Бути братом провідника ОУН: якою була доля Олександра Бандери

"Еспресо.Захід" розповість про активного учасника національно-визвольного руху Олександра Бандеру, який був не просто "братом Степана", а тим, хто також пожертвував життя заради ідеї вільної України. 

Дитинство і юність у патріотичній родині

Олександр народився 25 березня 1911 року в селі Старий Угринів (тепер Калуський район Івано-Франківської області) у родині греко-католицького священника Андрія Бандери та його дружини Мирослави. Він був третьою дитиною в сім’ї, де панувала атмосфера патріотизму та релігійності. 

Батько, Андрій Бандера, був не лише духовним лідером, а й активним учасником українського громадського життя, зокрема послом до парламенту Західноукраїнської Народної Республіки у 1918–1919 роках. Тож у такій сім’ї діти змалку виховувалися в дусі любові до України та готовності боротися за її свободу.

Олександр, як і його старший брат Степан, навчався у Стрийській гімназії – одному з осередків української освіти в Галичині під польською владою. Згодом він вступив до Львівської політехніки на агрономічний факультет, а також вивчав філософію у Львівському університеті. Ці навчальні заклади стали для нього не лише місцем здобуття знань, а й платформою для формування націоналістичних переконань. У 22 роки, у 1933 році, Олександр став членом ОУН, як і його старший брат.

Діяльність в ОУН і навчання за кордоном

На відміну від Степана, який швидко став одним із лідерів ОУН, Олександр обрав дещо інший шлях. За рішенням Проводу ОУН він поїхав на навчання до Італії, де вступив до Римської Вищої школи. Там він здобув ступінь доктора політико-економічних наук, що свідчить про його інтелектуальні здібності та прагнення бути корисним українській справі не лише як боєць, але як теоретик. Олександр не прагнув конкурувати з братом у військовій чи організаційній діяльності, а намагався доповнити боротьбу ОУН своєю освіченістю та знаннями. За словами історика Петра Мірчука, в Італії Олександр одружився з родичкою зятя Беніто Муссоліні Чано Галеаццо, яку звали Марія Доміні. 

Після повернення до Львова в 1941 році, коли почалася німецька окупація, Олександр активно включився в роботу націоналістів. Тоді ОУН на чолі зі Степаном Бандерою проголосила Акт відновлення Української держави 30 червня у Львові, але це суперечило планам нацистів щодо контролю над окупованими територіями. Німці, які спочатку терпіли діяльність ОУН як антирадянську силу, швидко змінили позицію, побачивши в українському націоналізмі загрозу. Тому Степана Бандеру заарештували 5 липня 1941 року, а згодом почалися репресії проти інших членів ОУН та їхніх родин. Олександр, як активіст організації та брат лідера, став однією з цілей.

Спочатку його ув’язнили в Краківській тюрмі, а згодом, 22 липня 1942 року, відправили до концтабору Аушвіц під номером 51020. Одразу ж у таборі Олександр зазнав жорстоких катувань і загинув наприкінці липня – за кілька днів після прибуття у віці 32 років. Свідки згадують, що його били до втрати свідомості польські наглядачі-фольксдойчери через те, що він був братом Степана Бандери, якого ненавиділи поляки. Тіло Олександра спалили у крематорії.

Є свідчення, що дружина Олександра звернулася до свого впливового родича, щоб той поговорив з Гіммлером, щодо справи чоловіка. У підсумку вже після смерті Олександра було розпочато розслідування, яке закінчилося стратою одного з поляків. Однак його дружині повідомили, що Олександр помер від діареї. 

Життя в тіні Степана Бандери

Бути братом Степана Бандери означало жити під постійним тиском – як з боку ворогів, так і в контексті суспільних очікувань. Степан уже в 1930-х роках став символом боротьби за українську державність, його ім’я гриміло в Польщі, а згодом у Німеччині та СРСР. Для Олександра це могло бути як джерелом гордості, так і певним тягарем. У родині Бандер усі діти були виховані з однаковими цінностями, але Степан, завдяки своїй харизмі, рішучості та лідерським якостям, вийшов на передній план. 

Проте життя в тіні брата мало й інший бік – воно зробило Олександра мішенню для ворогів ОУН. Німці, заарештувавши його, бачили в ньому не лише активіста, а й члена родини Бандер, яку вони прагнули знищити. Таким чином, його доля стала частиною трагедії всієї сім’ї: батька Андрія розстріляли НКВС у 1941 році, брат Василь загинув в Аушвіці того ж 1942 року, наймолодший брат Богдан – у 1944 році він рук радянських солдатів, а сестер заслали до радянських таборів, де вони прожили десятки років. У ті часи бути частиною родини Бандери означало терпіти політичні переслідування та чути у спину подих смерті.

Олександр Бандера не залишив по собі гучних промов чи масштабних акцій, як його брат Степан. Його внесок у боротьбу був тихим. Він уособлює тисячі українців, які, не претендуючи на славу, віддавали життя за ідею. Його освіта в Італії могла б стати основою для розвитку української політичної думки, але війна й окупація обірвали ці перспективи.

Сьогодні ім’я Олександра Бандери, звісно, згадують рідше, ніж Степанове, але воно також є символом жертовності й відданості. Його смерть в Аушвіці стала ще одним доказом того, що боротьба за Україну у XX столітті вимагала ціни, яку, на жаль, платили цілі родини.

Читайте також: Людина, яка стала символом українського націоналізму: 116 років тому народився Степан Бандера