"Міг залишитись у кабінеті, але пішов на війну". Історія Дмитра Міхальця — ветерана, поліцейського і радника мера

Детальніше про себе Дмитро Міхалець розповів у гостях в програмі Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина, передає "Еспресо.Захід".

Дмитре, як почалася твоя історія у формі?

Я не військовий за освітою. У 2015 році долучився до новоствореної патрульної поліції. Спочатку працював у Києві, далі – Івано-Франківськ, потім Хмельниччина. З часом осів на Рівненщині, а згодом мене запросили до Львова – став заступником начальника ГУ Національної поліції у Львівській області.

У серпні 2022 року пішов добровольцем на фронт. Створили зведений батальйон поліції "Захід" – підрозділ, який ми організували самі, з друзями, без примусу. Це було моє особисте рішення.

Читайте також: Ветеран у 21 рік: Єгор Олійник про молодість у військовій формі та ставлення цивільних

Але ж у коментарях часто звучить: "Поліцейський на війні? Та він же хабарник!" Як реагуєш на ці упередження?

Реакція проста: мені ніхто не наказував, я пішов сам. Інакше не міг. Усі мої друзі були на фронті. Я сидів у кабінеті, але відчував, що це нечесно. Шкодую, що не поїхав на війну 24 лютого. Це найбільше моє внутрішнє жалкування.

Яку роль ти виконував у підрозділі?

Спочатку був заступником командира, згодом виконував обов'язки командира батальйону. Завжди виходив на бойові позиції з особовим складом.

 Зріст 2,07 метра не заважав?

В умовах бою – ні. В траншею влітаєш, як ножик. У Бахмуті навесні 2023 року ще можна було рухатися містом. Обстріли були активні, але тоді ще не так масово застосовували FPV-дрони. Навіть із бронею, РПС – усе складалося, і я разом з усіма працював.

А форма, спорядження, взуття – все шили під тебе?

Так, усе індивідуально. Поліцейську форму частково шив на замовлення. Стандартів таких немає. Щодо взуття – мій розмір 48,5 врятувала лише одна відома фірма. Без цього ноги не витримали б.

Звідки, на твою думку, з’являється зневажливе ставлення до поліції, коли йдеться про війну?

Це стереотип. Насправді поліцейські брали участь у боях із перших днів. У Маріуполі був львівський підрозділ, франківські також. Створена бригада "Лють", підрозділ "Хижак" і, звісно, мій улюблений – батальйон "Захід". Усі ці хлопці – добровольці. І вони реально воюють. Просто не всі це афішують.

Чи є система ротації, аби поліцейські поверталися до звичної роботи?

Так, ротації відбуваються, але нечасто. Вони повертаються у свої громади, патрулюють міста. У Львові багато поранених, є загиблі. Є й ветерани з інвалідністю, які далі служать. Міністерство внутрішніх справ закріпило квоту – 10% місць можуть займати ветерани з інвалідністю.

Як змінилася поліція після початку реформи?

Департамент патрульної поліції залишився з тим же кістяком, що й у 2015 році. Є проблеми, корупція, але є й надія, що після війни повернемося до принципів, з яких починали: бути з людьми й для людей.

Але зараз у суспільстві – страх, недовіра. Як із цим бути?

Це дуже тривожна річ. Люди бояться поліції, навіть не завжди викликають. І я найбільше боюсь, щоб ця ненависть не повернула нас до старих сценаріїв. Ми маємо це змінити через довіру, через правду.

Ветерани – це не лише ЗСУ, правда?

Абсолютно. Є СБУ, ГУР, Нацгвардія, прикордонники, поліція, ДСНС. Усі вони щодня ризикують життям. Особливо сапери. І вони всі – ветерани.

Чи змінюється ставлення до поліції, як свого часу до Нацгвардії після Майдану?

Я вірю, що змінюється. Особливо, коли поліція повернеться з війни та почне працювати в громадах. Довіра повертається через людське ставлення і професіоналізм.

Ти зараз працюєш у ветеранській політиці. Чим займаєшся?

Працюю адвокатом, радником міського голови з ветеранських питань. Організовуємо програму реабілітації. Улітку веземо хлопців з родинами в Австрію на ретрит. Це завдяки Mountain Sea Foundation, із якою підписали меморандум. Там – відновлення, підтримка, родинна терапія.

Чому, на твою думку, західні партнери допомагають?

Бо мають щире бажання допомогти. Австрійці, американці – вони самі шукають можливості бути корисними. І ми їм за це вдячні.

Знаю, що ти проводиш стрільби для ветеранів. Чому саме це?

Це терапія. Це ком’юніті. Ветерани спілкуються, згадують, розвантажуються психологічно. Ми готуємо велике стрільбище біля Грибовичів. Там буде простір для ветеранів, цивільних, військових. Стріляти мають уміти всі – це нова реальність.

А особисто для тебе що є найкращою реабілітацією?

Мотоцикл – коли забита голова. І стрільба по тарілках – я вже п’ять років цим займаюся, виступаю на чемпіонатах. Це – мій спосіб відновлення.

Читайте також: Приймати новий досвід – це основа соціалізації для людей з ампутаціями, – Євген Шваб