Про це "Еспресо.Захід" розповів голова Інституту Антон Дробович.
Сам він зараз – у територіальній обороні Києва – щойно оголосили воєнний стан прибув згідно з мобілізаційним приписом як резервіст. Утім роботу установи й не думали призупиняти.
"Все, що ми можемо, ми робимо зараз, не чекаючи ні розширення штату, ні на збільшення фінансування. Велика кількість співробітників працює дистанційно, навіть з інших країн – ми не відкладаємо роботу на "після війни".
Так, хтось пішов у ЗСУ боронити територіальну цілісність і суверенітет, хтось допомагає в інформаційно-просвітницьких справах, підтримує міністерства культури та інформполітики, Генштаб, міністерство оборони України. Ми фіксуємо події, інформацію про загиблих українців, про героїв-захисників – поширюємо на всіх наших ресурсах. Крім того моніторимо стан всіх об'єктів на тимчасово окупованих територіях, які належать до нашої компетенції. А ще – створюємо інформаційні матеріали, в яких показуємо паралелі між нацистами і рашистами", – розповідає Дробович.
Чого варте лише знищення української літератури, що процвітає на тимчасово окупованих територіях. Вилученню та знищенню піддаються праці з історії, а також книги про Мазепу, Петлюру, Бандеру чи навіть Чорновола та Стуса.
"Вже з декількох регіонів надходила інформація, що окупанти або знищують книжки, або якусь частину вивозять. Очевидно, що напрошуються паралелі зі знаменитим спаленням книг нацистами на Оперній площі в Берліні в 1933 році, коли екзальтовані студенти це робили під промови Геббельса. Це, власне, чергова паралель між нацизмом і рашизмом, яка ще раз засвідчує, що в Росії функціонує людиноненависницький імперський нацистський режим. Це підтверджується навіть в таких символічних історичних паралелях.
Все, що стосується української національної ідеї, все, що стосується української політичної нації, все, що стосується розвитку демократії, свободи і гідності – все це викликає алергію в путінського режиму. Тому що це режим варварський, антидемократичний і антисвободний. Відтак нічого дивного, що все, що про свободу і гідність, викликає в них таку реакцію. Вони просто не можуть дозволити нікому бути вільними і гідними", – пояснює голова Інституту нацпам'яті.
Але якщо книги можна буде перевидати, то деякі втрати – невідворотні. Наприклад знищений архів СБУ в Чернігові, де зберігалися 13 тисяч справ репресованих.
Читайте також: "Убивати чоловіків і ґвалтувати жінок – це класичний геноцид", – історикиня про жахіття Бучі.
"Кожна втрачена справа – це дуже важка втрата, бо це конкретна доля конкретної людини. Поки що важко говорити, чи можна буде відновити втрачене – це питання треба досліджувати. Часто буває, що деякі документи дублюються в різних, паралельних архівах (в інших областях чи архівах інших репресивних органів). Та, якщо йдеться в цілому, то однозначно велика частина тих документів була втрачена безповоротно і їх неможливо буде відновити. Навіть якби йшлося про десяток справ, чи про одну справу – це все одно непоправна втрата, бо людська доля великою мірою стала невідомою. А тут – тисячі людських доль", – бідкається Дробович.
І архів у Чернігові – то не поодинокий випадок. Ще з 2014 року були втрачені архів СБУ Донецької та Луганської областей (і взагалі обласні архіви). Є також ризик, що архівні матеріали, які зберігають в Харкові, можуть бути знищені і пошкоджені, як і в Чернігові.
Якщо в західних регіонах України про звірства "совітів" 80-річної давності широко відомі серед населення, то багатьох українців на територіях, що була тимчасово окупована, звірства російських військових шокувала.
"Люди однозначно не були готові до такої поведінки. Більшість злочинів Червоної армії були приховані від країн Західної Європи, а особливо всередині СРСР – на території центральної та східної України, на території Росії вони старанно приховувались. І навіть ті злочини, які вчиняли комуністичні керівники щодо своїх же військових і щодо пам'яті про військові події.
Наприклад, знаменита історія в Житомирі, де був шталаг (німецький концентраційний табір для військовополонених, де загинули близько 100 тис. людей – ред.) і там поховані радянські військовополонені. На цьому місці, на цих тілах Радянський Союз побудував стадіон. Не дивлячись на те, що вони знали, що там лежать військовополонені. Але партійні керівники казали: "Савєтскій салдат нє сдайоцца в плен. Стройтє стадіон, ета нєдаразумєніє". Виходить так, що такі історії дуже маловідомі", – каже Дробович.
Він обіцяє – зроблять усе, щоби історична пам'ять про сьогоднішні події жила довго. Адже серед завдань Інституту національної пам'яті, згідно з положенням, є, поміж іншим, вивчення історії українського державотворення, ролі Українського народу у боротьбі проти тоталітаризму, подолання історичних міфів і увічнення пам’яті учасників українського визвольного руху. Це означає, що кожного дня в Україні відбуваються події, що потребують пильної уваги Інституту.
Читайте також: "Лише Путін не може нести персональну відповідальність. Він втілює бажання російського народу до агресії та панування", – Андрій Дахній
"Ця війна з початку, з 2014 року є предметом вивчення, документування і фіксації Інститутом національної пам'яті. Більше того – Революція гідності також. І в наших діджитал-проєктах, в архіві усної історії, запущеному минулого року, а також віртуальному музеї російської агресії вже є багато матеріалів про цю війну.
З самого початку війни 8 років тому інститут невпинно і неусипно стежить за цими подіями, фіксує і зберігає дані. Все це, я сподіваюсь, допоможе історикам в майбутньому розібратися у цих подіях, а правоохоронним органам і міжнародним інстанціям належним чином винести вирок злочинцям, якими є рашисти", – розповідає Дробович.
Наразі для виконання поставлених завдань ресурсів Інституту вистачає. Однак Дробович сподівається, що в майбутньому глибоке вивчення російсько-української війни буде одним із державних пріоритетів.
"Аби комплексно і системно дати оцінку, зафіксувати і зберегти ці події належним чином для історії, потрібна спеціальна урядова програма. Найбільш логічним її виконавцем був би Інститут національної пам'яті або новостворений якийсь урядовий центр документування. Але логічно, щоби всі нові інституції, які будуть створювати для фіксації, документування та меморіалізації цієї війни, були створені або в системі з Інститутом нацпам'яті, або в чіткій, потужній координації з Інституту нацпам'яті, бо, зі всіх органів влади, лише у нас є потрібні досвід і компетенція", – наголосив Дробович.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.