Люди роками сподіваються, що ще відновляться, - тренер-наставник військових, які отримали ураження спинного мозку

Василь Махник - тренер-наставник Групи активної реабілітації (ГАР). Організація працює з цивільними та військовими з травмою спинного мозку. Чоловік розповідає, що потрапив у ГАР в серпні цього року як учасник, пройшов навчання і йому запропонували роботу.

Зараз спільно з іншими тренерами Василь проводить тренінги для медичних працівників, лікарів військових госпіталів і навіть працівників вокзалу. Крім того, займається індивідуально з пацієнтами. Від початку роботи з Групою активної реабілітації тренер устиг попрацювати із близько 30-40 пацієнтами. 95% з них - це поранені військовослужбовці.

"Роками марно сподівався на зцілення"

За словами чоловіка, стадії прийняття свого стану відбуваються в кожного ветерана по-різному. Ураження спинного мозку зазвичай не лікується. Тому хтось уже за місяць розуміє, що треба вчитися приймати реальність, а хтось роками сподівається, що ще відновиться.

Сам Василь на колісному кріслі вже 11 років. Травмувався від невдалого пірнання у воду. Розповідає, що до того, як потрапив у ГАР, роками їздив по різних реабілітаційних центрах і сподівався, що станеться зцілення.

"Хотів якогось чуда, щоб доторкнулися пальцем - і я просто встав та пішов. Заснути, а зранку прокинутись і ходити. Сім років витрачав гроші на різні центри, санаторно-курортні лікування, пробував грязі й усякі непотрібні речі. За ті всі сотні тисяч гривень, які я вивіз на цю непотрібну "реабілітацію", міг облаштувати житло", - зазначає тренер.

На вулиці люди намагалися давати гроші

Тренер розповів, що в повсякденному часом стаються курйозні випадки, коли йому, до прикладу, намагаються пропонувати гроші. У суспільстві й досі існує стереотип, що коли людина рухається на колісному кріслі, то це жебрак. Тому час від часу чоловік бачить, як люди поблизу, дивлячись на нього, тягнуться до кишені.

"Якось я був у МакДональдзі, поставив на ноги пакет і тримав склянку з кока-колою. Йду містом і бачу - люди вже хочуть гроші кидати в склянку. Пояснюю, що гроші не збираю.. . Двадцять доларів давали. Тисячу гривень. П'ятсот гривень... Знаю, що бували історії, коли чоловік з ГАРу йшов центром, а біля Оперного театру хлопець збирав гроші. Запропонував колезі разом збирати, мовляв, люди більше даватимуть", - пригадує чоловік.

"Не було такого, щоб мав плани кудись потрапити й не вдалося"

Якщо у Львові ситуація з безбар’єрністю все ж змінюється, у рідному Жидачеві для Василя найскладніше - це транспорт. Високі бордюри, відсутність низькопідлогових автобусів приносять багато клопоту. Однак, за словами чоловіка, ще не було такого, коли він мав плани кудись потрапити та не вдалося.

"Ми навіть порушували те питання на рівні області, на рівні району. Щоб на маршрут Жидачів - Львів запустили хоча б один низькопідлоговий автобус. Хоча всюди є люди, які мене занесуть. У лікарні, коли не було світла, з 7-го поверху знесли. Або в знайомої на 5-му поверсі у квартирі була дискотека, ще до повномасштабної війни, мене друг взяв на руки та зніс. Я ще тоді важив 75 кг", - розповідає чоловік.

Щоб продемонструвати новий погляд на безбар’єрність і людей з інвалідністю, Василь Махник організовував лекції в Жидачеві.

"Ми запрошували багатьох людей з громади, священників, представників влади, волонтерів, лідерів думок, блогерів. Тренінги проводили в школі, бо це єдине приміщення, де можна було організувати таку подію. Знаєте, я думав, що увірвуся "з ноги" в ту громаду і розповім їм щось нове, термінологію, нове й сучасне розуміння інвалідності. Але, на жаль, усі байдужі. Я не побачив того результату, якого хотів. На щастя, 30 людей зібралося, але в громаді 17 тисяч населення… Єдине, що вдалося - ми за допомогою того проєкту тиждень тому зробили у своїй бібліотеці пандус", - розповідає чоловік.

Утім він навчився давати собі раду в різних ситуаціях. Зокрема й завдяки Групі активної реабілітації, яку Василь називає найкращим, що могло статися в житті.  

"Завжди відтерміновував своє знайомство з нею. Про цю організацію почув невдовзі після того, як отримав травму, але відштовхував можливість долучитися, не хотів миритися зі своїм станом", - каже він.

Чоловік розповідає, що в ГАР людей з ураженнями спинного мозку навчають, зокрема, правильної комунікації, вчать, як допомогти собі. Тренери, які теж є користувачами колісного крісла, готові дати відповідь на будь-яке запитання: від того, як одягнути шкарпетки, й до інтимних тем.

"Від питань менеджменту й до питання сечового чи кишківника. Абсолютно все. Будь-які речі, які тебе цікавлять, про травму чи про облаштування житла - команда ГАРу дасть відповідь", - підсумував Василь.