"Щоденник мрійника": житель Львівщини з ДЦП, який подолав 5000 км на велосипеді, написав автобіографічну книгу 

Наразі прочитати "Щоденник мрійника" можна лише в електронному форматі на сайті видавництва. "Виявилося, що підготувати рукопис – це лише половина роботи. Не менш складним завданням є знайти фінансування, щоб книга побачила світ", – зізнається в розмові з журналісткою "Еспресо.Захід" Іван (на фото). 

Попри те, що він – людина з інвалідністю, сидіти у чотирьох стінах не звик. І ось, коли вже звично прокладав у своїй голові нові маршрути, раптом вибухла пандемія. А за нею – повномасштабна війна. Знову не час на мандри. "Але й не час, щоб занепадати духом", – підбадьорює Іван. 

"Життя – не холодець. Тут ноги – не головне"

"Природа створила мені багато дискомфорту, але не вважаю, що якщо я не ходжу, то це проблема вселенського масштабу. "Життя – не холодець. Тут ноги – не головне", – каже, сміючись мандрівник, а тепер уже й письменник Іван. – Я оптиміст, хоча в кожного з нас трапляються різні дні. І в мене такі бувають. Я ж звичайна людина. Така, як ви чи будь-хто інший".

Любов до подорожей була закладена у моїй базовій комплектації. Попри проблеми з фізичним здоров'ям, мені завжди хотілося бачити цей світ під різними кутами, а не тільки з вікна мого будинку

Найбільшою його підтримкою завжди були батьки та сестра. "Ми з нею двійнята. Сестра лише на 10 хвилин молодша за мене, – на обличчі хлопця знову з'являється усмішка. – А ще моя опора – вірні друзі, з якими я проїхав пів Європи. Любов до подорожей була закладена в моїй базовій комплектації. Попри проблеми з фізичним здоров'ям, мені завжди хотілося бачити цей світ під різними кутами, а не тільки з вікна мого будинку".      

12 країн, 5000 км за 100 днів

Перше сходження хлопець здійснив на гору Гимбу в Карпатах, одну з найвищих у гірському масиві Полонина Боржава. Було надзвичайно важко, адже на висоту майже 1,5 тисячі метрів хлопці підіймали Івана на звичайному велосипеді. 

"Було таке, що робили 5-10 кроків і я мусив натиснути на гальма, щоб вони трохи перепочили. Це вже потім у нашому розпорядженні з'явився спеціальний ручний велосипед – "джульєтка". Фінал цього важкого походу, ті яскраві емоції, які кожен із нас пережив, не передати словами, – зізнається Іван – Я радів краєвидам, від яких перехоплювало дух. Хлопці – що змогли допомогти людині, яка б сама ніколи сюди не забралася. Тоді ми й зрозуміли, що це наша перша поїздка і далі буде". І далі було: багато подорожей Україною, а згодом –  мандрівка в Лісабон. 

Багато людей підходили, розпитували, хто ми, звідки й куди їдемо. Давали гроші і запрошували до себе: поїсти, прийняти душ, переночувати. Час від часу ми користувалися цими запрошеннями. Однак більшість часу спали в наметах або винаймали ліжка в хостелі. Їжу готували на польовій кухні

Задум був такий: проїхати із Західної України через усю Європу до найбільш західної точки материка й дорогою побачити якомога більше країн. Розробляючи маршрут, включили туди спершу тільки 8 країн. Але згодом вирішили, що їх усе-таки буде 12. Це ускладнить маршрут, але зробить його цікавішим. Подорож зайняла 100 днів. 

Іван був переконаний: в Європі, де суспільство толерантно ставиться до всіх людей з інакшістю (інвалідністю, сексуальною орієнтацією, кольором шкіри тощо), на їхню веселу компанію ніхто не звертатиме уваги. Але виявилося – навпаки. 

"Бувало, що хлопці заходили в магазин, а я залишався чекати їх на вулиці. Багато людей підходили, розпитували, хто ми, звідки і куди їдемо. Давали гроші й запрошували до себе: поїсти, прийняти душ, переночувати. Час від часу ми користувалися цим запрошенням. Однак більшість часу спали у наметах або винаймали ліжка у хостелі. Їжу готували на польовій кухні", – ділиться спогадами співрозмовник "Еспресо.Захід".

Та поїздка подарувала багато нових знайомств: з представниками нашої діаспори у Німеччині, з українським оперним співаком, який більш як 20 років живе у Чехії, з Надзвичайним і Повноважним Послом України у Португалії... 

Найважчий етапом подорожі виявився переїзд через Альпи. Не тільки тому, що це було важко фізично. Щоб піднятися на гірський перевал, доводилося 40-50 км їхати вгору. Від світанку і до заходу сонця, адже педалі ровера Іван крутить руками! Але було важко й психологічно. Мандрували вчотирьох – Іван і троє його друзів. В Італії до їхньої команди приєдналася подруга. 

"Я вийшов із зони комфорту. Майже місяць перебував далеко від дому", – розповідає хлопець. 

Запитую, як рідні сприйняли його ідею податися аж у Португалію. 

"Коли я розповів мамі, що ми готуємося їхати у Лісабон, вона спершу не повірила, – згадує Іван. – Скепсису не приховувала: "Еге ж, звісно, їдеш". Але коли побачила триколісний велосипед-хендбайк (його мені подарували друзі), коли про наш задум почали писати ЗМІ, то зрозуміла, що це не жарт, і почала трохи хвилюватися. Ми запросили батьків до нашого тренувального штабу в містечко Соснівка неподалік Червонограда, звідки родом мій приятель, який допомагав організувати цю подорож. Побачивши, що я вже досить-таки непогано управляю новим транспортним засобом, мама трохи заспокоїлася". Місяць інтенсивних тренувань – і ось хлопець уже вирушає в далеку дорогу. "Коли у тебе  є мрія, немає нічого неможливо", – каже.

У гори – на трьох колесах

Після повернення додому Іван ініціював проєкт "On 3 wheels" ("На трьох колесах"). Він зрозумів: один раз вдихнувши повітря свободи, вже не зможе повернутися до звичного способу життя. 

"Коли у Франції ми побачили спеціальний візок La Joёlette, завдяки якому французи долучають своїх людей з інвалідністю до активного способу життя, зрозуміли, що українці з інвалідністю потребують такого ж. На одній із телепередач нам подарував його благодійник зі словами: "Хлопці, беріться реалізовувати нові проєкти, організовуйте походи". Цим і займаємося ось уже п'ять років. Візок я протестував, піднявшись на ньому на Говерлу. За якийсь час у нашому розпорядженні з'явилася ще одна "джульєтка". Цей екземпляр уже виготовили в Україні, у майстерні велосипедних рам у Львові. Вона навіть краща за європейський аналог. Зроблена з титану, а тому легша. Окремі деталі – з алюмінію, а тому не ржавіють. Річ довговічна", – хвалиться ідейний натхненник благодійного проєкту. 

Коли у Франції ми побачили спеціальний візок La Joёlette, завдяки якому французи долучають своїх людей з інвалідністю до активного способу життя, зрозуміли, що українці з інвалідністю потребують такого ж

Зараз усі подорожі, які волонтери організовували для людей з інвалідністю, із середини травня до середини вересня поставлені на паузу. Поки одні люди залучені до допомоги фронту, інші – поповнили ряди армії. Та й коштів не вистачає. Пальне, оренда автобуса, навігація, харчі – все це й до війни не було дешевим. 

За сезон команда волонтерів-ентузіастів піднімали в гори по 10-12 "туристів". А у найбільш вдалий допомогли здійснити мрію двом десяткам людей.

"Війна – не назавжди. Ми у ній неодмінно переможемо. Але якщо у вас є мрія, то працюйте над її реалізацією вже. Всього можна досягнути, якщо дуже цього захотіти", – переконує Іван. 

Зараз він шукає роботу, "де б не були потрібні ноги" і планує нові подорожі.

Усі фото надав Іван Маслюк