В бою за Київ врятував побратимів ціною власного життя, - історія спецназівця із Львівщини Мар’яна Пашка

Пам’ять про нього зберегли ті, хто його й не знав 

Неймовірну історію про пам’ятний знак на місці загибелі сина батько дізнався випадково із Facebook. Побратими Мар’яна приїхали на річницю його смерті на місце загибелі, поставили прапорець і квіти, а місцеві почали розпитувати, ким був той військовий, що загинув у їхньому селі. Згодом самі вирішили встановити пам’ятник.

пам'ятний знак загиблим військовим під Києвом у селі Рудницьке, фото: родинний архів Мар'яна Пашка

- Мене вразило, що ті люди його навіть не знали. Просто знали, що він загинув у їхньому селі. Побратими приїхали на річницю, поставили прапорець, квіти. Місцеві почали розпитувати - і самі вирішили зробити пам’ятник. Почали шукати інформацію звідки він.

Пізніше батьки поїхали туди - у Рудницьке, під Київ.

- Був. Їздили 15 березня. Я, жінка, Олег Качуба і Галя (дружина). Хотіли побути там. На місці поставили пам’ятник, але не прямо там, де він загинув, а трохи далі. Біля церкви. Там ще пам’ятник радянським солдатам стоїть, а окремо Мар’янові. І банери із загиблими захисниками… значить, пам’ятають.

Як стають героями – з дитинства

Мар’ян Пашко народився 16 жовтня 1988 року у невеликому селі Заліски Стрийського району на Львівщині. Навчався у Залісківській загальноосвітній школі, яку закінчив у 2003 році. Після школи вступив до Дрогобицького технічного технікуму на спеціальність «Обслуговування систем управління і автоматики». У 2006 році здобув фах оператора комп’ютерних систем та монтажника і налагоджувальника засобів автоматики. До армії працював на заводі «Леон» у Стрию оператором комп’ютерних систем. Після строкової служби повернувся туди вже на посаду заступника начальника зміни. У нього були хороші перспективи, стабільна робота, а згодом і молода сім’я.

Але військова справа тягнула його ще зі школи.

- Любив зброю, стріляти любив. Рибалку любив дуже. Але головне - був відповідальний. Якщо щось обіцяв, то робив. Ніколи не казав: «не хочу» чи "не маю часу".

Вдома багато читали про історію України. Батько каже: книжок про козаччину, Петлюру, Січ у хаті було повно. Особливо історією захоплювався молодший брат Мар’яна — Славко.

Батько каже, що дітей виховували без надмірної суворості, але хлопці росли відповідальними. Мар’ян і Славко ніколи не брали без дозволу машину. Він завжди пояснював синам відповідальність.

- Якщо везеш людей, то відповідаєш за них.

Зброю без дозволу вони теж не чіпали, хоча батько був мисливцем.

- На Великдень міг кілька патронів зробити, дати кожному по разу вистрілити і все. Але самі вони рушниці не брали.

Каже, не знає, як так сталося, що сини виросли саме такими.

- Може, життя саме так склалося.

Але одне знав точно: Славко за Мар’яна стане горою. І Мар’ян - за Славка.

Майдан, доброволець в АТО і спецоперації

У 2009 році Мар’яна призвали на строкову службу. Ще тоді він пройшов навчання в миколаївському центрі СБУ. Там їх готували до антитерористичних операцій і роботи з секретною документацією.

Після служби він повернувся на завод, але паралельно займався волонтерством і військово-патріотичними вишколами для молоді. Під час Майдану був активним учасником. Тричі возив людей із заводу до Києва. Після захоплення Криму Мар’ян добровільно пішов у ЗСУ.

- Так. Добровільно. 26 березня 2014 року. Тоді ще навіть офіційного набору не було. Він був першим із нашого району, хто пішов. Його взяли у Калинівський спецназ. Спочатку підрозділ готували до операції з повернення Криму, але дозволу на це так і не дали. Уже за кілька тижнів їх перекинули на схід.

- Вони вже тоді наводили порядок із сепаратистами. Були бої в Маріуполі. Під час одного з боїв під ноги Мар’янові кинули гранату. Його врятувало те, що мав титанову пластину в берці. Осколок пішов туди. Це було лише перше поранення.

Згодом Мар’ян став командиром розвідгрупи у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Найважче було під Дебальцевим, у Чернухиному.

- Їхня розвідгрупа прикривала евакуацію мирних людей. Половина тримала бій, половина вивозила людей із села. Там він знов отримав поранення під час обстрілу «Градами». Один боєць висунувся з бліндажа без каски. Мар’ян накрив його собою і сам дістав поранення.

Після лікування працював у Жидачівському районному військкоматі, де створив групу самооборони й був інструктором. 

У військкоматі Мар’ян довго не затримався.

- Постійно писав рапорти, щоб повернутися на фронт. Перший не підписали. Другий теж. Лише після третього генерал дав дозвіл.

Саме тоді формували 10 окрему гірсько-штурмову бригаду.

- Командир Зубанич збирав людей, яких добре знав. Мар’яна теж запросив.

Там він створив власну розвідувальну групу і командував нею до самої загибелі.  Він ніколи не посилав людей навмання. Спочатку сам усе перевіряв. Після смерті родина знайшла його зошити.

- Дерева, будинки, відстані, час у секундах - усе розписано до дрібниць.

військовий 128 і 10 гірських штурмових бригад Мар'ян Пашко, фото: з родинного архіву

Тоді ж батько дізнався і про ГУР.

- Я знайшов його посвідчення. Потім друге посвідчення на інше прізвище. У нього були різні позивні, різні документи. Наче два життя. Мар’ян майже нічого не розповідав.

- Хлопці з його групи казали: він міг зникнути на тиждень — і ніхто не знав де.

Батько впізнав сина по телевізору коли наші спецпризначенці проводили операцію з евакуації американців із Кабула. В аеропорту показували військових в балаклаві.

- Стоїть із автоматом, у балаклаві, але бачу, що очі Мар’янкові. Коли він приїхав, я спитав: "Мар’янку, ти був в Афганістані, у Кабулі"? Він лише засміявся. Я знав, що був, але він так і не зізнався. Міг щось незначне сказати, але про операції - ніколи. Усе було засекречене.

31 січня 2022 року контракт Мар’яна закінчився. Влітку перед цим одружився і планував мирне життя. Любив рибалку, мріяв про спокій.

У Стрию йому вже підготували місце інструктора з фізичної підготовки кадрів. З першого березня мав виходити на роботу. Але вночі 24 лютого задзвонив телефон.

- Йому подзвонили з ГУР і сказали, що почалася війна.

Мар’ян одразу почав збирати своїх людей. Сказав: «Готуйте нашу зброю. Тільки нашу».

25 лютого батько відвіз його на автобус.

- Потягів уже не було. Доїхали аж до Калуша, там він сів у маршрутку на Франківськ. Ми попрощалися. То був останній раз, коли я бачив його живим. Після того говорили лише телефоном.

- Каже: "Ми на полігоні в Рівному". А в слухавці - вибухи.

Героїчна загибель під Києвом

11 березня 2022 року Мар’ян загинув під час бою за Київщину. Їхню групу направили на підсилення підрозділу, який опинився в складній бойовій ситуації. Мар’ян, і ще четверо хлопців побігли на виручку. Не добігли кількасот метрів, як російський танк почав бити по них осколково-фугасними. Одному побратиму відірвало ногу до коліна. Іншому хлопцеві страшно покалічило руку. Мар’ян наклав турнікети й наказав усім відходити. Потім підбив гранатометом другий танк.

Але майже одразу здетонував перший. Башту відірвало, а Мар’яна посікло уламками. Він загинув на місці. Ті хлопці вижили. А Мар’ян там лишився. Тіло лежало майже п’ять днів. Генерал російський усе відмовлявся віддати тіло. Тоді побратими вночі самі винесли його з поля бою. 

- Просто вкрали свого побратима. А Славко привіз його додому.

Після загибелі Мар’яна багато його друзів і побратимів загинули або були важко поранені.

нагорода Мар'яна Пашка, фото: з родинного архіву

Сам батько каже, що війна забрала його здоров’я.

- Кажуть: хтось на війні мільйони заробив. А я тільки цукор і тиск.

Щовечора він чекав дзвінків від синів.

- Не треба було багато - тільки голос почути. По інтонації вже знав, чи все нормально.

Мар’ян часто був без зв’язку.

- А я не сплю. Чекаю, коли телефон пікне.

Тепер йому найбільше бракує простих речей.

- Щось роблю і ловлю себе на думці: от зараз би Мар’ян поміг.

Він згадує, як син за пів години сам перетягнув на стрих мішки з пшеницею.

- В нього сила страшна була. Самі м’язи. Він навіть з дому віз 50-кілограмову гантелю собі в частину в Коломию. Він мав гантелі на 32 кілограми, а на 50  не було. Віз з дому в рюкзаку і поставив собі там у кімнаті.

Після загибелі Мар’яна родині запропонували забрати з частини його особисті речі. – А я кажу: форму хлопцям лишіть. І гантелю теж. Бо хлопці ще тут житимуть, служитимуть. Хтось на ту гантелю подивиться — і згадає його. Хтось піде рибу ловити. То й буде пам’ять.

автор Оля Карачевська