Останній бандерівець, розстріляний радянською владою: роковини смерті волинянина Івана Гончарука

"Еспресо.Захід" розповість про життя останнього воїна УПА, розстріляного радянською владою.

Життєвий шлях Івана Гончарука: УПА, арешт і життя в Магадані

Іван Гончарук народився 22 червня 1922 року в селі Грудки на Волині, що тоді була частиною Польської республіки. Він виріс у простій селянській родині. Батько помер рано, тому матері доводилося дбати самій про чотирьох дітей.

Закінчив польську школу в Грудках. Після окупації Радянським Союзом заходу України, в 1939 році вступив на курси слюсарів в Ковелі. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством.

Після початку війни гітлерівської Німеччини з СРСР, виникла Українська повстанська армія, яка боролася за незалежність України від обох окупаційних режимів — нацистського і радянського. УПА швидко перетворилася на потужну силу до якої охоче вступали молоді українці на Галичині та Волині.

Коли Червона армія змогла прогнати нацистів з українських земель і Волинь знову опинилася в 1944 році в окупації СРСР, 19-річний Іван Гончарук переховувався від мобілізації, бо не хотів потрапити до радянської армії. Тому у липні 1944 року він долучився до повстанців. Двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо "Лісовий". Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих.

Гончарук виконував, в основному, господарчі справи. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище та інших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.

Фото: Історична правда

У грудні 1945 року вперше потрапив у руки НКВД разом з двома побратимами. При собі мав гвинтівку та набої. Його судили у 1946 році. Звинувачений в ухиленні від служби в Червоній армії, в участі в УПА, бойових діях проти НКВД, вбивстві місцевої жительки. Вирок — смертна кара, однак в останній момент розстріл замінили на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими.

Після смерті Сталіна і певної відлиги в СРСР, у 1956 році МВС СРСР вирішило звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув'язненні. Однак повернутися додому Іван не мав права, тому оселився в Магаданській області, де влаштувався кухарем до військової частини. Там познайомився з дівчиною з Сумщини, що працювала швачкою, з якою згодом він одружився. Родина мала двох дітей — сина та доньку.

Фото: Історична правда

Донька Гончарука згадує, що у сім'ї ніколи не було скандалів і нерозуміння між батьками. Жили дружно в любові, хоч і складних побутових умовах: однокімнатній квартирі без парового опалення.

Після курсів у Магадані став очільником їдальні. Рідне село відвідував раз на три роки, згідно з дозволом.

Повернутися в Україну він зміг уже бувши старшим чоловіком. Це сталося в 1975 році, родина поселилася на Харківщині в селищі Комсомольське.

Другий суд та розстріл Івана Гончарука

Фото: Історична правда

Десять років Іван Гончарук зміг пожити відносно спокійним життям, однак, як казала радянська приказка: "Була б людина, а стаття знайдеться". У 1986 році управління КДБ Волинської області розпочало проти нього додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. Його арештували у 1987 році.

"Сім товстих папок приховували найголовніше – справу проти Гончарука грубо сфабрикували", - каже кандидат історичних наук Леся Бондарчук.

Головне обвинувачення звучало наступним чином, що він разом з УПА та ОУН вів "спільно з фашистами боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу".

До Івана Гончарука застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що дозволяла смертну кару до осіб, які "проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей", хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною.

Допити Гончарука проводились по 8 годин на день, а під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні.

Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав п’ять днів у жовтні 1987 року. Одночасно КДБ організувало масовку людей, котра вимагала засудження та розстрілу "бандита". Тому вирок суду був передбачуваним — смертна кара.

Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств, касаційні скарги адвоката та обвинуваченого не досягли бажаного результату.

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій, який, до речі, у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць, та народні засідателі підписали смертний вирок. Надалі було відхилено клопотання про помилування.

"Споглядаючи на те, з яким розмахом було проведено досудове слідство та які ресурси були задіяні для пошуку доказової бази, стає очевидним, що "справу Гончарука" замовив хтось із високопосадовців радянського режиму в Україні", - вважає адвокат Андрій Мамалига.

Весь 1988 рік Іван Гончарук провів у тюрмі. У червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків. А за два роки до проголошення незалежності України, 64-річного Івана Гончарука розстріляли. Це сталося 12 липня 1989 року в Києві. Місце поховання невідоме.

У 1992 році в місті Камінь-Каширський відкрили пам'ятник воїнам УПА як борцям за незалежність України. Однак знадобилося понад 40 років, щоб рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2021 року Іван Гончарук був реабілітований.

Читайте також: Незалежність правовим шляхом: 99 років тому у Львові заснували Українське національно-демократичне об'єднання