"Еспресо.Захід" поспілкувався з керівницею першого жіночого ветеранського простору "РеХаб" і представницею у Львівській області уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин Марією Петришин про життя під час війни й те, як жити, щоб не втратити себе.
Марія Петришин одразу відзначила позитивну зміну в суспільстві – увага до психологічних проблем сьогодні підвищена. Про проблеми вже почали говорити та приділяти їм значення, зокрема й на медійному рівні.
"Ми з командою працюємо з родинами, які переживають втрати близьких, а також з родинами, де є невизначені втрати. Тобто вони ще шукають своїх близьких. Цей напрям дуже важкий. Але вважаю, що про таку допомогу треба розповідати, це важлива інформація для населення, вона може врятувати людину, яка потребує психологічної підтримки", – пояснює Марія Петришин.
На думку психологині, розповідати про психологічно-поведінкові нюанси варто не лише родичам наших захисників, а й цивільному суспільству, яке також не знає, як правильно поводитися в розмовах з воїнами.
"Моя колега колись сказала дуже гарні слова стосовно допомоги військовим: "Ви уявляйте, що ця енергія спинила ворога там, а потім ця енергія повернеться сюди. Тому з цим треба працювати і врегульовувати", – пригадує жінка.
Вона каже, що мала змогу бачити, як іноді реагують на воїнів, які повертаються з фронту, на прикладі свого сина.
"Він пішов добровольцем. Так от сусіди, знайомі зовсім не навчені з ними розмовляти. Ми не готові ще приймати ветеранів і військових. Мала гадку вже навіть видрукувати якусь брошуру з конкретною інформацією-інструкцією для українців, аби й у соцмережах, й у медіа роз'яснити, що можна говорити та запитувати у військового, а що ні. Військові часом шоковані й не витримують того, про що їх запитують. На кшталт: "а москаля вбивав?", "а як близько був до нього?", "а скоро війна закінчиться?", "а як там – тяжко? Бо нас вже тут дістало". От що в такий момент може людина відчувати, коли воює другий рік, а хтось і дев'ятий? Такі запитання абсолютно недоречні. Але знову ж таки – цих людей ніхто не вчив бути готовим до війни. Тому ми повинні працювати зараз як з родинами (надавати допомогу в першу чергу військовим і ветеранам), так і з цивільним населенням, аби не було додаткових конфліктів і травматизації", – наголошує Марія Петришин.
У першу чергу люди, які зіткнутись з психологічною травмою, мають забезпечити свої психологічні базові потреби – це їжа, житло, безпека. Також слід завжди пам'ятати головний принцип – не нашкодь.
"До нас приїжджають багато людей з окупованих територій, з територій, які під постійними обстрілами. Базові потреби варто закрити найперше, аби могти рухатися далі. Найчастіше в людей присутній страх, тривога, панічні атаки, багато агресії. І це нормально, особливо коли в них загинула близька людина", – веде далі Петришин і додає, що ще важче працювати з невизначено втратою.
"Це категорія людей, які шукають своїх близьких і не знають, де вони. Аби допомогти, необхідно працювати комплексно, бо ми розуміємо, що не всі відразу можуть відкритися психологу".
Щоб якісно допомогти різним категоріям людей, у Будинку воїна у Львові започаткували сніданки з психологом.
"До нас можна прийти познайомитися, подивитися на психологів, обрати людину собі до душі. Є також арттерапія, діють групи з йоги, де через дихальну гімнастику працюють над психологічною травмою. От коли говоримо про психосоматику – людина вже не має ресурсу, в неї сильне виснаження, то вона починає хворіти. А тут через тіло завдяки йозі вони можуть звільнити надлишкові емоції. Це також спосіб допомогти собі", – роз'яснює психологиня.
Найкращим результатом своєї роботи психологи вважають той, коли до них повертаються і кажуть, що стало легше: "Люди відчувають, що тут є товариство, яке зрозуміє. І коли ми чуємо такі слова, то знаємо, що робимо правильні речі, і ці методи дієві".
Психологиня каже: аби надати якісну допомогу, в команді мусять працювати висококваліфіковані воєнні психологи, які визначають, що саме потрібно особисто кожному з пацієнтів. Відтак – застосовують різну терапію, вчать, як поводитись у критичні моменти.
"Попри те, що в наших працівників вища освіта, ми весь час навчаємось. Добрий психолог має завжди отримувати нові знання. А тим більше, що ми не очікували такої кількості загиблих і полонених. І коли ми говоримо про посттравматичний стресовий розлад, то треба зважати на те, наскільки він зараз зріс, наскільки багато зараз є людей з ПТРС", – каже вона.
Марія Петришин зауважила, що вони дбають також і про спеціалістів, які надають допомогу, оскільки з такими важкими питаннями вони ж самі можуть отримати ПТРС (посттравматичний синдром).
"Ця робота дуже складна. Тут важливо зберегти себе. Тим паче в кожного з нас хтось воює: син, брат, батько, племінник, чоловік. Пам'ятайте не лише про фізичне здоров'я, а й ментальне", – додала пані Марія.
За словами Петришин, психологічна підтримка в Україні стала якіснішою за всі роки війни. Але тут є й пересторога, адже зростають ризики, що ця наука стане хайпом. Тоді постраждає кваліфікація та професійні навички спеціалістів. А ще психологиня наголошує: важливо, аби професія була до душі, бо працювати в ній дуже складно.
"Ти маєш бути емпатійним і разом з цією емпатією зберегти себе і свій ресурс. Щодо нашої праці, то не можна прийти з університету і просити в нас щось навчити. Тут одразу потребуємо фахівців, бо працюємо з найціннішим – людиною, а це наші герої і їхні родини", – підсумувала керівниця ветеранського простору.