Артур Дронь: "Ми живемо в Найновішому Завіті, який виявився печальнішим, ніж будь-хто міг подумати"

Публікуємо повністю текст, який Артур Дронь оприлюднив на своїй facebook-сторінці. 

Християнство вчить, що у Старому Завіті є багато прообразів Нового. Піднятий мідний змій Мойсея – це прообраз розп'ятого Ісуса. Манна в пустелі – майбутній хліб Святого Причастя. Зрештою, Іван Хреститель – предтеча Ісуса Христа.

Мені все більше здається, що події Нового Завіту є, своєю чергою, прообразом того, що відбувається просто зараз. Так, ніби Новий Завіт закінчиться не другим пришестям Христа, як обіцяно, а вже закінчився — великою війною. І тепер ми живемо в Найновішому Завіті, який виявився печальнішим, ніж будь-хто міг подумати. Але ми бачили його численні прообрази. Наприклад, Марія. Це вкрай чіткий образ матері українського військового чи військової. Жінки, яка любить і виховує свою дитину, але мусить прийняти, що вона належить не лише їй. Син чи донька виросли й повинні тепер дещо зробити, дещо пережити. Бо так треба. А вона це знає, та водночас віддала б усе, щоб захистити свою дитину. Проводжає її на війну, одночасно бажаючи піти краще замість неї.

Найбільш чіткий і зрозумілий, просто пронизливий образ — це сам Ісус у Гетсиманському саду. Якби хтось із наших солдатів прочитав Євангеліє про Чистий четвер вперше, то подумав би, що це, справді, про нього. Навколо найближчі люди, але жоден не може тебе зрозуміти. Ти сам-на-сам із тим, що на тебе чекає. Знаєш, в який жах, кров і бруд завтра вирушиш. Більше того — вирушаєш туди добровільно. 

"Забери від мене цю піксельну форму, але хай не моя, а Твоя буде воля".

Ти не хочеш цього переживати, не хочеш воювати, але розумієш, що зараз так треба. Це найправильніше, що можна зробити.

Ці три дні перед Великоднем я любив ще зі школи. У Чистий четвер ми ставили в сільській церкві картонну інсталяцію Гробу Господнього. У п'ятницю виставляли плащаницю — навколо храму тричі проходить урочиста процесія, люди несуть коругви, а хтось із поважних старших чоловіків — Євангеліє. 

У суботу ввечері декілька прихожан збирались біля плащаниці і співали страсні пісні аж до ранку. Я приєднувався до них, тому вже й не лягав тієї ночі спати. Десь о четвертій годині приходив додому переодягнутись у святкове і повертався вже на Великодню службу. 

Між піснями ми багато говорили і я роздивлявся ікони. Моєю улюбленою піснею була "Сад Гетсиманський", а іконою — саме зображення Христа у тому саду. Вона називається "Молитва про чашу". Вклякнувши, Ісус молиться, аби страждання його оминули, але скоряється не своїй (і водночас своїй) волі.

Ніхто не говорить про те, як було Марії у ту ніч четверга. Відомо, що в п’ятницю вона все бачила і стояла під хрестом, але де вона була і про що думала у четвер? Як звучала її молитва? 

Минуло десять років від шкільних часів, і я це врешті зрозумів. Лиш тепер, у травні 24-го, коли моя лікарняна відпустка мала завершитись одразу після Великодня. Я приїхав у село на свята, сходив із мамою в церкву, у четвер поміг споруджувати місце для плащаниці, а в п'ятницю відбулось страсне богослужіння. Дев’ять років тому у цей день без попередження прийшов у відпустку з АТО мій дядько Сергій. Тоді вуйко Нестор, наш 90-літній репресований односельчанин, ніс Євангеліє, а до церкви під час проповіді залетіла ластівка. 

Цього разу у відпустці — я, Сергія нема в Україні, а вуйка Нестора просто більше нема. Як і багатьох людей, при яких я виростав у церкві десятиліття тому. Цьогоріч навіть хоругви не було кому тримати. Паламар бігав по церкві й збирав людей. Євангеліє попросив взяти мене. Дав на руки вишитий рушник, а потім священник поклав на моє плече велику книгу в блискучій оправі під позолоту. Розвертаючись, я вдарився ногою об лавку й одразу побачив у натовпі людей маму, яка тієї миті заплакала. Роздратувався трохи, бо подумав, що це вона від переживань, аби я не перевернув Євангеліє. Але от я спокійно йду із книгою в руках, а вона плаче далі. 

Першим несли хрест, потім ішов я з Євангелієм, тоді четверо чоловіків із плащаницею, за ними люди з хоругвами, потім священник, а далі всі інші.

Щоразу, коли я зустрічався поглядом з мамою, вона плакала. Я по-дурному весь час думав, що вона так надмірно сприйняла те, що я спіткнувся об лавку і міг впустити Євангеліє.

— Чого ти плакала? —питаю після служби.

— Бо ти поїдеш.

Їх було двоє: моя мама і ще одна жінка, чий син на війні. 

— Ми разом плакали і нас ніхто не зрозуміє.

Це їхній Чистий четвер. І їхня Страсна п'ятниця. Церковний хор співав пісні про Марію, але це було про цих двох жінок. Так очевидно, що, насправді, це про їхній біль.

Було тепло і дуже світло. Нечисленні односельчани ходили урочистою процесією навколо церкви. Через дорогу, біля входу в школу, стояли прибиральниця і вчителька. Прибиральниця була в чорній хустці й втирала сльози. Цьогоріч померла її маленька дитина. У натовпі йшли дві жінки, чиї сини на війні. Хор співав:

"Ти жертвувався увесь світ спасати, а за те діждався невинно вмирати".

Всі прообрази вже втілені, триває Найновіший Завіт.

"За світ лукавий, злобний і неправий, що сповнив на Тобі свій засуд кривавий".

Я йшов за хрестом і ніс Євангеліє. І в якийсь момент мені здалось, що я не книгу, а кожного полеглого побратима несу на руках.

Фото з храму Климентія Шептицького у Львові опублікувала Іванка Димид.  Інсталяція Андрія Винничка за ідеєю отця Севастьяна Дмитруха. Плащаниця тут цьогоріч лежить не серед квітів, а серед портретів загиблих захисників.

Ті, хто віддали життя за нас — поруч розп’ятого Христа.