Українець, який міг стати Папою Римським: історія життя та духовний спадок Блаженнішого Любомира Гузара

Є постаті, які входять в історію завдяки посаді. А є ті, що залишаються в пам’яті людей завдяки внутрішній силі. Любомир Гузар належав до других. Його слухали не тому, що він був Главою церкви, а тому, що умів говорити просто про найскладніше. Він пережив війну й еміграцію, пройшов шлях підпільної церкви та повернувся в незалежну Україну, де став духовним лідером і моральним авторитетом.

Галицьке дитинство

Любомир народився 26 лютого 1933 року у Львові в інтелігентній родині, де поважали знання та релігійні традиції. Його батько, Ярослав Гузар, був ветераном УГА та банківським працівником, а мати, Ростислава, походила з родини священників. Рід Гузарів був відомим у Галичині: прадід Дмитро Гузар був парохом у Завалівцях, а родинні зв’язки вели до багатьох знакових постатей української культури.

Дитинство Любомира закінчилося раптово 1 вересня 1939 року. Йому було шість, коли на Львів впали перші німецькі бомби. У своїх спогадах він розповідав, як мама забирала дітей у пивницю, а сусіди з жахом наслухали нічну тишу: чи не зупиниться вантажівка НКВД біля їхнього під’їзду. 

"Ми жили в постійному очікуванні, що за нами прийдуть. Це навчило мене однієї речі: земне життя є дуже крихким, і єдине, на що можна покластися – це внутрішня свобода",  – згадував він згодом.

Ці два страхи – перед нацистською бомбою та радянським вивезенням у Сибір – сформували розуміння цінності свободи. Коли у 1944-му фронт знову наблизився до Львова, родина прийняла болюче рішення залишити все і йти у невідомість, на Захід.

Від австрійських таборів до американської мрії

Першою зупинкою стала Австрія. У Зальцбурзі Любомир продовжує навчання в гімназії, паралельно вступаючи до Пласту. Саме там зародилася та «пластова закваска», яку він проніс крізь усе життя. У 1949 році родина перебирається до США. Це був період жорсткого приземлення: вчорашня галицька інтелігенція в Америці стала пролетаріатом. Батько Любомира працював у готелі, збираючи брудну білизну, а мати готувала каву. Але саме тут загартувався характер "братчика Любка"–  активного пластуна куреня "Червона Калина".

Попри побутову скруту, Любомир чітко знав свій шлях. Він вступив до Малої духовної семінарії у Стемфорді. Його вибір священства не був результатом містичного осяяння. Він сам казав: "Я просто відчував, що це моє". Після навчання у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні, 30 березня 1958 року він отримав свячення. Тоді він став першим священником новоствореної Стемфордської єпархії. Молодий отець Любомир був активним: працював з молоддю в СУМі та Пласті, викладав у семінарії, опікувався парафіями.

фото: patriyarkhat.org.ua

Римський період 

У 1963 році світ облетіла новина: після 18 років радянських таборів до Рима прибув Глава УГКЦ Йосиф Сліпий. Для молодого Гузара це була зустріч із живою легендою. У 1969-му він переїжджає до Рима, щоб бути поруч із Патріархом. Йосиф Сліпий бачив у Гузарі великий потенціал, але був суворим: вимагав спочатку захистити докторську дисертацію (темою став Андрей Шептицький та екуменізм), і лише потім дозволив Любомиру піти в монастир.

У 1972 році Гузар стає монахом-студитом. Це було повернення до традицій східного чернецтва. Але найдраматичніша подія сталася 2 квітня 1977 року. В умовах глибокої секретності, побоюючись, що радянські агенти можуть обезголовити церкву, Йосиф Сліпий висвячує Любомира Гузара та ще двох священників на єпископів без попередньої згоди Ватикану. Цей крок поставив Гузара у "канонічне очікування" на 19 років — Рим визнав його єпископство лише у 1996 році. Увесь цей час він залишався архімандритом монастиря в Гроттаферраті, викладав у Папському університеті та був "правою рукою" спершу Сліпого, а потім Любачівського.

Повернення в Україну

У 1993-му, коли Україна вже була незалежною, Любомир Гузар повертається додому. Він не шукав почестей. Оселився у селі Зимна Вода біля Львова. Ті, хто знав його тоді, згадують надзвичайну скромність цієї людини. Він став духовником у Львівській семінарії, передаючи досвід молодим хлопцям, які щойно вийшли з підпілля.

Невдовзі його призначають екзархом Києво-Вишгородським. Це була місійна територія. Греко-католицька церква тоді сприймалася багатьма як виключно "галицький проект". Гузар почав змінювати цю парадигму. Його спокійний тон, відсутність агресії та відкритість до діалогу з православними почали ламати лід відчуження.

фото: ucu.edu.ua

Предстоятельство та переїзд до Києва

У 2001 році, після смерті кардинала Любачівського, Синод обирає Любомира Гузара Главою УГКЦ. Це було швидке і майже одностайне рішення. Того ж року Папа Іван Павло II відвідує Україну, і Гузар стає обличчям цієї історичної події.

Після смерті папи Івана Павла II у 2005 році Любомир Гузар увійшов до списку 16 найімовірніших наступників на Ватиканський престол. Головною перешкодою до обрання називали його східноєвропейське походження, адже кардинали могли не проголосувати за другого поспіль папу з цього регіону.

Найважливішим кроком Блаженнішого на посаді було перенесення патріаршого престолу зі Львова до Києва у 2005 році. Це викликало спротив як усередині деяких консервативних кіл церкви, так і з боку проросійських сил. Але Гузар був непохитним: «Київ – це корінь нашої церкви». 

"Україна не закінчується на Збручі. Ми єдина нація, і наша церква має бути там, де б’ється серце держави", – стверджував він.

Він почав будівництво Патріаршого собору на Лівому березі Дніпра, який будувався на гривні простих вірян, без олігархічних внесків.

фото: Вікіпедія

Мудрість відставки

У 2011 році Блаженніший Любомир здивував увесь світ, подавши у відставку. Це був безпрецедентний крок для Східних церков, де предстоятелі зазвичай служать до смерті. Він пояснив це просто: здоров’я не дозволяє виконувати обов’язки на повну силу, а церкві потрібен молодий лідер. Він передав кермо молодим рукам Святослава Шевчука, показавши приклад цивілізованої передачі влади.

Але «відставка» стала початком його нової ролі. Оселившись у Княжичах під Києвом, він став «дідусем нації». Попри повну втрату зору, він залишався інтелектуально активним. До Княжичів, де він прожив останні роки, до нього стікалися тисячі паломників – журналісти, політики, студенти, військові. Він надиктовував колонки, давав інтерв'ю з незмінною гуморинкою та мудрістю, і щовечора о восьмій вмикав "Радіо Свобода". Його цитати про любов, свободу та відповідальність розбирали на гасла.

Його заклики до миру, єдності та гідності під час Майдану 2013-2014 років мали колосальну вагу. Він був членом групи Першого грудня, де разом з іншими інтелектуалами розробляв візію майбутнього України.

Його ставлення до грошей і статків було прикладом для багатьох. Коли його питали про корупцію та багатство, він відповідав:

"Ми дуже часто шукаємо щастя в тому, що маємо. А щастя  у тому, ким ми є. Мати багато – це не гріх. Гріх  –коли те, що ти маєш, володіє тобою".

фото: credo.pro

Останні дні та спадок 

Любомир Гузар помер 31 травня 2017 року. Його похорон у Києві зібрав тисячі людей різних конфесій. Люди стояли в чергах годинами, щоб просто торкнутися його домовини. Він залишив по собі церкву, яка перестала бути «локальною», і націю, яка почала вчитися мислити категоріями "бути, а не мати".

 Його годинник, що вмів "говорити", його радіоприймач, налаштований на новини, та його незмінне почуття гумору  –це був його капітал. Він вчив українців простої речі:

 "Моліться так, ніби все залежить від Бога, але працюйте так, ніби все залежить від вас".

• Восьма річниця з дня відходу до вічності Любомира Гузара: спадщина та слова мудрості Блаженнішого