"Це була боротьба з самим собою": ветеран зі Львівщини, який на протезі піднявся на Кіліманджаро

З ветераном розмовляла журналістка "Еспресо.Захід".

Михайле, розкажіть про те, як та коли потрапили на війну.

Це було ще до повномасштабного вторгнення. Я вирішив піти в підрозділ спеціального призначення "Омега", в якому, в принципі, потім і воював у 2021-му році. Був водієм. Займався логістикою, довозив, привозив щось.

Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, в мене були базові знання. У березні наш підрозділ виїхав у Київську область, у Макарів, де ми обороняли місто.

Після того, як росіяни почали відступати, переїхали на Чернігівщину. Брали участь у бойових діях, а згодом перемістилися у Харківську область, де в Довгенькому я отримав своє перше поранення. Воно було осколкове, невеличке. Далі ми були в Сіверськодонецьку, там були майже в оточенні.

Після цього була Донеччина, населений пункт Велика Новосілка. Тут дістав своє друге поранення, яке закінчилося ампутацією кінцівки.

Тоді під час однієї з задач ми мали зійти на ворожі позиції. Зайняти їх, зачистити. Ми знали, що позиція замінована, бо перед тим хлопці отримали поранення, два загинули. З нами були сапери, які розміновували.

Треба було діяти швидко. Відповідно, перевіряти кожен сантиметр ділянки не було часу. Під час такого завдання я наступив на протипіхотну міну й мені відірвало ногу. 

Яким був шлях протезування і реабілітації? 

Спочатку мій друг скинув анкету в один з протезувальних центрів, але потрібно було, щоб нога зажила, далі мав зняття швів. 

Я прийшов в ще один із протезцентрів у Львові, де показав свій рентген і мені повідомили, що потрібна реампутація. Поїхав на ще одну операцію в Одесу, там розрізали ногу. Зашліфували кістки вже правильно.

Далі я знову загоював свої ноги. Протезування і реабілітація були у США, в місті Міннеаполіс. У перший день нам одразу поставили тимчасові протези. Почали тестувати, пробувати ходити.

Буквально через 15 хвилин я вже йшов. Тоді протезист сказав, що "все, Михайле, можеш завтра можеш вилітати назад додому. Опустиш штанину і не буде видно, що ти на протезі".

Від самого поранення до протезування минуло близько пів року. Потім був ще місяць протезування, реабілітація. Після Америки ми прилетіли в Закарпатську область, де мали місяць реабілітації та коригували протези.

Яким був інтервал між тим, як ви вперше стали на протез, і почали готуватися до сходження? 

Рік і три місяці плюс-мінус.

А за цей період ви ходили на інші гори? Говерлу, наприклад, аби попрактикуватися на чомусь лайтовішому? 

Наш гід сказав, що краще не ризикувати, бо в нас є більша ціль. Мали тренування, пройшли певний кілометр, який ми собі запланували.

Зрозуміли, що нам потрібно мати з собою. Протестували протези. У нас був гід, який говорив, як краще тримати свій темп, і вносив свої поправки. Загалом я люблю гори, міг поїхати з дівчиною на Дрогобрат. Ходили на Близницю, часом просто хайкінги собі влаштовували.

А яка різниця між сходженням на гору власними ногами та на протезі? Очевидно, що це важче, але розкажіть трошки більше про це.

Звісно, що є різниця. Тому що протез, він не як гомілкостоп (суглоб нижньої кінцівки, який утворюють суглобові поверхні дистальних кінців великогомілкової та малогомілкової кісток, а також суглобова поверхня блоку надп'яткової кістки, - ред.). Зі своєю ногою ти ставиш її й вона тобі розташовується під різними кутами, під якими ти хочеш. А тут на протезі, якщо ти йдеш вгору, робиш це тільки на носочку. Тобто не стаєш цілою стопою. Тоді треба вже мати розуміння, як саме поставити ногу. Краще десь на камінь, чи так, чи під різними кутами. Щоб нога не з'їхала і ти не травмувався, якщо є дощ, болото тощо. 

Ми, до речі, зіштовхнулися з цим в Африці під час сходження на Кіліманджаро. Там було багато дощу, болота, мокрих, слизьких каменів. Відповідно, на протезі це значно важче, бо ти не контролюєш протез, як свою кінцівку.

Зважаючи на ці всі речі, мали якісь перестороги перед тим, як зійти на гору?

Ну, взагалі, лікарі не радили мені сходити.

Перед самим походом ми заїжджали до "НЕЗЛАМНИХ" (реабілітаційний центр у Львові, - ред.), перевіряли фізичний стан - від протезів і закінчуючи серцем, кардіограма і тому подібне. Особисто мені медики не радили сходити, бо була рана, яка ще не загоїлася. А це Африка, багато різних хвороб, антисанітарія тощо.

Ну і плюс це завжди навантаження, тиск на твою куксу. Наприклад, під час моєї підготовки в мене тричі вискакували різні ґулі на куксі. Через це я випадав на тиждень зі свого тренування. В ґулях набиралася рідина з кров'ю, їх або розрізали, або чистили. І саме перед самим сходженням у мене була така сама ситуація.

 Але я вже прийняв рішення, що їду й однаково буду зі своєю командою. 

А скільки людей було в команді? 

Загалом із нас було 5 ветеранів: 4 ветерани з ампутаціями й одна дівчина Оля, вона військовослужбовиця, далі служить. Після сходження поїхала на війну. У неї було 2 поранення, але осколкові, слава Богу, і кінцівки на місці.

Звісно, під час сходження було багато різних факторів. Але ми дійшли цією командою завдяки підтримці один одного, завдяки тому, що ми якось підбадьорювали один одного.

А що найважче далося під час походу?

Висота, бо ми ще ніколи не були на таких висотах. Плюс ми багато чули про гірську хворобу. І, наприклад, в мене з іншим ветераном десь на висоті 3,5-3 тисячі метрів почався головний біль, який збільшувався, коли ми набирали висоту. І що б ти там не пив… таблетки допомагали, але на годинку чи 2-3 - і все, далі знову поновлювалося. Плюс саме перед самим нашим сходженням на вершину ми прихворіли.

Промерзли через дощ, через вітер, мали зйомки. Я вже виходив з болем горлі, а спускаючись із вершини, мав і температуру, і кашель, і все на купу. Плюс під час штурму вершини в мене почала натиратися кукса в тому місці, де була ґуля.

Довелося клеїти пластирі, вони тимчасово допомагали, але це завжди тиск, який заважає і перешкоджає сходженню. 

Що відчували вже на самій вершині, на горі? І чи плануєте в майбутньому інші походи? 

На самій вершині, звісно, в мене був піднесений настрій, тому що реально це було надзвичайно важко.

Це була просто боротьба з самим собою, через яку ти старався відволікатися від того  болю – і головного, і на нозі. Ми були надзвичайно раді, що зробили це, як і планували, всією командою, всі вийшли. На самій вершині розгорнули 6-метровий прапор України, а люди, з усіх куточків світу допомагали нам, і це було неймовірно. 

Якщо в майбутньому буде якась пропозиція зробити щось ще більш масштабне, то думаю, кожен з нашої команди впишеться в таку авантюру. Адже якби це було легко, то було б не так цікаво.