яких тільки пасажів з вуст "історика" Путіна і його "інтелектуальної обслуги" ми не наслухалися упродовж останніх років. Тож коли він силою спробував реалізувати своє псевдоісторичне феодальне "право", обґрунтовуючи його "зазіханням" Заходу на цей терен і маразматичними ідеями "защіти отєчєства", то отримав гідну відповідь.

І ця відповідь змінила не тільки Україну. Вона кардинально трансформувала світ, заскочений рівнем варварства, з яким він  десятиліттями жив поруч, торгував, домовлявся, розмовляв про "культуру", вважав партнером. Гадаю, що саме оця здатність України змінювати підходи, пригадувати про забуті цінності, навертати до принциповості й нонконформізму зі злом, ще не раз і не двічі дивуватиме сусідів – далеких і близьких.

Що цікаво, — війна в Україні об'єднала політичні еліти (принаймні найвагоміші з них), тих, хто постійно працював на утримання або здобуття влади, непримиренних опонентів і конкурентів. Це особливо помітно, коли читаєш оцінки різношерстних з ідеологічної точки зору діячів, що в Америці, що в Європі. Так, вони можуть різнитися у нюансах, так, кожен таки прагне використати ситуацію задля партійних цілей. Але репутація та політичне чуття дають зрозуміти всім (можливо, окрім ульра-, що правих, що лівих) – ставка на Україну є безпрограшною і перспективною. Ще б у самій Україні досягти такого консенсусу, бодай на час лихоліття.

Що може протиставити цій проукраїнській коаліції, цій єдності Росія? Погрози ядерною зброєю? Що ж, ми чули їх десятками. Хай там як, але навіть "за порєбріком" розуміють, що це стане останнім аргументом не тільки для "ненависних" буржуїв, але й армагеддоном для них самих. Гроші? Вони девальвували на тлі ціни, яку Україна щодня платить за власну незалежність і таку хитку європейську безпеку. Газовий шантаж? За п'ять місяців конфлікту навіть в енергозалежній від Москви Європі зрозуміли, що краще розв'язати проблему іншими доступними шляхами, аніж ходити по колу прив'язаними до труб Газпрому.

Тобто – за великим рахунком Москва безсила. Так, вона кидає на фронт чергові порції "гарматного м'яса", так, тероризує мирних мешканців українських міст варварськими обстрілами. Але щораз частіше її несамовитий та неадекватний вождь змушений ретельніше придивлятися до власної країни, яка не бажає гинути разом з ним. Частіше озиратися у пошуках "зрадників", які ще зберегли дещицю здорового глузду. І зводити стіну ізоляціонізму, скочуючись до рівня загумінкових диктатур. При тому розуміючи, що такої велетенської Північної Кореї ніхто у світі довго не терпітиме…

Натомість Україна вже не terra incognita. Відкрита для світу, його форпост і його трансформатор і, здається, рушій.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.