"Ветеран не завжди готовий одразу працювати і це нормально", - керівник напрямку працевлаштування у ветеранському центрі Андрій Коляса

Про свою роботу Андрій Коляса розповів у проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина.

Сьогодні з нами ветеран Андрій Коляса. Андрію, радий тебе бачити. Розкажи, будь ласка, як у тебе склалося з військом?

З військом у мене склалось дуже давно — ще з 14 років. Просто мене періодично тягнуло десь служити. Поступив у військовий ліцей. Потім далі не пішов по військовій лінії, але була строкова служба в Миколаєві. А далі вже пішло-поїхало: працював у міліції, в колонії строгого режиму. У 2014 році — АТО, третій батальйон "Воля", наш львівський. Виконував завдання в секторі "А", це Луганська область. У 2015-му звільнився за станом здоров’я.

А ставлення до армії ще з молодості було позитивне?

Так, позитивне. Але все залежить від колективу. Якщо ти потрапляєш у хороший колектив із нормальними командирами — це зовсім інше сприйняття. А коли навпаки — бажання служити швидко зникає.

Після АТО ти пішов працювати з ветеранами?

Так. Пішов працювати у залізничну адміністрацію — фахівцем соціальної роботи. В основному працював з учасниками АТО. Потім відкрився Центр надання послуг учасникам бойових дій. Я був одним із перших, кому запропонували роботу. І з 2016 року досі працюю там. Але знову тягнуло в армію — підписав контракт у резерві, 65-й стрілецький батальйон. А тоді — повномасштабне вторгнення. 25 лютого подзвонили: "Негайно прибути в частину". І з того часу до 2024 року я служив.

Яка була твоя посада під час повномасштабної?

Спочатку був кулеметником. Потім мій кулемет знищили. Дізнались про мою військову спеціальність. Потім уже була інша спеціальність, про яку вголос не говорять. Формально мав офіцерське спеціальне звання, але в частині був старшим солдатом. Курси проходив, але чомусь звання не дали.

Було бажання залишитися в армії професійно?

Чим довше був — тим менше було бажання. Люди змінились. Багато тих, що зі мною були, вже за три роки були просто вимучені. Всі озлоблені. Вже не той колектив, не те. Звільнився по здоров’ю. Поки не жалію, але, може, з часом пошкодую.

Читайте також: "Міг залишитись у кабінеті, але пішов на війну". Історія Дмитра Міхальця — ветерана, поліцейського і радника мера

Ти зараз працюєш із ветеранами щодня. Наскільки це допомагає знаходити спільну мову?

Дуже допомагає. У нас у Центрі всі ветерани працюють. Тому нам легше набагато. Ми легше знаходимо спільну мову.

Що найважче в роботі зараз?

Найважче — це працювати зі списками загиблих. Кожен день з’являються нові прізвища. І ще гірше, коли впізнаєш знайомих. Це важко емоційно.

Ти керуєш сектором працевлаштування. Коли ветеран повертається на роботу або шукає нову?

Людина починає шукати роботу, коли відчуває, що реабілітувалась і готова. У нас було вісім таких випадків з початку року, коли люди звертались, але потім передумали. Причини різні: хтось захотів на реабілітацію з дружиною, хтось мав психічні розлади і зараз лікується, в когось дитина захворіла.

Як підбираєш роботу ветерану?

Питаю про освіту, досвід, стан здоров’я. Багато хто не хоче повертатися у свою спеціальність — хоче або на навчання, або щось нове. Зараз дуже лояльне ставлення працедавців до ветеранів. Багато хто сам звертається. 

Бажано, щоб ветеран прийшов особисто — бо тоді бачимо його стан, чи є особливі потреби. Після цього пропоную варіанти. Якщо щось підходить — телефоную при ньому до працедавця, домовляємось. І супроводжую до моменту працевлаштування. Якщо не підійшло — шукаємо інше.

Часто перебирають?

Практично завжди. Дуже часто не влаштовує зарплата. Є хороші вакансії, але малі зарплати. Після армії 120–130 тисяч — це звично. А тут — інші реалії.

Як пояснити цю різницю?

Ветерани, як правило, розуміють. Ми працюємо над тим, щоб шукати роботу з зарплатою хоча б 40+. Але для цього треба мати якусь спеціальність, вміння. Проблема в тому, що багато хто повертається або за віком, або з інвалідністю. І важка робота їм не підходить.

 Будівельні компанії шукають ветеранів?

Так. Пропонують роботу штукатурам, малярам. Але не всім це підходить. Є страх у роботодавців, але ми з таким не стикались. До нас самі звертаються. І по будівництву також.

Приходять самі чи з дружинами?

Буває і так, і так. Недавно приходив чоловік із дружиною і дитиною. Вона працювала в держструктурі і його підштовхувала. Таке часто буває. Жінки беруть на себе багато.

Що має статись психологічно, щоб ветеран був готовий працювати?

Має бути налаштування — що треба рухатись далі. Що вже не фронт, а інше життя. Це переходить не відразу. Потрібен час.

Що з бізнесом? Часто звертаються?

Звертаються. Але не всі мають жилку. Ми пропонуємо пройти курси. Були на Unbroken, у міськраді. Людина тоді бачить — може вона чи ні. Одна жінка їздила щодня з Івано-Франківська. Це про мотивацію.

Які вакансії популярні?

Охоронці. Бо це робота, яка підходить людям з пораненнями чи старшим. Охоронні фірми самі звертаються. Ми підписали меморандум з поліцією охорони — дуже допомагають. Один чоловік не хотів працювати зі зброєю — підібрали варіант без зброї.

 А що з грантами?

 Грантів бояться. Є обмеження — якщо борг, навіть 15 грн, уже не дадуть. 

Грант — це не халява. Це підтримка, яку потім людина повертає через податки. Є ваучери — до 30 тис. грн на навчання. А є ще програма від Львова і Чехії — грант 300 тис. грн: 200 дає Чехія, 100 — місто. Це реально працює. Також є відшкодування від міста — наприклад, купив обладнання і отримав компенсацію.

Родичі ветеранів теж можуть звертатися?

Так, без проблем. І дружини, і сестри. Всі, хто хоче знайти роботу — ми допоможемо.

Де вас знайти?

Львів, Виговського, 32. Можна заходити зі сторони Кричевського або ЦНАПу. Якщо військові — дівчата проведуть.

Читайте також: В першу чергу я боєць, а вже потім медик. І я досі боюся - це нормально. Історія бойового медика Ярополка Пшика