Донатити не лише на дрони, а й на протези: як зірка кіно для дорослих змінює суспільне уявлення про реабілітацію військових

Чому в Україні існує проблема з протезуванням

Фото: gettyimages

Війна в Україні з Росією триває вже 10 років, з них понад два – повномасштабна. За цей час десятки, коли не сотні тисяч наших громадян (як військові, так і цивільні) зазнали різного ступеня уражень через військові дії. На жаль, чимало українців втратили кінцівки, і єдина можливість для них знову відчувати себе повноцінними та бути здатними до різних видів діяльності – це протезування. Зокрема, на осінь 2023 року можна знайти цифру, яка свідчить, що понад 20 тис. українців потребують протезів. Більшість із цих людей – це військові, які пожертвували своїм здоров’ям заради того, щоб зупинити російських окупантів.

Що каже держава у відповідь? На папері все виглядає оптимістично. У Мінсоцполітики говорять, що протезування в Україні безплатне і кожна людина, яка потребує забезпечення протезом, може розраховувати на підтримку держави.

"У 2022 році протезами верхніх і нижніх кінцівок забезпечено військовослужбовців на суму понад 64,5 млн грн, у 2023 році — на суму майже 593,5 млн грн", – кажуть у відомстві.

Однак дійсність значно складніша. Ціна якісного протеза є доволі високою, тому держава часто не може самостійно оплатити всі витрати й постраждалі від війни українці залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

"Вартість високофункціонального модульного протеза ноги, який дозволяє бігати, присідати, підійматися сходами, може доходити до 200 тис. грн і більше, простіші моделі коштують близько 60-100 тис. грн. Найдорожчими видами протеза є біонічні – вартість таких починається від 1 млн грн", - пише Всеукраїнський центр реабілітації та протезування "Здоров’я". 

Тобто необхідно не сотні мільйонів, а десятки мільярдів гривень, щоб забезпечити якісними протезами всіх українців, які їх потребують. До того ж, це складний процес, який вимагає часу на виготовлення, встановлення, звикання, зрештою, відповідних фахівців, які мають отримувати за це зарплату. Понад те, протез потребує ремонту і різних налаштувань. Відповідно, в держави як не вистачає коштів на всіх, хто потребує протезів, так і загалом бракує спеціалістів цієї галузі. Тому в мережі можна натрапити на пости про збір коштів на протези, на відправку військових за кордон для реабілітації тощо. 

Збирати кошти на протезування – не менш важлива справа, ніж збирати на дрони

Фото: надала Юлія Сенюк

"Еспресо.Захід" поспілкувався з Юлією Сенюк (Джозефіна Джексон) про її соціальну роботу, пов’язану з допомогою військовослужбовцям, що втратили кінцівки.

Юліє, розкажи, будь ласка, як зацікавилася темою реабілітації військових? Знаю, що ти певний час співпрацюєш з київським Центром складного ендопротезування, остеоінтеграції та біоніки, а нещодавно офіційно стала їхньою амбасадоркою. Чому вирішила долучитися до роботи центру?

Уперше я познайомилася з центром два місяці тому. Мій хороший друг Вадим Булишев має свою благодійну організацію, що допомагає ЗСУ, зокрема доставляє військовим авто. Вони  співпрацюють з багатьма волонтерами. У Вадима є друг Дмитро Ткаченко, який працює реабілітологом цього центру. Власне, вони мені запропонували таку ідею – познайомитися з центром, з хлопцями, піти до них у басейн, де проходять реабілітацію військові, які втратили кінців. Там краща обстановка, більш комфортна і приємна. Тож це була їхня ініціатива – відправити мене в басейн і там познімати фото й відео з хлопцями для реклами центру та потреб військових, яким необхідна реабілітація.

Спершу я, як і більшість людей, дуже поверхнево була обізнана з протезуванням і реабілітацією. Так, ми всі знаємо, що це має забезпечуватися державою, що є якісь іноземні програми допомоги, ну і все, кінець. Більшість людей узагалі не розуміє, що це таке, наскільки це складно і які є різні види протезування. А є такі протезування, які не фінансує держава. До того ж, є такі протезування й складні ампутації, яких не фінансують такі відомі організації як Unbroken чи Superhumans. Мені пояснили, що в Центрі складного ендопротезування, остеоінтеграції та біоніки зібрані найбільш складні випадки, від яких відмовилися всі інші реабілітаційні центри в Україні.

Коли почала вивчати це питання, по-іншому подивилася на ситуацію. Це стало для мене персонально важливо. Бо ти вже не здалека дивишся, а заглиблюєшся й розумієш, що не все так просто.

Те, що люди масово збирають на дрони, – це дуже добре, але збирати кошти на протезування – не менш важлива справа, якою також хтось має займатися і висвітлювати її.

Я спілкувалася з кожним із хлопців, дізналася їхні історії. Розмова з ними мене дуже розчулила, справді взяла це близько до серця, тому й вирішила продовжувати допомагати – поширювати інформацію про них.

"Основне – зробити хайп для центру реабілітації та хлопців без кінцівок, мені хайп не потрібний"

Фото: надала Юлія Сенюк

Власне, частина людей сприймає таку твою діяльність як хайп. Що ти думаєш про це, як пояснюєш своє призначення в роботі центру?

Можливо, комусь здається, наче хайпую на цьому, але вони забувають, що це не моя ініціатива, не я почала, але втягнулася в процес. Моє оточення підштовхнуло працювати в цьому напрямку. Насправді ми хочемо "нагнати хайпу" саме на цей центр, на потреби цих хлопців і загалом на проблему протезування.

Якщо просто розказувати історії військових від їхнього імені чи від імені активістів, тоді результату небагато. Тож мій друг захотів зробити резонанс завдяки моїй участі. Він так про це і сказав, мовляв, уяви собі, якщо ти будеш разом з ними і будеш говорити про них. Тоді це почне вірусити й викличе ажіотаж серед інших людей, багато хто дізнається про протезування!

Ідея така, щоб на моєму імені хайпанув центр, хайпанули люди, які реабілітуються в цьому центрі, привернути увагу до них через моє ім’я. Я абсолютно не потребую хайпу, бо й так отримую його всюди. Куди не подивишся, десь є відео зі мною, різні подкасти та шоу. Тобто мене і так усюди багато. Плюс власна успішна робота, якій теж присвячую час.

Абсолютно  не хочу хайпувати на темі реабілітації, але хочу, щоб саме центр реабілітації хайпував і щоб про людей з ампутаціями в нашому суспільстві більше думали

Скажу важливу річ. Перше інтерв’ю зі мною про центр, яке показали на ТСН, 3-хвилинне відео, по суті, присвятили мені. У сюжеті вихваляли мою персону від "А" до "Я", підняли мене до неба настільки, що, чесно, мені стало стидно. Відверто виглядало так, ніби це якась проплачена мною "жовта преса". Такий підхід мені не сподобався. Бо мета була – розповісти про центр, а в підсумку новини розказують про мене і мою допомогу.

Коли після цього почали звертатися інші новинні компанії, дуже сильно просила кожного з журналістів більше не хвалити моє ім’я. Бо якщо ми говоримо про хайп, то єдині, хто справді на цьому хайпиться – це різні ЗМІ. Вони пишуть у заголовок моє ім’я і говорять про мене, коли фактично мали б говорити про центр, про протезування. Саме про це постійно прошу – щоб мінімально мене згадували і не перебільшувати ситуацію.

Хочу наголосити на певних помилках, які гуляють в інтернеті, – я не навчаю англійської хлопців на реабілітації, з ними займається мій друг, який проводить курси англійської мови. Також я не є реабілітологом, який проводить з ними фізичну реабілітацію, не плаваю щотижня.

Я просто веду інформаційний розголос завдяки своєму імені, завдяки своїй медійності і завдяки такій незвичній, а для багатьох аморальній професії. Словом, роблю резонанс і розвиваю цю тему в суспільстві. Це єдине моє призначення в центрі.

І як бачимо – це працює, бо ми говоримо про це. Як я зауважила раніше, якби цю тему висвітлювали прості люди, то сумніваюся, що ТСН, BBC, Deutsche Welle, Белсат та інші великі новинні компанії говорили б про це, люди не дізналися б про цей центр. Завдяки моєму імені йому надали розголосу. Мені абсолютно байдуже, якщо комусь це не подобається. Тому повторю: так, це хайп, але хайпують новинні ресурси, конкретно на моєму імені, щоб підвищити свої перегляди на сайтах і каналах, завдяки тому, що напишуть у заголовку моє ім’я. Мені ж важливо зробити хайп навколо центру та проблеми протезування.

Читайте також: Чи може порноакторка допомагати ЗСУ? Чому Джозефіна Джексон відкрила скриньку Пандори

"Спілкуюся з хлопцями як із близькими друзями, говоримо на різні теми, вони позитивно мене сприймають"

Фото: надала Юлія Сенюк

Як хлопці, які проходять реабілітацію і з якими познайомилася в центрі, реагують на тебе? Наскільки відчуваєш, що твоя комунікація з ними дає позитивний ефект не лише стосовно зборів коштів, а й суто на людському рівні, коли підтримка теж важлива?

З кожним разом, коли приходжу до них, ми комунікуємо відкритіше й вільніше. Пам’ятаю нашу першу зустріч. Тоді я дуже сором’язливо поводилася і боялася сама про щось активно говорити. Бо не знала, а чи знають вони мене, чи мають бажання зі мною спілкуватися, чи всі з цих хлопців хочуть, щоб я була в басейні разом з ними? Така невпевненість стримувала. Але після другого і третього разу сталися зміни. Останній раз, коли ми спілкувалися, насправді відчула, що наша розмова тепер така, як у близьких друзів. Це всі зауважують. Вільно комунікую і абсолютно не ставлю обмежень, не продукую жалю. Вони не є чимось гірші за мене. Вони фізично й ментально для мене абсолютно повносправні.

Знаю історії цих хлопців, цікавлюсь, як проходить у них реабілітація і так далі. Але ми майже не говоримо на тему війни, поранень. Я не є першою, хто запитує про їхню ситуацію та історію. Якщо хочуть поділитися, то самі починають розказувати, а я ніколи не надокучаю такими питаннями, бо розумію, що людина, яка пережила подібне, навряд чи хоче зараз спілкуватися на цю тему. Тому більше розмовляємо на нейтральні теми або, щоб розвеселити їх, говорю про свою професію. Знаю, що нюанси моєї роботи багатьом цікаві, і хлопцям теж. А загалом їхнє ставлення до мене таке - якщо не всі з самого початку знали, хто я, не всі були в курсі моєї персони, то зараз абсолютно всі ставляться позитивно й мені приємно з ними спілкуватися.

Як просувається збір на 1 млн грн (посилання на збір)?

Повільно і складно. Ми вже назбирали понад 40% потрібної суми, тобто понад 400 тис. грн. Потрібно ще 600 тис. грн. Зібрані кошти будуть переведені Центру складного ендопротезування, остеоінтеграції та біоніки на протезування та реабілітації наших військових.

Щоб назбирати цих 400 тис. грн, знадобилося півтора місяця. Я стараюся залучити максимально багато людей, але, на жаль, жодні новинні вкиди, які б це не були великі новинні ресурси, не дають результату. Дуже часто новини навіть не дають посилання на збір і на центр, а, як я вже говорила, зосереджуються на моїй персоні. Мій збір ніяк не просувається завдяки новинним ресурсам, які, як уже казала, здебільшого просто ловлять хайп для себе.

Ідея фотосесії належить Юлії, та було чимало перешкод з боку київського театру для втілення задуманого

Фото: надала Юлія Сенюк

Поговоримо про останню нашумілу ініціативу з тобою – календар з пораненими військовим, які проходять реабілітацію в цьому центрі. Розкажи, звідки виникла ідея, в чому її зміст, чи складно було втілити задумане?

Ідея зробити таку фотосесію і випустити календар – це моя особиста ініціатива. У цьому мені допомогла моя хороша подруга Оля Писаренко, яка є візажистом, та її чоловік Богдан Писаренко, фотограф. Богдан був присутній під час перших моїх візитів у басейн, робив професійні фото для хлопців. Тож у мене виникла ідея зробити такий цікавий календар. Написала Олі та Богдану й вони погодилися долучитися. Оля не лише візажист, а й займається організацією різних подій, тому взяла на себе завдання домовитися з оперним театром ім. Шевченка у Києві. Моя початкова думка була зробити фотосесію в стилі балу. Бачила цю картинку в голові. Та саме Оля запропонувала зробити це в театрі. Так почалися наші труднощі.

Оля знайшла стиліста, костюми, домовилася з театром. Хоча саме останнє було найскладнішим у цьому процесі. Нам від початку сказали в театрі, що треба написати заяву від імені фонду чи організації, яка опікується хлопцями, тобто офіційний лист із "мокрою печаткою". Тоді надіслати його директору театру для погодження дати. Ми все це зробили, відправили заявку ще за півтора тижня до того, як мала початися зйомка. Нам не сказали конкретних чисел, а запропонували вибрати будь-яке й зазначити його в заяві. Вирішили, що це буде 13 березня, яке підходило всім хлопцям. Тож написали й подали заявку.

Настало 12 березня, а нам ще не дали відповіді, хоча сказали, що зроблять це з дня на день. Нарешті в останній день нам таки дали добро. Але, як виявилося, насправді ніхто за ці півтора тижня не відніс нашу заяву директору театру. Тобто цей службовець, якому ми її передали, по суті, тягнув до останнього й таким чином міг зірвати нашу зйомку. Понад те, нас дуже обмежили в часі, дали всього 3 години. А світло в театрі дозволили вмикати тільки на 2 години, бо це державна установа і вони за світло платять. Та найважливіше: нам не дали можливості сфотографуватися в самій залі, де сцена й сидять глядачі! Хоча це й було основою ідеї.

Усі наші фотографії мали бути в театральній зоні, де сидять глядачі і є велика сцена. Коли в останній день погодили зйомку і ми прийшли в театр дивитися, то службовець театру сказав нам: ні, туди нам заборонено проходити. Звичайно, це було велике розчарування. Нам дозволили фотографуватися лише в коридорі. Все. Та часу змінювати локацію вже не було, тож мусили працювати з тим, чим є.

Ще один нюанс. Нам навіть не забронювали паркомісце для буса, який привозив і відвозив чоловіків на колісних кріслах. Хоча ми пояснили ситуацію: приїде спеціальна медична машина, яка завозитиме хлопців, тому було б добре хоч на 5 хв. поставити машину на паркомісце ближче до театру й комфортно заїхати. Та нам відмовили, мовляв, це наші проблеми, в них у ці числа репетиція і все зайнято, хоча про це сказали теж по факту. Словом, було чимало перешкод з боку театру, але попри все, ми це зробили.

Фото: надала Юлія Сенюк

Тож у чому ідея фотосесії і цього дійства. У нас є дуже багато матеріалу, де військових і поранених показують у такому вигляді, як вони є. Це або військова форма, або вони лежать у лікарні, в реабілітаційних центрах. Такі фотографії завжди викликають жаль. Я ж не хотіла, щоб це передавалося в нашій фотосесії. Хотіла зробити все з точністю до навпаки – щоб вони дивилися на себе і їх брала гордість за те, що бачать. Щоб бачили сильних, прекрасних, мужніх, елегантних, самодостатніх джентльменів, біля яких красива жінка. Я в ролі другої половинки. Тобто я не є в ролі Джозефіни Джексон, а відображаю другу половинку, яка стоїть за їхньою спиною. Наша фотосесія має дуже глибокий сенс.

Я хотіла передати, що вони такі красиві, такі мужні, такі прекрасні, такі впевнені, бо за їхньою спиною стоїть жіноча сторона – їхня друга половинка. Символічно це може бути будь-яка дорога їм жінка, яка не залишила їх, іде з ними разом попри перешкоди та підтримує їх.

Кожна фотографія була продумана та має глибокий сенс. У календарі буде 12 фотографій. На кожній – окремий хлопець зі мною, тобто на кожній світлині є герой, а я в тіні біля нього. Ідея така, що я хочу бути в тіні, хочу бути невідомою жінкою. А хлопців, власне, більше висвітлити. Це ще одна мета – надати медійності і впізнаваності саме їм, цим героям, а не мені. Плануємо, що на календарі буде прописана історія кожного з цих хлопців, щоб люди знали, хто вони такі і через що пройшли, чому саме вони в цьому календарі. Дуже хочу, щоб кожен із них був впізнаваний.

Коли чекати результату фотосесії?

Наразі точно сказати ще не можу. Певні речі досі на стадії обговорення: хто друкуватиме, який дизайн, тираж, ціна, чи це лише Україна, чи по всьому світу, чи це лімітований тираж, чи не лімітований тощо. Можливо, календар вийде за місяць, а, може, і швидше. Та точно всі зібрані кошти будуть передані на центр і потреби військових.

Читайте також: Захоплюватися не можна засуджувати: чому допомога військовим від української порноакторки Джозефіни Джексон викликала суперечки

Ставлення до хейту – це не вартує уваги

Фото: надала Юлія Сенюк

У мережі, як завжди, є люди, які позитивно оцінюють твої соціальні ініціативи, й ті, хто не сприймає, бо дивиться на тебе через призму твоєї професії. Як реагуєш на закиди на свою адресу? Тобто чи воно якось впливає на тебе в плані мотивації?

У світі завжди є хтось за і хтось проти. Ніколи не буде однієї думки чи погляду на ті чи інші речі. Та я вважаю, що головне – це пропорції. Тобто треба дивитися у пропорціях, який відсоток виступає більше "за", а який – "проти". Все-таки я відчуваю і бачу, що наше суспільство має певні позитивні зміни у баченні моєї професії. Порівняно з тим, що було ще п’ять років тому – не передати словами, які ментальні зміни відбулися. Світогляд людей розширюється і це, на мою думку, позитивно.

До хейту на мою адресу ставлюся абсолютно нормально.

Вважаю, що думка цих людей у коментарях не вартує моєї особливої уваги, бо в більшості ті особи мають закриті профілі, нульові акаунти і просто всюди намагаються кричати про свою думку, хоча приховують своє життя. Тому не вважаю це чимось серйозним. Якщо людина дійсно має якісь претензії до іншої люди й хоче це висловити, тоді вона звернеться до неї напряму. Але жоден хейтер, який виписує в коментарях свої дорікання, не написав мені про це персонально у приватні повідомлення. Та й загалом не бачу сенсу слухати і сприймати всерйоз думки незнайомих людей з інтернету, коли ти про них нічого не знаєш, а вони люблять критикувати, вказувати, обзивати. Від них багато не навчишся, бо вони не відчувають жодної відповідальності за сказане. Який сенс слухати слова тих, хто не бере на себе відповідальності за сказане? Натомість я прислухаюся до тих, хто мені може прямо сказати, про що думає. А ці люди підтримують мене. Люди, з якими персонально знайома і спілкуюся, позитивно ставляться до мене, роблять компліменти, кажуть, що роблю все правильно. Це медійні люди, які досягли чогось у житті. Вони не ховаються за порожніми акаунтами. Думаю, саме таких вартує слухати. Їхня думка дійсно важлива. 

Основний мій урок з того всього такий – про тебе не говорять лише тоді, коли ти ніхто. Якщо про тебе говорять, значить ти щось робиш у житті значиме, щось, що зачіпає інших людей і заставляє їх це обговорювати, ставити питання, думати. Тому вважаю, що це добре.

Читайте також: Секс і кіно: Топ-10 міфів про порно очима порноактриси зі Львова