"Постійно нагадую пораненим побратимам, що життя триває": ветеран із Львівщини, який втратив ноги, але не мотивацію

Одним з таких сучасних героїв є 32-річний воїн Олег Лутчин із Львівщини, який пройшов складні випробування поблизу Бахмута, отримав військові відзнаки, втратив обидві ноги, але попри все зберігає оптимізм і продовжує допомагати армії та мотивувати інших ветеранів. "Еспресо.Захід" поспілкувалося з Олегом Лутчином про його бойовий шлях і складну реабілітацію. 

"Цілком свідомо прийняв те, що буду служити"

Пане Олеже, розкажіть про себе. Чим ви займалися до повномасштабної війни? 

Я родом зі Львова, проживаю в селищі Зимна Вода. Одружений, маю чудову дружину Божену й найкращу доньку Вікторію, їй чотири рочки. До війни займався укладанням підлогових покриттів. Тобто лінолеуми, ковроліни і тому подібне. Ми і для готелів робили це, і для лікарень. До речі, я робив ремонт у лікарні, в якій довелося потім лежати з пораненням... Словом, до війни, так узагальнюючи, я був будівельником. 

Як ви стали військовим?

На той час я десь два-три роки проживав у домі дружини, ще не був прописаний у Зимній Воді, а офіційно рахувався жителем Львова. Тому повістка мені прийшла за місцем прописки, а там живе мама. Сестра зателефонувала і сказала, що є повістка. Я без проблем відповів, що піду служити. Бо розумію, що це мій обов’язок перед державою, перед сім'єю, перед дружиною, перед суспільством. Відповідно, взяв ту повістку і пішов у військкомат.

Пройшов ВЛК і в лютому 2023 року сказали, що я придатний, попри певні мої хвороби... Але це таке. Я розумію, що з тими болячками зараз беруть, брали і будуть брати. Тому ніяких підстав для відстрочки я не мав. Цілком свідомо прийняв те, що буду служити, бо розумів: якщо не я, тоді хто? Хоча варто сказати, що до цього не мав військового досвіду. Тобто ніде не служив і не мав військової кафедри. Тож уперше в житті взяв у руки автомат. 

"У мене не було жодного СЗЧ"

Яким був ваш військовий шлях. Де ви були, які завдання довелося виконувати? 

У лютому 2023 року вступив до лав ЗСУ і вже в березні був на Бахмутському напрямку, де ми проходили курс молодого бійця. Як уже казав, до того не мав військового досвіду, але я тямущий хлопець, швидко вчуся того, що мені треба. Відповідно, мої побратими побачили в мені лідера чи що, бо було голосування й мене обрали командиром взводу. Чому так, мені важко пояснити, можливо, тому, що легко знаходжу спільну мову зі всіма.  

Тож я став тимчасово виконувачем обов'язків командира взводу, адже простий солдат не може займати таку посаду, вона передбачена тільки для офіцерів. Був т. в. о. командира взводу шість місяців. Що входило в мої обов'язки? Насамперед підтримання особового складу, щоб ніхто ні в чому не відчував нестачі. Тобто, щоб був транспорт, було безпечно і тому подібне. Так само - дозвілля: якщо комусь треба кудись від'їхати з локації, я тримав усе це на контролі, щоб ніхто не загубився. До речі, за пів року в мене не було жодного СЗЧ. Відносини були побудовані на довір'ї, тобто мені довіряли, а я їм довіряв.

За службу в мене є дві нагороди. У червні 2023 року за операції, які ми проводили біля Бахмута, отримав від тодішнього Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного нагрудний знак "Золотий хрест". А згодом ще був удостоєний "Хреста хоробрих ЗСУ" за те, що виконував службу до кінця своїх можливостей. 

"Медики давали десь 15% шансу на те, що виживу" 

Знаю, що в серпні ви отримали важку травму, яка вартувала вам обох ніг… Розкажіть, як це сталося і як довго тривала реабілітація. 

Так, нам доручили тримати оборону під Бахмутом. Ворог обстрілював зі всього, що можна. Раптом ворожий дрон скинув гранату в окоп. Я відштовхнув побратима, відфутболив гранату, але в окопі був боєкомплект і від вибуху всі снаряди детонували. Тоді все почало горіти та палати, так я отримав дуже важке поранення. Поки накладав турнікет собі на одну ногу, побратим накладав інший турнікет на другу ногу, щоб не втрачати час. Тоді ми помітили, що в мене ще на правій руці було велике поранення. Тому вирішили, що треба ще й накласти турнікет на руку під лікоть.

Надалі мене затягнули в нору у плюс-мінус безпечне місце. Коли я лежав там, побачив, що насправді рука не дуже постраждала. Тож попросив побратима, щоб зняв з руки турнікет. Провели тампонаду рани, так вдалося врятувати руку.

Дочекавшись евакуаційної машини, мене доставили до стабілізаційного пункту, де мені надали професійну медичну допомогу. Але між моментом поранення та цією допомогою минуло десь 10,5 години. Мені відразу діагностували турнікетний синдром. Тому в Костянтинівці дали два варіанти розвитку подій. Перший – зашиємо всі рани, але я ніколи не відчуватиму ніг, бо все відмерло. Ну, і другий варіант – ампутація для подальшого стабілізування і можливого протезування. Чесно, взагалі довго не думав, а відразу вибрав другий варіант, тобто ампутацію. Сказав, щоб відрізали, бо головне, щоб вижив. Тож ноги мені ампутували, потім мене перевели в інший медичний заклад у місті Дружківка. Там ужебули  різні рентгени, встановлення попереднього діагнозу і так далі. 

У Дружківці я був лише дві години, а тоді опинився в Дніпрі, а саме в госпіталі ім. Мечникова. Там так само були перев'язки та інші процедури, щоб стабілізувати мій стан. Після трьох днів перебування в Дніпрі мене переправили в Київський військовий госпіталь, де зробили ваксистеми на ноги. Також провели ультразвукову діагностику правої руки, щоб визначити, чому пальці не розкриваються. У мене був "синдром пістолета". Це коли серединний нерв затиснений або чимось перебитий. Вони побачили на УЗД, що залишився осколок, дістали його. 

У Києві також був три дні. А тоді мене переправили до Львова в Лікарню святого Луки. Туди я потрапив у надзвичайно важкому стані. Декілька годин пролежав у комі, а в реанімації був майже місяць. Чому? Бо були постійні ремісії. Рани на ногах не заживали і кровоточили. Мені зробили чотири переливання крові. Попри це все, коли я лежав у реанімації, мені ще й діагностували пневмонію двох легень і ниркову недостатність.

Тобто я лежав під апаратами штучного дихання. Стан був надзвичайно важкий. Медики давали десь 15% шансу на те, що виживу. Але завдяки хірургам, лікарям, медсестрам і санітаркам я впорався. 

Провівши місяць у реанімації, мене перевели в хірургічне відділення. Дійшов до того періоду, коли вже мала початися робота з реабілітологами. Тобто вертикалізація, перехід з лежачого стану в сидячий. Але все одно на правій руці майже не працювали пальці. Тоді зробили повторну діагностику й помітили, що в мене був ще один осколок. Відповідно, знову операція, потім реабілітація, але далі проблема залишилася. Лише з третього разу побачили, що в мене там пилюка від металу залишилися на нерві. Тому нейрохірурги вирізали кусок нерва. Після всього цього рука вільно запрацювала. 

Але була проблема з ногами. Бо під час ампутації в Костянтинівці, медики допустили велику помилку і зробили порожню куксу. Це коли кістка випирає за межі м'язової частини. Тобто вони мені зробили так, що в мене йде спочатку кістка, а потім м'яз. Але так робити не можна, бо надалі на ногу неможливо зробити протез. Тобто я просто вдавлював би кісткою в чашу куксоприймачів і не міг би й кроку зробити. Та й це дуже боляче. 

Тому було прийнято рішення обрізати ліву ногу ще на 3 см і натягнути м'язову частину. Після цього – знову період реабілітації. Але з’явилася нова проблема – ніхто не хотів мене протезувати. Усі казали, що крісло колісне – це моє майбутнє. Бо на той час наші лікарі не хотіли братися за такі високі ампутації. У мене лівої ноги залишилося десь вісім сантиметрів, а правої – близько трьох сантиметрів. Та я не здавався і писав, і дзвонив у різні фонди та заклади, розказував свою історію, наполягав на своєму.

"Я стараюся, можу пройти декілька кілометрів, але… Потім мені потрібен довготривалий відпочинок"

І все ж, ви знайшли рішення.

Так, моя наполегливість дала плоди. Цікаво те, що в один день я отримав дві пропозиції! Спершу подзвонили з Міністерства охорони здоров'я і запропонували варіант з протезуванням у Японії чи Словенії, але було питання в часі, тобто не зрозуміло, коли. А потім через 10 хвилин мені подзвонили з благодійного фонду Future for Ukraine, які єдині відгукнулися. Вони поставили тільки два запитання: чи маю закордонний паспорт і чи я готовий їхати на протезування у США? Звісно, відразу погодився. Це було 10 чи 12 квітня, а вже 15-го в кареті швидкої допомоги доправили мене до Варшави для оформлення американської візи. Все було дуже швидко. Так я опинився в провідній американській клініці Medical Center Orthotics & Prosthetics. 

Цікаво те, що протез там я отримав буквально за день. Тобто дуже швидко минули всі процедури: зранку зліпок для форми, а в обід у мене вже були біонічні протези на обох ногах! До речі, вони дуже дорогі, десь понад 5 млн грн, а я їх отримав безкоштовно. Ще важливо: ці протези, по суті, як смартпристрої. Розповім про один курйоз.

Коли приїхав зі США й займався реабілітацією, наші лікарі казали, щоб щодня інтенсивно займався якомога більше. Хоча в Америці говорили: коли болить – не займатися. Словом, дозаймався так, що в мене з'явилася пупкова грижа через великі фізичні навантаження. Тому довелося знову перенести операцію і я півтора місяця не займався з протезами. Курйоз у тому, що тоді мені подзвонив лікар зі США й питає, чого я не займаюся з протезом? Тобто він у себе на комп’ютері в Америці бачить, як працює кожен цей біонічний протез. Не знаю, чи то GPS, чи то підключення до мережі якесь, але такий от факт про мої "смартноги".  

Як змінилося ваше життя з протезами? Чи часто їх використовуєте?

У повсякденному житті – не часто. Я дякую, що їх отримав, але ще вчуся і звикаю до них. У мене дуже висока ампутація, тому при частому та тривалому використанні маю значну фізичну втому. Також не можу в них сісти в машину чи побігати, бо це незручно і спричиняє дискомфорт.

Тому на запитання про те, чи якось змінилось моє життя після протезування, не можу дати розгорнутої відповіді. Загалом, звісно, змінилося, бо тепер можу стояти на ногах.  Мої близькі і друзі раді, що я не занепав духом і використав можливість.  

Але, направду, в мене дуже важкий випадок через високу ампутацію. Треба надзвичайно багато часу й надзвичайно багато зусиль, щоб втілити весь той потенціал ходьби на протезах, який у мені бачать лікарі... Звичайно, стараюся, можу пройти декілька кілометрів, але… Потім мені потрібен довготривалий відпочинок, чи не всі мої м’язи напружуються, тому після того я нічого не можу робити. 

На жаль, це не про мій варіант, коли поставили протези – і все, ти можеш куди і скільки хочеш ходити. Тому досі часто використовую крісло колісне. 

"Постійно нагадую пораненим ветеранам, що життя триває"

Розкажіть про вашу діяльність тепер. Знаю, що ви досі допомагаєте українським воїнам, зокрема в госпіталі багато спілкуєтеся з пораненими. Як психолог з ними говорите?

Так, але я не терапевт. Не розказую їм про свій досвід і не займаюся психологічною реабілітацією. Мене можна назвати радше ментором, який підганяє їх, чи, грубо кажучи, дає запотиличник, щоб вони взяли себе в руки. Бо буває, що я бачу, як лежить сумний військовий у госпіталі, стає сірим до життя. Підходжу й кажу йому, мовляв, хлопче, досить лежати, ноги чи ногу маєш, так давай, вставай, пішли. Або сідай на крісло, або бери свої милиці. Він може відповісти, що ні, що йому тяжко, а я тоді: "Тобі тяжко? Так, усім тяжко! А ти прилип одним місцем, вставай! Не подобається - тоді на вихід, усе". Я не жалію їх, беру наглістю, хочу розрухати, щоб вони зрозуміли, що щасливчики, бо вижили і мають можливість рухатися далі. 

Якщо я бачу, що людина хоча б старається, щоб повернутися в повсякденне життя, тоді зроблю все, що в моїх силах, аби допомогти. Пошукаю психотерапевта, зводжу на футбол чи в театр, я маю таку змогу. Але тільки тоді, коли бачу, що людина зацікавлена в житті. Бо буває, що в госпіталі кажуть, мовляв, потрапили під обстріл і нічого не хочуть. Та всі ми, військові, які перейшли війну, потрапляли під обстріли! Просто хтось більше, а хтось менше, але це не означає, що треба скласти руки і чекати невідомо чого. 

Коротше, постійно їм нагадую, що життя триває. Для воїнів, які зазнали поранень потрібні активності, щоб знову могли влитися в суспільство. До речі, в Києві в червні буде благодійний забіг "Go to the Future" на підтримку військових, які втратили кінцівки. Там будуть і ветерани, які пройшли протезування кінцівок, і професійні бігуни, паралімпійці, люди на кріслах колісних та багато інших. Хоча я більше за спонтанні речі, але добре, що роблять різні такі заходи. 

Стосовно діяльності, моя теперішня робота полягає в реалізації дронів, РЕБів, броньованих автомобілів, бронежилетів і так далі. Дрони і РЕБи – це, напевно, зараз найважливіше з того, що щодня потрібно війську. Також я їжджу по військових госпіталях і лікарнях, де розповсюджую медичні ліжка. Тобто, загалом кажучи мій напрямок роботи – це допомога військовим, яка є дуже широкою. 

Чи маєте якісь плани на майбутнє, чи ви не забігаєте наперед з цим?

Для мене найважливіше, щоб я зміг забезпечити свою доньку і дружину. Головне – щоб сім’я мала все необхідне. Тому в першу чергу мої плани зосереджені навколо достатку сім’ї. Відповідно, чи буду далі займатися оборонною діяльністю, чи буду, скажемо, художником або в театрі грати, чи будь-що інше робити, це без різниці. Бо сім’я – це моя найбільша мотивація. 

Читайте також: Німець, який не знав української, але став полковником УГА: 142 роки від народження Альфреда Шаманека