Рогатин за 6 годин: мандрівка з дрібкою уяви. Блог Христини Дорожовець

Пересунуте місто

Рогатин міг бути не там, де він є зараз. У 80-х роках ХХ ст. біля сусіднього села Підгороддя виявили одне з найбільших давньоруських поселень. Ймовірно, це і був старий Рогатин, перша письмова згадка про який належить до 1184 року. А вже на рубежі XII століття під час походу хана Батия місто було спалене. Ці події відбилися і в назві поблизького урочища Батовиця з його курганами, які досі не досліджено. Переповідають легенди, що в одному кургані поховали якогось великого воєначальника зі золотою колісницею. Були начебто спроби шукати ту колісницю, та так ніхто її і не знайшов.

Новий Рогатин постав трохи південніше – на території села Филиповичі. У музеї-садибі Миколи Угрина-Безгрішного можна детально розглянути 3D-макет середньовічного Рогатина. Якщо порівняти зі сучасним, то планування середмістя збереглося з княжих часів, змінилися лише будинки: котрийсь згорів чи завалився – на його фундаментах звели новий. Середньовічні будівничі максимально використовували рельєф, щоби якомога краще захистити місто. З трьох боків його оточувала вода: річки, потоки, болота, стави. Традиційним захистом були земляні вали, рів і укріплення – спершу дерев’яні, а з XVI століття кам’яні. Поза фортечними стінами тягнувся здоровенний став – на півтора милі до самого Підгороддя, як написано у хроніках. Там, де не було природного захисту, місто обороняв замок. Він мав декілька веж, дві брами і підвісні мости до них. Під час козацьких воєн XVII століття твердиню було зруйновано. Спроби відновити її зазнали фіаско. І зараз історикам залишається тільки сперечатися про точне місце, де стояв замок.

Єдиною будівлею на колишній замковій території, яка дійшла до наших часів –  звичайно, у зміненому вигляді, – є костел св. Анни. Збереглися документальні свідчення XV ст., автором яких був поранений хрестоносець – йому надавали допомогу в костелі. Він залишив опис храмового майна і його скарбів, наприклад, знаменитих дзвонів. В костелі найкраще збереглися поховання у підземеллях. З дозволу священника можна спуститися в ці катакомби і оглянути їх.

Понад 200 років храм прикрашали дерев’яні скульптури геніального Йоана-Георгія Пінзеля. Але вдалося врятувати лише одну. Було це в часи СРСР, тоді ще 60-ті роки. Повз костел проїжджав тоді ще не академік, але рятівник музейної спадщини Борис Возницький. Забіг усередину й побачив, як сторожі кидали в буржуйку безцінні скульптури замість дров і так грілися. Возницькому вдалося вихопити одну-єдину фігуру і вберегти її від знищення.

А ще в пересунутому місті є пересунута дзвіниця. Йдеться про найзнаменитішу рогатинську святиню – храм Зішестя Святого Духа. Далеко не кожному місту пощастило мати 500-літню автентичну дерев’яну церкву, яка належить до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Але придивіться уважно до контурів храму. Церква і дзвіниця фактично злилися в одну стіну під одним дахом. Це абсолютно нетипове архітектурне рішення. Радше вимушене. Церква розташована на насипному пагорбі, вся низина під яким була затоплена водами річки Гнилої Липи. Дзвіниця ж стояла майже над урвищем. Вода підмивала берег, і був ризик, що дзвіниця зсунеться у ріку. Церковне братство укріплювало берег, підмуровувало дзвіницю, однак це не давало результату. Врешті дзвіницю перенесли майже впритул до церкви. У наш час спеціальним радаром сканували територію храму. Там, де стояла дзвіниця, під шаром землі збереглися кам’яні фундаменти.

Сам храм збудований з дуба, первісно – без жодного металевого цвяха. Замість них – дерев’яні кілки. Деревину з будівлі храму брали на дослідження у Німеччину; з’ясувалося, що дерево було зрізане ще у 1480-90 роках. Зовні одна зі стін храму була розписана. За сонячної погоди відчитується щось наче зображення покрову Богоматері. Відновити ці розписи, мабуть, уже не вдасться. На історичних світлинах видно дві ікони справа від входу, які були прикріплені до стіни храму. Церква відома своїм мистецьки виконаним іконостасом 1650 року, який зараз реставрується. Але був ще давніший іконостас –  XVI століття, сім ікон з нього збереглися і розміщені у фондах Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Над виходом з церкви висить ікона Страшного Суду із радикальним гендерним розподілом. Якщо уважно придивитися, у Пеклі опиняються чоловіки, а жінок ангели беруть до Раю!

Роксолана, Леонора, Ганна…

Святодухівський храм неодмінно пов’язують з іменем Насті Лісовської (Роксолани). Буцімто, кримські татари полонили доньку пароха церкви Зішестя Святого Духа, а згодом вона стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного і переконувала османського володаря не нападати на її батьківщину. Хоч є й альтернативна версія – про те, що майбутню султану могли викрасти зовсім не кримські татари, а молдавський господар Богдан ІІІ Сліпий (або Одноокий). На початку XVI ст. він ходив походом на руські городи. Але ні Кам’янець, ні Львів, ні Галич взяти не вдалося. А от Рогатину не пощастило. У 1509 році той одноокий бандит прийшов під Рогатин. І поставив ультиматум: відчиніть мені ворота, інакше спалю місто. Ворота відчинили, він місто спалив, людей полонив. І серед них могла бути майбутня Роксолана.

Але довга історія Рогатина знає імена й інших непересічних жінок – і романтичних, і героїчних. Зверніть увагу на кам’яницю навпроти костелу – це перший рогатинський хмарочос на 4 поверхи, зведений "за бабці Австрії"! І з ним пов’язана одна сумна історія. Власник будівлі, жид Фельд, мав доньку на ім’я Леонора. З нею хотів одружитися один місцевий хлопець, але він не був таким багатим, як її тато. Фельд не дозволив доньці вийти заміж за того «бідняка», і дівчина скочила з балкона. Відстань до землі була не надто велика, однак нещасна розбилася на смерть. Опечалений тато замовив на спомин про доньку гарний барельєф і встановив його на фасаді своєї кам’яниці. 

Оглядаючи ж будівлю Рогатинської гімназії (збудована у 1909 році, нині знову діюча) обов’язково слід згадати про Ганну Дмитерко, яка вчителювала тут у між Першою і Другою світовою війною. Напевне не всі учні знали, що ця їхня невисока на зріст, уважна вчителька, мама 4-дітей, колись відважно давала тягла москалям, брала участь у боях на горі Маківці, воювала у складі УСС та УГА. І є однією з найперших українських жінок-воячок поряд зі Софією Галечко чи Оленою Степанівною. В експозиції рогатинського музею "Опілля" ви побачите відоме фото, де поряд сидять Дмитерко й Галечко у стрілецьких одностроях, а біля них на контрасті ще одна славетна діячка визвольного руху  Ольга Басараб – у сукні, капелюшку, жодного мілітарі, суцільна елегантність.     

Брати-грім

У самому центрі Рогатина стоїть пам’ятник Роксолані. А от кому пам’ятника бракує, то це братам Іванові та Юрієві Рогатинцям. Може, колись після війни… Бо хлопці заслужили. Звісно, ніхто не знає, які вони були на вигляд. Але й зображень юної Насті Лісовської не збереглося. Кого це стримало? Зрештою, й про історичну достовірність цієї постаті досі тривають суперечки. Натомість брати Рогатинці були реальними людьми, про що є документальні підтвердження. З їхнього образу легко ліпити легенду. Наприклад, був би крутий мультфільм про те, як два брати-супермени захищають свій народ від утисків у середні віки. Норов вони мали запальний. Могли і в бійку полізти, якщо що. Збереглися згадки про те, що одного з братів навіть на добу ув’язнили до цехової вежі.     

Юрій та Іван народилися в Рогатині орієнтовно в 1530-1540-х роках. Їхнім батьком був майстер-сідляр Кузьма, від якого вони й перейняли ремесло та успадкували справу. Приблизно до 30 років вони жили у рідному місті, а тільки після цього перебираються зі своїми сім’ями до Львова, вливаються у життя руської громади, вступають у Львівське Успенське братство, зосібна Юрій Рогатинець долучається до його реформування. Стати повноправними міщанами у Львові братам вдалося легше, ніж повноправними членами львівського цеху сідлярів, римарів і підпружників. Річ у тім, що православних туди не приймали. Справу вирішила професійна майстерність – Юрій та Іван виготовили унікальне подвійне сідло.   

Брати Рогатинці не поривали контактів із рідним містом. Ба більше, Рогатин стрімко розвивався завдяки їхнім зусиллям. Тоді народилася навіть приповідка: "Рогатин – другий Львову побратим". Так до слова, показували мені стару мапу, де Львів умовно позначено одним будиночком, а Рогатин – двома. Юрій і Іваном спроваджували в рідне місто фахівців і майстрів, високого профілю, заснували Рогатинське братство, центром якого був храм Різдва Пресвятої Богородиці. 

Поряд зі сходами на храмову вежу є невелике приміщення, яке могло слугувати ризницею або скарбницею. Воно привертає увагу добре збереженою формою склепіння і круглим віконцем, яке з блоку вулиці захищене металевою ґраткою – пильний відвідувач оцінить товщину стін. Через цей отвір зсередини захисники міста стріляли у нападників. Також тут є спуск у крипту, де виявили надгробну плиту з 1605 року. А вже в  часи незалежності у крипті знайшли рештки 12 осіб, дорослих і дітей, яких згодом перезахоронили на єврейському кладовищі. Вони переховувалися у крипті, й, очевидно, гітлерівці отруїли їх газом через отвір у стіні храму. Водночас місцеві краєзнавці припускають що десь у вівтарній частині храму Різдва Пресвятої Богородиці є ще більша крипта. 

Опілля. Де це?

А ще Рогатин є одним із центрів опільської субкультури. Опілля – це доволі розлога географічна й етнографічна територія на стику Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей. Рогатинський музей «Опілля» має найповнішу експозицію, що знайомить із цим краєм. Наприклад, опільська кераміка вирізнялася не лише характерними орнаментами, а й винятковою міцністю. Старші люди розповідали, що був колись такий гончар Януш. Коли він привозив на базар горщики, то перевертав фіру, і жоден горщик не розбився. А опільська вишивка особлива тим,  що у ній нема червоної барви – переважають ніжно-рожеві й ніжно-фіолетові нитки. Старі вишиванки, представлені в музеї, вражають своїми багатими і водночас делікатними візерунками. Серед них – один рушник, на якому зафіксована ціла побутова драма з текстовим супроводом: "Била жінка мужика била била щей товкла за чуприну взяла" (орфографію збережено).

Але якщо хочете побачити типовий опільський краєвид на власні очі, його некрикливий, але мальовничий ландшафт, тоді вам на Фундуш. Колись тут були землі й сади, подаровані (зафундовані) чернечому згромадженню – звідси й назва. Місцеві люб’язно показали дорогу до цієї місцини, де після насиченої мандрівки приємно побути наодинці з природою. Отже, від дерев’яної церкви Святого Миколая потрібно пройти між двома цвинтарями, дійти до вулиці Стуса і перед братською насипною могилою повернути ліворуч на ґрунтову дорогу,  оминути зліва ліворуч ще водонасосну станцію та вийти на вершину пагорба. Ви на місці. Звідси відкривається вид на Чортову гору, на Рогатин та його околиці. Ідеальна локація, щоб поставити фінальну крапку усієї рогатинської подорожі.

Авторка висловлює вдячність за організацію мандрівки керівнику відділу туризму Івано-Франківської ОВА Віталію Передерку та рогатинським краєзнавцям і музейникам Тетяні Петрів, Олегу Бойкевичу, Степану Пушкарю, Роману Ясінському.

Про авторку: Христина Дорожовець, редакторка, журналістка, мандрівниця, оптимістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів