Незалежність правовим шляхом: 99 років тому у Львові заснували Українське національно-демократичне об'єднання

Про чи не найбільшу українську партію XX століття розповідає "Еспресо.Захід".

Створення УНДО

УНДО постала із об'єднання двох крил Української Трудової Партії, Української Партії Національної Роботи і волинської національної групи Української Парламентарної Репрезентації 11 липня 1925 року. Першим її очільником став політичний діяч, юрист, журналіст, редактор та організатор видавничої справи Дмитро Левицький. А генеральним секретарем – український політик і громадсько-культурний діяч, редактор, адвокат Володимир Целевич.

Програма УНДО ґрунтувалася на ідеології соборності й державності, демократії та антикомунізму, її ухвалили на другому з'їзді 19 – 20 листопада 1926 року. Партія мала свої осередки у всіх містах, містечках і великих селах Галичини і частково на Волині. Вона стала найпотужнішою західноукраїнською парламентською партією 1920–1930 років.

Дмитро Левицький

Діяльність УНДО

Головною метою об’єднання було здобуття незалежності правовим шляхом, побудова соборної демократичної України. Але методами досягнення мети була парламентська боротьба. На міжнародній арені УНДО вело боротьбу проти легалізації чужого панування, тим часом у варшавському сеймі й сенаті боролося за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань.

Найвищим органом УНДО був Народний З'їзд, котрий відбувався що два роки. Його обирав Центральний (Народний) Комітет, до якого входив 41 член. Під впливом УНДО була також найсильніша преса на чолі зі щоденним виданням "Діло", тоді як офіційним рупором партії був тижневик "Свобода".

УНДО вважалось скорше широким національним рухом, аніж сучасною організацією. Об'єднання не мало точного реєстру членів, ніхто не здійснював жодних внесків, за винятком хіба Львова. Натомість відзначалося виразною партійною дисципліною і взаємною лояльністю між проводом і низовими діячами.

Партія брала участь у виборах до польського парламенту, мала в обох парламентських палатах свої фракції та представників у президії Сейму й Сенату і була впливовою силою у політичному житті Речі Посполитої. Власне вже у 1928 році на виборах до польського парламенту УНДО вдалося здобути 26 мандатів до сейму і 9 до сенату – це була більшість із визначених мандатів для українців у цілому. 

Мала партія й критичні моменти, зокрема кризу спричинила перша невдала спроба усталити українсько-польські взаємини. Попри зусилля УНДО, польський уряд не дотримувався взятих зобов'язань та посилював тиск на українців. Наслідком цього стало зречення Дмитром Левицьким головування в об'єднанні

Василь Мудрий, який став головою УНДО після Дмитра Левицького, мав депутатський мандат і навіть був обраний віце-маршалком Сейму. У 1935 році після переговорів із польським урядом він разом із групою однодумців проголосив політику нормалізації польсько-українських відносин на Західній Україні й активно відстоював цю позицію з трибуни.

Нормалізація провадилась упродовж трьох років – до 1938 року. Це була політика врегулювання українсько-польських відносин шляхом порозуміння між проводом Українського національно-демократичного об'єднання і польським урядом.

На жаль, політика не була успішною та не дала очікуваних позитивних результатів, як писав один з її прихильників, посол сейму від УНДО Павло Лисяк, натомість принесла "лиш навпаки – повне відсунення українського народу від цього впливу і навіть від впливу на власне зорґанізоване життя на власній території".

Тож 1938 року Василь Мудрий проголосив політику нормалізації недійсною. Це допомогло дещо вирівняти суперечності всередині партії, але разом із тим це вже був час, коли відбувалося послаблення впливів УНДО напротивагу зростання впливу націоналістичних організацій.

другий голова УНДО Василь Мудрий

Припинення існування УНДО

Після московсько-радянської окупації західноукраїнських земель у вересні 1939 року Українське національно-демократичне об'єднання вимушено припинило своє існування. Офіційно про припинення діяльності керівництво партії оголосило 25 вересня 1939 року у Львові.

Тоді ж багато провідних діячів партії були заарештовані, а згодом опинилися в радянських концтаборах і тюрмах. Зокрема, восени 1939 року більшовики заарештували Дмитра Левицького, а 1942 року він помер на засланні в Узбекистані. Також наприкінці вересня 1939 року заарештували Костя Левицького, він провів в ув'язненні у Львові та Мокві 20 місяців, проте навесні 1941 року був звільнений та повернувся додому. Тим часом Василя Мудрого не спіткала доля арештанта, оскільки на той період він перебував у Кракові.