"Він міг бути поетом, письменником, чудовим науковцем, але віддав себе боротьбі за незалежність України": батько про Андрія Парубія

У програмі "Еспресо Інтерв'ю" Леся Вакулюк провела відверту розмову з незвичайним гостем – батьком Андрія Парубія, паном Володимиром. 

Я вас вітаю в нашій студії. Доброго дня. І надзвичайно вдячна, що ви до нас прийшли поділитися спогадами своїми про сина. Власне, чи ви пам'ятаєте той день, коли він з'явився на світ? Це був останній день січня 1971 року. 

Пам'ятаю, хоч у мене вже був старший син, теж Володя, як і я. Але запам'ятав Андрія, бо він був змалку дуже жвавий, навіть у колисці. Щоб на руки його носити чи що – він не міг. Він мусив бути в русі. 

З перших місяців його життя в нас встановився якийсь такий незбагненний зв'язок. Чому я це кажу? Коли живемо місяців п'ять-шість, ну, там чотири місяці, мама його заколисує – а він кричить, не хоче. Мусив я до нього підійти, сказати декілька слів, а потім ще заспівав йому пісеньку – і він моментально тоді засинав.

І так ми з ним були по життю, особливо коли він уже потім пішов у велику політику, тоді він став не тільки моїм сином. 

Я думаю, що вам вся Україна дякує за цього сина, надзвичайно. 

Він був настільки живий, жвавий, енергійний. Ідемо по вулиці, а він біжить. Я його зупиняю, кажу: "Машини, підходимо до центральної вулиці. Не бігай". При всьому тому, що він був такий енергійний, але слухав. Кажу: "Іди коло мене спокійно". Добре. Я йду тоді далі. А він придумав: бігає навколо мене. Я йду, а він бігає. І був безстрашний з дитинства, це теж усіх вражало. У нього не було страху.

Володимир Парубій, фото: скриншот з відео

Я приходив з роботи, син старший Володя біжить до мене, і він (Андрій) здалека біжить і кидається мені на шию. Він не міг робити щось легенько, спокійно. У нього була вроджена енергійність, яка потім уже в дорослому, в юнацькому віці допомогла йому створювати молодіжну організацію. Ніхто не знає, це було вперше в Україні. І він її створював.  Було 15-16 років, навіть таємно від мене.

Я бачив, як він ночами сидів і багато читав. У мене велика бібліотека вдома. Читав книжки, саме ті, ну, скажімо, які були з бойовим завзяттям. Усього Джека Лондона прочитав. Акцентував на тих книжках, де показували сильних людей, сильні дії, незвичайні якісь події, які відбувалися. Любив читати.

Приходжу в кухню, а він читає, і вже не одну ніч, тактику УПА. Ага. Ще в 15 років,  зовсім підліток. Де він брав ці книги, не знаю. Він мені навіть не признавався, але докладно вивчав і потім по цій тактиці УПА створював молодіжну організацію. Це було перше, ще задовго до Руху, до інших організацій. Це була перша в Україні не тільки молодіжна, а взагалі антикомуністична організація.

фото: фейсбук-сторінка Андрія Парубія

Чи ви йому розповідали про те, що й у вас в родині були люди, які були в УПА? 

Так. Ну, я, чесно кажучи, був настільки тоді завантажений різними справами, що мало часу йому приділяв. Деколи їздили в село, до батька мого. А він вдачею вдався в мого батька. То десь генетично. Батько був такий затятий. І батько йому розказував. Ну, й нам розказував. Батько був не тільки в Галицькій армії. 

Я ніколи не змінював поглядів, бо в нас так усі в сім'ї. В найтяжчих умовах вижили, в Норильську, в концтаборах. Батько був у польських концтаборах, потім у російській тюрмі. Розказував нам, дітям, як його там били, знущалися з нього.

Але вижили, всі вижили. Помирали вже у старшому віці, тішилися, коли читали в газетах про Андрія, бо він уже мав організацію "Спадщина". І от коли він вивчав тактику УПА і створював свою організацію молодіжну, то ділив їх так само – рій, чоти. Так і на Майдані робив. Та сама тактика, що була в УПА. Бо насправді ця тактика вивчається в усьому світі у військових академіях.

Уже тоді на базі того всього він почав створювати ще 1986 року молодіжну націоналістичну організацію "Спадщина". У мережі останніми днями ширилася знимка, власне, з тих часів, де там такі дві брили в Карпатах, це був вишкіл цієї організації...

фото: надала родина Андрія Парубія

Андрій, ваш син, на цій знимці поміж двох брил просто став місточком і по його спині переходили інші. Це щось неймовірне. Дуже багато людей сказали, що це промовисте й символічне фото, бо він справді був отим місточком. 

Так, він був місточком. Від того покоління часів боротьби УПА. І його це боліло: чому не виграли, чому не здобули державу ще тоді? Починав це все робити для того, щоб дійсно домогтися перемоги.

І коли сталося ГКЧП (самопроголошений орган влади, не передбачений Конституцією СРСР, створений 18 серпня 1991 року з метою збереження СРСР шляхом усунення від влади тодішнього президента Михайла Горбачова, – ред.) ми всі тут були паралізовані.

Пам'ятаю, зібрались на мітинг у Львові й у Києві, потім пішли до обласної ради, бо щось треба робити – знали, що Брюховичах уже десантники. Ми саме йшли в обласну раду з мітингу, біжить Криворучко, несе папір. Йому прийшла вказівка забрати всі запаси крові та завезти в хірургічне відділення. Тобто планувалася бійня.

Ну ми зібралися, пішли до керівників, кажемо: треба щось зробити, бо цієї ночі буде різня всіх нас. А наші перелякалися всі. Був повний переляк, але нічого. Слава Богу, що там десь з'явився в Москві той Єльцин і десь саме в ту ніч зупинив їх. А так би нас усіх повинищували. 

Андрій тоді був у Карпатах. Він там виховував молодих, у нього підлітки були й старші. Молодих відпустив, бо ми не знали, скільки буде це ГКЧП і коли закінчиться. Як виявилося (це я потім довідався),  десь там у Карпатах вони знайшли місце, якусь ущелину глибоку, де внизу був холодильник. Там зберігали їжу і вона зберігалася і влітку. Спускалися туди по мотузках. І зброю там мали. 

Вони знали, що щось може бути. І коли почалося ГКЧП, вони єдині в Україні, ще до Єльцина в Москві, витягнули зброю, продукти. Там був у них і український прапор.

Вони підняли прапор і так маршем пішли по селах піднімати людей на боротьбу, партизанську боротьбу. Вони чи не єдині зі зброєю в руках повстали проти гекачепістів. 

Коли ГКЧП закінчилось, я переживав, що немає Андрія, поїхав у той табір, де вони були. А там немає нікого.

Коли це закінчилося, вони повернулися в табір, я приїхав до них і привітав їх з перемогою. Кажу: "Все, буде вже незалежна Україна, ми вже назавжди вільні". 

Вони зранку починали з шикування, з молитви – так, як в УПА було.

фото: надала родина Андрія Парубія

Коли я закінчив, Андрій вийшов теж до мене і звернуся до своїх: "Я зі всім згідний, що батько казав, але не згідний з одним – що боротьба закінчилася. Боротьба тільки починається". І він мав рацію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він теж узяв до рук зброю. 

Андрій Парубій на початку повномасштабного вторгнення, фото: фейсбук Миколи Княжицького

Він обговорював з вами це рішення? 

Ні, він був у Києві вже. Я потім тільки довідався, коли побачив його. Він не пішов сам, узяв своїх всіх помічників, друзів зі "Спадщини".

Може, й вони були тоді в таборі, як я приїздив. Пам’ятаю, ми вранці біля вогню тоді сиділи – і раптом усі дітлахи зриваються, летять вгору і кричать: "Вовк, Вовк!". Я злякався, думаю: дійсно, вовк. 

А це позивний вашого сина?

Так. Він ішов пішки, десь кілометрів 40-50 по всіх горах. У нього були "дикі" табори, і він усі табори проходжував і дійшов до нас.

Діти побачили його, кинулися на нього, я вже потім бачив, як обіймають його. А він йде вже виснажений, ясно. Вони дуже любили його, як рідного батька, і він любив дітей. При всьому його такому сильному духові та войовничості, він дуже любив і свою донечку, і всіх дітей чужих, куди ми не зайдемо. 

Він ставав таким, як вони. Сідав з ними й бавився так, як вони. А вийшов від них – і ставав зовсім іншим. Мужчина мужній, бойовий. Не раз йому доводилось і битися. 

Але от мене теж вразило. Вернулися ми з Червонограда (нині Шептицький, – ред.) до Львова. Він десь у п'ятому класі був чи в четвертому. Усі колеги були в українській школі, звичайно. А тут ми поселилися, а в будинку переважно росіяни. Він виходить до хлопців на подвір'я – а вони до нього по-російськи. А він не міг чути того.

Він повертався і йшов від них у хату. От не сприймав він нічого чужого. Це, я вважаю, від діда в нього таке, від мого батька. Ну, і від братів, які тоді вже повернулися з концтаборів. 

Це дивовижно звучить. Бо вважають, що у Львові всі україномовні, але у Львові є така сторінка, що після Другої світової війни сюди було завезено дуже багато людей зі сходу чи центру України або й з Росії. І вони почувалися тут королями: отримували житло в хороших будинках, отримували посади та вважали, що вони перші.

Так, вважали, що "оні главниє". А ставлення Андрія до них – це він від мене, напевно, взяв. 

Коли ми були в Сибіру, там були люди різних націй – від Німеччини до Японії, європейці всі – поляки, мадяри, чехи, чеченці... Сусідами нашими були волзькі німці, середньоазіати, китайці, японці. Різні люди були, але всі – люди. Складно було, але між собою якось контактували. 

А була горстка москалів. Усі змалку нероби, зі всіма б'ються, бо "оні главниє". У них потяг до бійок. Не працюють, зі всіма б'ються і всі п'ють. Усі змалку п'ють, усі пияки. І всіх зневажають. Ми для них – "хохли", ті – "полячішки", там – "чурки". І всі їх ненавиділи й не вважали за людей. Єдине, чого я від них навчився – це битися. Бо мусив давати здачу, щоб вижити. Ще у шкільні роки…

Тому я знав, що війна не закінчиться скоро. Завжди знав їхню ментальність, тож розумів, що ця війна не завершиться так швидко, як ми спершу думали. Я був переконаний, що це буде довго і страшно. Бо для них це вроджена потреба воювати.

От кажуть: "Це все Путін, Путін"... Але це триває, відколи створилася Московська держава (вони ж не слов'яни – ця нова нація виникла від злиття угро-фінів і татаро-монголів, коли розпалася Золота орда). Я завжди наводив приклад: були царі, аристократи, не кагебіст Путін. Вони знали європейські мови, їх виховували француженки-гувернантки. Але щороку від початку Московського князівства вони вели війни. І так від Москви дійшли аж до Тихого океану. І всюди вони йшли не з балалайками, а з гарматами, рушницями, вбивствами. Це є природним продовженням менталітету цієї нації.

Тому ми далі воюємо і далі втрачаємо найкращих…  Ця нова війна почалася з 2014 року, почалася з Майдану, з Революції Гідності. Ваш син був ключовою людиною на двох Майданах.

Леся Оробець, сама народна депутатка й донька народного депутата, який загинув за загадкових обставин у ДТП і критикував режим Кучми, написала спогад про вашого сина. Вона дякує Андрієві за те, що він робив, і пише: 

"Я не можу його повернути, але мушу захистити його чесне ім'я. Ті, для кого це важливо, ще живі. Тоді, у дні розстрілу Майдану, прокотилися чорні чутки, мовляв, Андрій втік чи ще гірше – зрадив. З вечора 19 лютого його ніхто не бачив і не знав, де він.

І лише дуже вузьке коло з найдовіреніших знало – Андрій помирав. Коли він повів мирну колону зранку до Верховної Ради – в нього уже була важка форма пневмонії. Намагаючись захистити своїх від тітушок - наковтався сльозогінного газу, яким щедро труїли менти. І на додачу – його організм був шалено виснажений, ночі без сну, без вихідних, без спокою.

В ніч з 19 на 20 він, не під своїм іменем, Андрій був вивезений і захований в одній з приватних лікарень. Поруч з ним був лише один – найдовіреніший – побратим. Андрій вихаркував свої легені з кров'ю, втрачаючи свідомість і рештки сил. Лікарі не давали ніяких прогнозів про те, чи доживе він до ранку. На це було боляче дивитись, в цей час горів Майдан. І я змусила себе поїхати визволяти десятки наших з відділку міліції. Що завгодно - лише б не бачити, як гасне світло в його очах.

Господь тоді вберіг. І ми пересвідчились, що Андрій – не лише Герой двох Майданів, він – і як спікер – став державним діячем історичного масштабу". 

Чи знали ви про цей епізод із часу Майдану?

Я потім дізнався. Бачив по телебаченню, як вони почали йти до Верховної Ради. Андрій ішов попереду, а далі вся колона. Усі йшли ззаду за ним і кричали: "Парубій веде нас в бій!"

Вони йшли вгору. Спершу він був попереду сам-один, потім з колони вийшли кілька хлопців і стали коло нього, і так вони йшли до кінця. Вони розуміли, що там може їх чекати. І дійсно, на них чекала небезпека. Там було загороджено. На Андрія і хлопців, які йшли біля нього, пустили газ – і вони знепритомніли. 

фото: facebook.com/ratushnyak

Андрія не раз труїли протягом Майдану, але лікарі швидко відновлювали його. Бо то був звичайний традиційний газ. Але цього разу сталося несподіване. Вони привезли з Москви якийсь інший газ, який не піддавався відомим методам лікування. 

Їх завезли в лікарню, і медики традиційно взялися робити ті самі уколи, що при звичайних отруєннях газом. Та нічого не допомагало, їх навіть не могли привести до тями. Врешті лікарі розвели руками. Але в нього, видно, був настільки сильний організм, що десь через ніч, через день він прийшов до пам'яті. І зразу ж повернувся на Майдан…

Про Андрія багато всілякого писали. Навіть тут, у Львові, мовляв, у нього маєтки по всій області – то тут, то там. Він не мав жодного маєтку. По-перше, він у Києві не мав квартири. Там рядові нинішні депутати мають по кілька квартир-особняків. Він не мав нічого в Києві, він не має жодної вілли, як розказували про нього. Це спеціально поширювали чутки. 

Люди не знають простої речі. Я завжди, ще на початку Руху, вчив людей (бо тоді теж легко накручували). Перший пункт Римського права: коли ти щось чуєш – вислухай іншу сторону. А вони так: почують від кого наклеп і поширюють його. І він іде, йде. 

Але Андрій не звертав на це уваги. Для нього шкода часу було на якісь суперечки, виправдовування. І принизливо. 

Він жив ідеєю. Він вивчав історію і знав, як тяжко нам давалася боротьба за Україну. 1917 рік, 1920-й – ми програли. Часто згадував у своїх виступах, як тоді хотіли пристосуватися: для чого воювати, будемо так… Багато людей змирилося, тому і програли. Навіть ті вояки, які були, не пішли захищати Україну, а пішли додому, повернулися до родин. Але через кілька років усі вони згинули в Голодоморі від того ворога, від якого вони не захистили Україну.

Пане Володимире, ваш син вчився на історичному факультеті. Чи могло бути так, що він міг стати просто вчителем, викладачем історії, не йти в ту політику? Він став, до речі, наймолодшим депутатом Львівської обласної ради. І України. Чи це про нього – просто вчитель чи викладач історії?

Ні, це не про нього. Він мав дуже великий талант. Ще в сьомому чи восьмому класі почав крадькома писати вірші. Нікому їх не показував, тільки мені. Деякі з них потім хлопці зі "Спадщини" поклали на музику і вони стали піснями. 

На його вік це були гарні вірші, я трохи на тому розуміюся… Пізніше деякі з них надрукували, він потім подавав їх у журнал "Орієнтири". Був редактором газети "Спадщина". Він писав статті. Він професіонал. Коли я пишу якусь статтю чи кореспонденцію – думаю, перекреслюю, виправляю, повертаюся. А він коли писав, то взяв ручку – і написав цілу статтю, клав ручку на останньому слові. Мене це вражало, я так не міг. Андрій був дуже талановитий. 

Потім він видав книгу про перший Майдан. Чудово написану, жваво так. Він писав не тільки вірші, а й блискучі статті. Також видав книжку статей. Я просив його написати про другий Майдан. Він каже: "Та, ще є час"...

Він міг стати блискучим ученим, він закінчив аспірантуру. Я його змусив. Усе казав: "Ти вчися". Бо мені ще хлопці, які верталися з Сибіру з концтаборів і жили перші місяці в нашій землянці, поки десь влаштуються, казали: "Вчися". 

Я читав ночами. Вони бачили, що я читаю, адже там не сховаєшся, маленька землянка, й казали: "Обов'язково вчися. Бо як буде Україна, щоб будувати державу, треба освічених людей. Якби от, наприклад, нині сталася Україна, що б ми неосвічені робили (бо їх узяли ще юнаками)? Хіба волам хвости крутили б, – отак дослівно й казали. – А цим державу не збудуєш…"

Це були 1950-ті роки, то були прості сільські хлопці. Але вони були в УПА, відсиділи… Першими відпускали тих, хто 10 років сидів, брата відпустили пізніше, бо в нього було 25 років. І всі вони вірили в те, що буде незалежна Україна.

Люди змінювалися, приходили інші, жили перші місяці в нас. А я особливо пам'ятав їхні слова, що треба вчитися, щоб будувати Україну. "Бо ми не доживемо до того часу", – казали вони. – А ти доживеш".

І ви передали ту мудрість синові. Якими його законодавчими ініціативами ви найбільше пишаєтеся?

Блискучим вважаю, звичайно, закон про мову – це дуже важливий закон. І про декомунізацію. 

фото: facebook.com/karma.ir

Також Томос – від першого дня до останнього, він декілька років над цим працював, потім приєдналися й інші. Андрій їздив енну кількість разів у Туреччину до патріарха. Той каже: "Я не можу сам, іди до Ердогана". Ходив до президента Туреччини. Потім до якогось авторитетного православного патріарха ще в іншій країні.

Андрій підняв усі документи, він же історик. Про те, як центр православ'я опинився в Москві, адже він був у Києві. Й на основі цього з однодумцями підготували документ для патріарха, де показали, що Москва просто вкрала це, що не вони є центром, а Київ. Також у Канаді (там теж були наші священники, українці – і греко-католики, й православні) вивчали, чи це відповідає дійсності. Й коли через рік чи півтора вони переконалися, приїхали в Туреччину і сказали: Так, усе правильно. І тоді нам дали Томос. Андрій віддам цьому зо два роки життя. 

фото: фейсбук-сторінка Андрія Парубія

Він і багато інших законів приймав. Я згадую про Михайла Косіва, талановитого депутата першої та ще десь шістьох каденцій. Так от, Михайло мені каже: "Я був депутатом багатьох скликань. Я знаю систему прийняття рішень у Верховній Раді. Приймаються ті закони, які подає більшість. Це простий механізм: за кожним законом має бути більшість голосів. Але коли ти голова Верховної Ради й не маєш більшості в залі – ти нічого не проведеш, навіть найкращого закону. Я вражений і досі не можу збагнути, як він міг переконувати їх приймати не просто рядові закони, як було до того, а глибоко українські: про мову, томос, декомунізацію? Як він переконував опонентів? Я, політик зі стажем, не можу збагнути, як він це міг".

І тому 17 разів Андрій Парубій ставив на голосування закон про мову...

Андрій не мав більшості – єдиний із голів Верховної Ради, бо зазвичай спікерами стають депутати з більшості. Але він ніколи не сварився з людьми. Він переконував. У кабінеті чи деінде. Говорив з усіма. І з ворогами також. Він не кричав на них. Йому була потрібна перемога – ухвалення необхідних законів, а не наживати ворогів. Він міг переконувати якимось чином і опонентів. Навіть досвідчені політики не могли зрозуміти – як він міг переконати голосувати за те, що суперечить їхнім поглядам. 

Він приймав найбільше глибоко проукраїнських законів. Як жодна каденція до того не приймала. Це я кажу зі слів депутатів, а не суто як батько. Бо він, усі це відчували й розуміли, ніколи не хотів для себе щось робити. Для нього була найважливіша Україна.

Я це розумів. Бачив ще за його життя: він не просто мій син, чоловік чи батько. Він насамперед син усієї України, а потім уже родини. Хоча нас він теж любив, особливо свою донечку, дружину. Але мав інше мислення, інші масштаби. Він жив Україною і присвячував життя Україні.

Коли з'явилися ці новини з Росії (2023 року у РФ Парубія заочно оголосили в розшук за звинуваченням "у звірствах на Донбасі 2014 року", – ред.), я йому казав: "Андрію, бережися. Бо я знаю, що таке ці нелюди". Ми в Сибіру вважали їх нелюдами. Він каже: "Я на своїй землі, я не хочу боятися". 

Для нього було невластиво боятися в будь-якій ситуації, а тим паче в такій. Він не боявся до кінця. І вони тим скористалися.

На вашу думку, чи будуть покарані ті, хто стоїть за вбивством вашого сина?

Чесно кажучи, коли сталося вбивство і коли я побачив по телебаченню, як саме це сталося, то відразу зрозумів.. Звісно, що це російська ФСБ, але досі не маю сумніву: до цього вбивства, до його підготовки були причетні люди і в Україні. Не знаю, хто. Але те, що були ті, які знали, де він ходить, що він робить і як… Тобто давно стежили за ним, ясно. І не тільки тому, що Путін видав той "вирок". Там був не лише Андрій, ще декілька людей.

Коли я йому казав: "Будь обережний", йому було соромно боятися. Ніколи не боявся. Це вроджене – віра у свої сили й безстрашність. 

Це безглуздо – його смерть. Він міг ще дуже багато зробити для України. В одному з інтерв'ю він сказав: "Я все робив для України". Звісно, що сім'ю забезпечував мінімально. Але ні багатства, ні слави він не прагнув, а прагнув добра для України. Бо він розумів і часто в розмовах говорив – якщо ми ще раз втратимо Україну, як попередні рази, вже невідомо, чи ми колись відновимося.

фото: Львівська ОВА

Сподіваюся, що Україна пам'ятатиме той внесок Андрія Парубія, його справу. І шануватиме це. І воно принесе свої плоди і нам вдасться не втратити цього разу. Пане Володимире, дуже дякую вам за цю щиру розмову, за ті спогади, якими ви поділилися.

Він вірив до кінця. У дискусіях, коли на телебаченні казали: "Небезпека". Він каже: Ні, ми переможемо". Коли знайомі з ним спілкувалися, казали, що важко, що москалі наступають, він казав: "Ні, ми переможемо". Він відійшов з вірою в нашу перемогу. Мусимо продовжити його справу, довести до кінця. Він був добрий історик, міг бути і поетом, і письменником, і чудовим  науковцем. Але відмовився від усього і з 15 років віддав себе боротьбі за незалежність.

Хай його слова "Ми переможемо" будуть для всіх нас заповітом, який ми маємо сповнити перед Андрієм Парубієм.