Найближче бачив росіянина за 10 метрів, "прошив" його з кулемета, — воїн Вовк зі 128-ї Закарпатської бригади

Історію бійця розповідає пресслужба 128-ї Закарпатської бригади.

Михайлу 31 рік, він із села Горонда, що на Мукачівщині. Строкову відслужив у 2012-му в спецпідрозділі, який називали "Караульні вовки". Але позивний не тільки через це.

"У мене чуйка є, можу кілька діб не спати й добре бачу вночі, тому Вовк", – пояснює Михайло.

Вовк не любить росіян. Після строкової служби поїхав на заробітки у Воронеж і працював на будівництві. Коли ж прийшов час розрахунку, їхню невелику бригаду не тільки "кинули" на гроші, а й хотіли вбити.

"Планували всіх втопити в річці, ми ледве звідти виїхали цілі й неушкоджені. Я тоді зрозумів, що з росіянами не можна мати справи, в мене з ними й особисті рахунки", — розповідає чоловік.

У 2015-му Вовк мобілізувався в ЗСУ і рік і чотири місяці відслужив у зоні АТО на Луганщині й Донеччині.

"Ми періодично стояли в сірій зоні, до росіян усього 150 – 200 метрів. І вони час від часу намагалися витіснити нас, зайняти наші позиції. Ми вели ближні бої. Одного разу під час ворожого обстрілу з АГС (автоматичний гранатомет) я штовхнув товариша в укриття, а за секунду туди прилетів вог (граната з гранатомета). Він потім приїздив до мене додому в гості й дякував мамі, що врятував його", — каже воїн.

Після демобілізації Вовк спробував себе в цивільному житті, влаштувався на будівництво. А якийсь час навіть займався музикою – писав на комп’ютері власні композиції в стилі реп. Однак мирні професії не зайшли, постійно тягнуло на фронт, тому у 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Певний період служив у одній зі львівських бригад, а далі перевівся в 128-му бригаду і відтоді безперервно тут. Зараз Михайло служить у гірсько-штурмовій роті і є одним із найдосвідченіших бійців свого підрозділу.

"У мене багато спеціальностей – вмію поводитися з БМП, колись навіть на САУ (самохідна артилерійська установка) працював, тому розбираюся і в артилерії. А тут найчастіше із СПГ (станковий протитанковий гранатомет) та кулеметами – "покемоном" (кулемет Калашникова), ДШК (великокаліберний кулемет радянського зразка), Minimi (натівський ручний кулемет бельгійського виробництва). Найкращий, як на мене, "покемон" – він не вередливий. Minimi теж дуже хороший і ефективний, але він більше боїться пилюки й бруду, тому за ним треба доглядати, як за дівчиною", – сміється Вовк.

Перед повномасштабною війною Михайло взяв відпустку, але встиг відпочити рівно 5 днів. А далі його терміново відкликали і в складі гірсько-штурмового батальйону відправили на Запоріжжя.

"Перші дні війни – найважчі для мене. Росіяни рухалися колонами до 300 одиниць різної техніки – танки, БМП, БТРи, "Гради"… І ми на своїх БМП перехоплювали їх, намагалися стримати – швидко пересувалися з точки на точку, відкривали вогонь, зупиняли. Вони розверталися й шукали інші шляхи. Бувало, нас брали в кільце, а ми проривалися з боєм. Тоді багато моїх товаришів загинуло – молодих, хороших – дехто й на моїх очах. Але я не хочу про це говорити – це війна, тут нічого не поміняєш. Може, й мене таке чекає. Якщо людина має загинути на війні, так тому й бути, а якщо ні, то ні. У мене багато небезпечних ситуацій було – і в обороні, й на штурмах. Іноді по нас так лупашили, що голову неможливо було підняти. Але я живий. Напевно, Бог мене оберігає, бо правильно роблю – захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його", — каже Вовк.

Як бійцю штурмової роти Михайлу неодноразово доводилося стикатися з ворогами віч-на-віч. І він діяв так, як вимагала бойова ситуація.

"Найближче бачив росіянина за 10 метрів. І "прошив" його з кулемета, аж іскри полетіли. Це був "ахматівець". 

Тоді троє їх намагалися нас оточити, підібралися й зайняли позиції під деревами. До речі, пам’ятаю їхні позивні, бо ми мали трофейні рації й слухали їх. Один говорив своєму товаришу: "Ну што – мнє єщьо два дня і домой – побухаєм". Його позивний був Паук. Досі бухає в пеклі… Скількох їх убив? Не рахував, та це й неможливо. Бувало, косиш їхню посадку за 200 метрів із кулемета, який має прицільну дальність півтора кілометра, то звідки знати, що там залишилося?" — каже військовий.

Михайла чекають з війни батьки, а також дружина й дві прийомні доньки. 

Читайте також: "Хто воюватиме, якщо ми всі кудись переведемося?": кулеметник Нафаня зі 128-ї бригади про роботу на фронті