Шлях маріупольця Ігоря Дубика й сила його дружини Оксани. Історії з Поля почесних поховань у Львові

Пані Оксану помічаю на Полі почесних поховань ще здалека. Вона сідає на лавку поруч з могилою та довго сидить, вдивляючись у фото. Питаю дозволу, чи можна присісти й порушити цей спокій. Мене радо приймають.

Згодом жінка пояснює мені: нині прийшла сюди, щоб розповісти коханому, що зараз їй важко і що вона боїться. 

АТО, бої на Донеччині та 200 днів полону в Оленівці

Історія цієї родини довга і складна. А ще сповнена міцного кохання та світла. При розповіді про чоловіка очі пані Оксани мокріють, однак вона усміхається. 

Її чоловік, Ігор Дубик, воював ще в АТО. Потім, коли демобілізувався, займався волонтерством і політичною діяльністю. У межах організації "Маріупольська дружина" готували хлопців. Розуміли, що буде велика війна. 

Сім’я родом із Маріуполя, тож коли почалося повномасштабне вторгнення, Ігор одразу пішов воювати, захищати рідне місто. 

"Він каже: "Оксано, я піду робити те, що вмію. Тому що хлопці там молоді. І вони того зовсім не вміють робити", – розповідає дружина. 

Так у 2022 році чоловік знову пішов служити. З 16 по 20 травня 2022 року українські бійці виходили з Азовсталі. Так Ігор Дубик потрапив в Оленівку. Був сильно поранений, мав перебиті ноги, одна була зламана.

"У їхній бункер, де була лікарня, в госпіталь влучила авіабомба. Він вижив. Ми того навіть не знали. Я вже дізналася про це після смерті чоловіка. Казали, що Оленівка дуже страшна. Але Оленівка не дуже страшна. Після того, як повертаються хлопці, які пройшли полон у Росії, вони кажуть, що Оленівка – це ще квіточки. Чоловікові трошки було легше в Оленівці, хоч був сильно поранений і лежав. Але його не ганяли", – розповідає пані Оксана.

Жінка пояснює: Ігор, наприклад, не біг по їжу, яку потрібно було з'їсти за одну хвилину. Завдяки цьому не пошкодив стравохід, як це сталося з багатьма хлопцями, бо їли гарячі харчі. 

"Треба було або їсти, або не їсти. У тій порції – пів скляночки, зрозуміло, що всі хотіли їсти й закидалися тим, що давали" 

Після 200 днів полону Ігоря Дубика повернули додому. 

"Сил витратили, щоб знайти його в тому полоні... Прийшов і важив 42 кілограми, розумієте? Але ми були такі щасливі. Усі так цьому раділи", – каже пані Оксана. 

Та невдовзі чоловік ухвалив рішення знову вирушити на фронт.

"Він воював у 109-й бригаді. Це донецька бригада. 107-й батальйон, Маріупольський. Коли пішов, йому було 59 років. Вони займалися мінуванням і розмінуванням. Хоча я думаю, що більше мінуванням. Завжди ходив з хлопцями на завдання. Але в жовтні був наказ про вирівнювання лінії. Бойове завдання було дуже важке. Треба було йти з хлопцями іншого батальйону. Вони пішли, і хлопці підірвалися, трошки не дійшовши... Він перейшов лінію десь метрів десять до російських позицій, повернувся подивитися, що з ними, думав якось допомогти. Його розстріляли…" – розповідає жінка про обставини загибелі воїна.

Ще пів року тіло чоловіка пані Оксани не могли забрати з поля бою. Жінка говорить – вдячна хлопцям, що його евакуювали. Тепер має куди прийти.

"Коли я була в Маріуполі, він ішов з дому 24 лютого. Ми з ним домовилися: якщо станеться така ситуація, що мені треба буде покидати місто, то поїду до Львова, щоб він знав, де мене знайти. Я поїхала з міста 22 березня. А оце сьогодні прийшла з ним поговорити".

Любити ближнього свого

Що означає любити людину? Іноді це обирати найкраще фото, яке буде розміщене на її могилі. Найвдаліший ракурс, найяскравіша усмішка... Приходиш - і він до тебе усміхається. Може, це і є те саме "любити ближнього свого, як самого себе".

Фотографію, яка буде на хресті в чоловіка, пані Оксана обирала ретельно. На ній він усміхається, бо коли робили знімок, Ігор дивився на дружину. 

"Тоді ми купили дрон і я поїхала в Покровськ. Він випадково зустрівся з другом Андрієм, з яким мав не спільний, а дотичний бізнес. І ще вони разом займалися бджолярством. Ігор на передовій, як тільки прийшов, усе організував: щоб у хлопців була пральня, вода підключена, ми їм фільтри зробили, насос переслали. Він ще десь знайшов старі вулики й викачав перший мед. Тоді привіз у Покровськ того меду, ми ще Андрієві дали його. Я сфотографувала їх двох на залізничному вокзалі, коли мене проводжали. Ось ця фотографія. От бачите, в нього зброя висить, я вже нічого з нею не робила... Не хотіла виправляти, хоча це ж можна фотошопити. Він на мене дивився, і таке вийшло фото".

Жінка каже: завжди почувалася біля чоловіка в безпеці й навіть після смерті відчуває його любов.  Згадує, що ще в Маріуполі,  коли Ігор багато займався волонтерською діяльністю, до своїх справ жінку  не залучав, беріг її.

"Я була недотична. Він мене оберігав, говорив: "Оксано, тобі вистачає свого. У тебе робота, родина, кухня, ми всі". А він забезпечував нас коштами. Він був Чоловік, знаєте. Ось як кажуть "замужем", то я справді "за мужем" була. Завжди була за справжнім чоловіком".

Оксана та Ігор Дубики.Фото: фейсбук-сторінка Оксани Дубик

"Знаєте, чому я ці квіти не викинула? – показує на троянди моя співрозмовниця. – Купувала їх на Шуварі, їх завжди було 20 у пакеті. Я так беру в дівчаток. А вони кажуть: пані Оксано, тут ще одна квіточка маленька залишилася. Кажу: це мені мій Ігор подарував. І такі моменти бувають, знаєте..."

Бізнес-план, задуманий у полоні

Коли Ігор Дубик повернувся додому після полону в Оленівці, розповів сім’ї, про що розмірковував і що планував у неволі. 

Військовослужбовець хотів започаткувати сімейний бізнес, щоб ні на кого не працювати. За ці місяці він прописав собі все, про що мріяв. 

Після загибелі чоловіка пані Оксана взялася втілювати задуми чоловіка.

"В одну з ночей я прийняла рішення, що вранці напишу заяву, піду з роботи й буду займатися цим бізнесом. Львівська міська рада й чеська організація "Людина в біді" саме започаткували гранти для родин військових на власну справу. То я подалася і зараз вчуся. Мені важко, боюся. От прийшла розповісти чоловікові про свої думки".

Пані Оксана говорить: має намір залучити власні заощадження та грантові кошти й відкрити мініпекарню. Там готуватимуть рогалики з вишні, тому що їх пекла мама Ігоря. Також буде пиріг з маком і пиріг з яблуками, тому що їх пекла мама Оксани.

Заклад хоче назвати "Бабусині смаколики". Хоч планується, що там буде пекар, жінка говорить, що вона теж має розбиратися у процесах. 

"Я маю вміти це робити, тому що це ж мій сімейний бізнес. А людина може прийти й тільки допомогти в тому бізнесі, правильно? Мій тато розвозитиме випічку маленьким автомобілем. Випічка для сусідів, він так придумав собі. Татові, до речі, 80 років. Вірю, що з підтримкою Ігоря в нас усе вийде".

На Полі почесних поховань - затишно

Пані Оксана говорить, що часто приходить посидіти біля чоловіка. Додає, що щаслива, бо його дозволили поховати у Львові. На запитання про майбутній Меморіал Героїв, який облаштують на Полі почесних поховань, погоджується, що ідея непогана.

"Так вони будуть усі однакові. Вони воїни. Тут і так затишно, якщо чесно. Це таке культове місце. Навіть коли нас уже не буде, до Ігоря  хтось прийде. Це місце хороше, майже в центрі міста. Дуже часто приходжу до чоловіка. Син приїжджає. Він після футболу ввечері заїжджає. Я бачу, скільки дітей приходять сюди зі школи. Тут, мабуть, для мене не стільки важлива сама форма тієї могили, як місце. Єдине: розумію, що ніколи не лежатиму поряд з чоловіком. На жаль", – ділиться моя співрозмовниця.

Оксана Дубик говорить, що, усвідомлюючи це, залишила про коханого на згадку його річ – годинник, який подарував син, коли Ігор ішов воювати.

"Він дуже ним пишався. Син хотів носити його після того, як заберемо тіло батька з поля бою, якщо вдасться. Я ж не змогла віддати той годинник, тому що там була частинка Ігоря. Тепер зберігаю його вдома, в коробці. Він герметично запакований. Хочу, щоб той годинник був зі мною…"

Коли ми обоє збираємося йти з кладовища, пані Оксана трохи знітившись каже, що хоче попрощатися з чоловіком. Підбігає до хреста з його фото й ніжно цілує Ігоря, який, як і тоді, на залізничному вокзалі Покровська, усміхається. 

Усміхається – бо дивиться на кохану жінку.