Втратила чоловіка на фронті: історія військовослужбовиці зі Львівщини, яку від депресії врятувала творчість

Про це військовослужбовиця 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила та дружина загиблого військовослужбовця 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Марія Фульмес розповіла Суспільному.

Жінка у війську

Марія стала військовослужбовицею у 2021 році. Каже, що їй дуже подобався військовий однострій та завжди хотілося належати до військової спільноти.

"Мені було тоді 44 роки. У підрозділі мені сказали, що раді вітати мене. Жодних заперечень чи негативних слів не було", – згадує вона.

Жінка з цікавістю навчалася військової справи.

"Три місяці у навчальному центрі нас готували до можливого повномасштабного вторгнення. Нагадували, що ворог стоїть на кордоні. Ми дуже серйозно все це сприймали", – говорить Марія.

Марія Фульмес у формі, фото: Суспільне

Згадує, що жінок у підрозділі було немало і всі вони ретельно тренувалися.

"Нас ганяли нарівні з молодими хлопцями. Ми всі разом йшли пішки зі зброєю на дальній полігон. Інколи хлопці нам подавали руку, бо перейти через ярки було важко, а то – зима, слизько. За день ми могли пройти по 25-30 км. І жодних потурань дівчатам не було", – каже військовослужбовиця.

За її словами, найбільше їй сподобалися стрільби.

"Коли вперше дали зброю до рук, у мене було як у малої дитини емоційне захоплення. Дуже мені хотілося стрельнути. Перші навчання зі стрільби я пропустила, бо була в наряді. А дівчата прийшли і з таким захопленням розповідали. Я так їм заздрила. Але наступного дня я теж пішла й вперше з інструктором стрельнула. Мені дуже сподобалося. Думаю, що кудись влучила. У мене досі є мої оцінки зі стрільби", – розповідає вона.

Повномасштабне вторгнення

Чоловік Марії Володимир до повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, працював далекобійником. Саме він під ранок 24 лютого 2022 року зателефонував їй та повідомив, що Росія почала бомбити українські міста.

Відтак він завершив свої справи в Європі та готувався повернутися в Україну.

Перед кордоном зустрівся з волонтерами, які шукали перевізників, аби завезти в Україну волонтерську допомогу. Його бус завантажили потрібними речами, серед яких були й спальники. Чоловік перевіз вантаж та віддав його волонтерам, які очікували. З багажу не взяв нічого собі, навіть спальника, хоча вже вирішив, що йде мобілізовуватися й знав, що багато чого потребуватиме.

"Я кажу: якщо ти вже так вирішив, то візьми собі одного спальника, тобі ж треба буде, вони передають це для військових. Він відмовився брати. Такий він був чесний. Коли він їхав у зону бойових дій, я віддала йому свій спальник", – каже вона.

Повернувшись в Україну, Володимир відразу пішов у ТЦК, де його мобілізували до 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького.

"Казав, що в ТЦК прийшло мобілізовуватися багато молодих хлопців з сіл. Мій чоловік не мав військового досвіду, хоча завжди хотів вступити у льотне училище. Він навіть поступив, та батьки були проти. Тому він закінчив аграрну академію в Дублянах. Коли почалася війна, він мені сказав: "Колись мене батьки відмовили від війська, то тепер я сачкувати не буду", – згадує жінка.

Ракетний удар по Яворівському полігону

13 березня 2022 року чоловік перебував на Яворівському полігоні.

"Я була вдома, а чоловік – в наряді. Ми почули тривогу. Чоловік зателефонував і сказав: йдіть у підвал. Син був вдома, ми зайшли у підвал. З нами була племінниця з шестирічною дитиною. Вони приїхали зі Львова, бо не знали, де ховатися. Я покликала їх до нас, бо у нас є підвал і відносно безпечно. Під час тих приходів двері у підвал ходили ходуном. Чоловік мені дзвонив та мене заспокоював", – говорить Марія.

Після того обстрілу Володимир ще більше упевнився у своєму рішенні щодо захисту України.

"Він казав: нам треба їхати, нам треба їх товкти. Він найперший говорив, що треба їхати в зону бойових дій", – каже вона.

У зоні бойових дій

28 квітня 2022 року підрозділ Володимира виїхав у зону бойових дій. Більше Марія його не бачила живим.

"То були Великодні свята. Я прийшла з наряду. Він каже, що виїжджають і він їде своєю машиною. Я ще спитала, може, не треба. А він: "Треба, бо хлопців треба буде возити на позиції, у нас машини нема, а на волонтерську чекати довго", – розповідає військовослужбовиця.

Серед речей, які чоловік брав з собою на війну, були й штани Марії з однострою.

"На мене вони були великі, а їм тут ще нічого не видали. Форму нам, жінкам, видавали чоловічу. Він сказав, що штани якраз на нього. Друг йому купив куртку напівтепленьку та берці. Бронік я йому придбала. Важкий був до холери, але мав. Хоча в Дніпрі йому видали і однострій, який він жодного разу не вбрав. Його (однострій, – ред.) потім привезли разом з ним", – говорить жінка.

Кожного разу, коли Володимир телефонував, він переконував дружину, що у нього все добре. І тільки від інших людей вона дізналася, що 5 травня підрозділ потрапив під обстріл й зазнав перших втрат.

"Він мені вислав фото як він стоїть на кухні у такому великому білому кухарському ковпакові. Казав, що там є їдальня. Він мені довго не говорив, що під час першого обстрілу отримав контузію. Згодом він на тому місці знайшов мій спальник. Сказав, що він для нього щасливий", – каже Марія.

Чорна звістка

Наприкінці червня Володимир потрапив до шпиталю. Мав би трохи полікуватися. Але захотів разом з побратимами відсвяткувати день народження коханої.

"Мій день народження 2 липня. Він сказав лікарю, що скоро побратими повернуться з позицій і він хоче їх порадувати смачненьким з нагоди мого дня народження. Його не хотіли відпускати, але маючи дар переконання Влодзьо поїхав", – говорить жінка.

Наступного дня чоловіка попросили завезти побратимів на позицію.

"Він мав завезти й повернутися. Але його змусили залишитися на позиціях. Я якраз заступала в наряд. Питаю: "А чого ти на позиціях?" Він каже: "Маруська, мені сказали, я – виконую". Перший день – все добре, другий – все добре. На третій день я читаю в нашій групі, що на їхніх позиціях був приліт. Одна людина поранена, іншого – шукають. Я в цій групі не раз читала про поранених та загиблих й свідомо все розуміла. А того разу ніби ножиком хтось обрізав. Я почала його набирати. Через три чи чотири години прийшов мій брат. Я тільки на нього подивилася і все зрозуміла… Хтось додзвонився і сказав, що був авіаналіт, що ті самі літаки, в яких він так кохався… Завжди ми дивилися по телебаченню якісь передачі про літаки. І вони забрали його життя", – згадує Марія.

6 липня 2022 року Володимир Фульмес загинув, виконуючи бойове завдання.

"Привезли його досить швидко. Поховали у Яворові. Але я й досі не вірю в те, що сталося. Ми з сином досі чекаємо його з рейсу. За 10 років ми звикли його чекати з рейсу", – каже вона.

Терапія мистецтвом

За словами військовослужбовиці, вона витягує себе з депресії за допомогою мистецтва.

"Почалося з того, що ми з чоловіком робили ремонт й залишилося багато різних фарб та клей. Подивилася кілька майстеркласів на ютубі й почала собі щось шаманити. Далі все це переросло в декупаж. Потім почала експериментувати", – розповідає Марія.

Одного дня Володимир розкритикував її роботу.

"Він вчився на різьбяра в Івано-Франковому. І він завжди: "Ти неправильно створила композицію". Кажу: "О, добре, що ти вчився композиції. Я не вчилася, але мені так подобається". Словом, він їхав у рейс, взяв ящик і каже: "Я тобі його розмалюю яворівською різьбою, а ти мені зробиш ковальство серветками; я приїду й подивимося, що вийде". То йому сподобалося як я зробила", – згадує жінка.

Коли чоловіка не стало, вона намагалася кожну вільну хвилину проводити у майстерні.

"Заходжу туди й там розмовляю з чоловіком, обговорюємо кольори, фарби. Ми собі там вдвох працюємо, створюємо композиції. Може збоку то виглядає, ніби я з розуму сходжу. Але мені від цього легше. Це врятувало мене від затяжної депресії. Я робила все підряд, щоби тільки не думати про те, що сталося", – ділиться вона.

Творчість Марії Фульмес, фото: Суспільне

Свої вироби Марія дарує знайомим. А також готова їх віддати на аукціон для потреб військових та ветеранів.

У 2024 році військовослужбовиця поїхала в зону бойових дій.

"Там я познайомилася з розвідниками, які в мирному житті займалися історичною реконструкцією. Розповіла їм про своє захоплення. По сьогодні хлопці, коли йдуть в розвідку, знаходять горщики, збирають та пересилають мені. Зараз у мене вже є шість чи сім декупажних горщиків. Одного з них несли 10 км, щоби переслати мені. Він був трохи полущений, але я дала йому друге життя", – говорить Марія.

Попри те, що жінка мала змогу служити десь в тилу, вона сама зголосилася поїхати в зону бойових дій.

"Я хотіла побачити небо, яке бачив мій чоловік. Я хотіла дихати повітрям, яким дихав мій чоловік. Тому я поїхала. Поїхала 5 лютого 2024 року й пробула там пів року. Син мене відмовляв", – каже вона.

Марія говорить, що попри постійні обстріли почувала себе там дуже добре.

"Я відчувала себе потрібною. Я була щасливою, що можу хоч трохи долучитися до нашої спільної справи й наблизити перемогу", – зазначає військовослужбовиця.

Часом вдивлялася у бік, де були позиції підрозділу її чоловіка і де він загинув.

"Я знаю, де то є. До нас приїжджав його друг, який показав мені, яка то сторона. На тому місці спочатку поставили хрест дерев’яний. А згодом поставили гранітну плиту і болгаркою видерли його ім’я та прізвище. Після нашої перемоги я поїду туди й, маю надію, знайду місце, де він загинув", – підсумовує Марія.

Читайте також: В бою за Київ врятував побратимів ціною власного життя, - історія спецназівця із Львівщини Мар’яна Пашка