Галина Пагутяк. Марш колаборантів

Неважко було передбачити його перебіг – досвіду навіть в молодшого покоління, яке не побувало в піонерах, теж уже назбиралося. Якби в нас сьомий рік не тривала війна, можна було б зрозуміти інтелігенцію, яка звикла якщо не лапку, то бодай хвостик вмочати в сметанку кожної влади, і їй це великодушно й толерантно пробачалося. Корупція, непотизм, особисті зв’язки із сильними світу цього (на рівні привілеїв блазня, ясна річ) – це буде ще дуже довго, навіть якщо станеться диво і до влади оберуть не перебиранців, а справжніх патріотів. Якби культура та освіта не були важливими, то чиновниками від них не призначали б одіозних українофобів чи просто цинічних ділків. Хоча для публіки створюють видимість, начебто владі байдуже до культури, науки та освіти.

Збільшення кількості колаборантів, готових працювати не лише з антиукраїнською владою, а й безпосередньо з ворогом-окупантом, поволі зростає завдяки банальному економічному чиннику – треба щось їсти. Двірниками, аби зберегти честь і гідність, уже звиклі до певних стандартів життя митці та інтелігенти точно не стануть. Вони вийдуть маршем з білими прапорами. Ну, ви знаєте, як виглядає марш. Люди йдуть в колоні й несуть плакати з різними гаслами. Кожен марш – це політика, бо влада уважно читає всі ці гасла і знає, можна переходити червону лінію чи ні, посилювати чи послаблювати тиск. Отож, з якими гаслами йдуть колаборанти у наше непевне майбутнє? Спершу універсальні, ще довоєнні:

"Культура без кордонів!"

"Мистецтво для мистецтва"

"Свободу творчості!"

Але щось таке немислиме в країні, яка воює, як, зрештою, і в постколоніальній країні, яка прагне стати самодостатньою і незалежною. Немислиме і злочинне, бо створює передумови для реваншу проімперських сил. Люстрації, навіть народної, в культурі та освіті не було. Колишня партійна номенклатура, кагебісти, стукачі визначають офіційну гуманітарну політику і готують собі заміну з цинічних та продажних кон’юнктурників. Анафема тим, хто за відродження національної культури й освіти,наповненої національним змістом.

Далі йдуть гасла:

"Дайош лагідну українізацію!". Тобто махають соломинкою перед нахабним сильним окупантом і морально та культурно здичавілим плебсом, з якими треба розмовляли їхньою мовою.

"Не треба розділяти Україну".

"Європейські цінності понад усе".

"Геть шаровари і вишиватників!".

Щодо європейських цінностей, то йдеться не про ніжну любов європейців до свого минулого культурного спадку, а про ліберальні лівацькі цінності, які відмивають гроші вже неіснуючої КПРС, і дуже гарно працюють на виховання покоління, вихолощеного від патріотизму. Ліві скрєпи не менш огидні та шкідливі, ніж "православні".

Оскільки марш ніхто не зупиняє і не б’є, то настає час інших гасел:

"Книготоргівлю може врятувати лише російська книга і російські гроші".

"То влада винна, що змушує нас іти в обійми Москви".

"Ми – люди культури, нам нема чого ділити з російськими інтелігентами".

"Треба знати мову й культуру ворога".

"Українська книга і українська музика приносять збитки".

І це кажуть люди, які регулярно фоткалися на Майдані, розносили канапки, ридали над Небесною Сотнею і їздили з виступами на Донбас. Тепер для них нормально, що україномовна книга витісняється з більшості книгарень, а невеликі видавництва збанкрутують, що українських виконавців замінить тупа московська попса навіть у світлий День Незалежності. Ці ще вчора милі люди, з якими стрічалися на книжкових форумах, кинули кобзу й грають на триструнній балалайці. Принципи, репутація? Ні, не чули.

Як на мене, то вже ліпше обійняти прокаженого, ніж подати руку колаборанту. Питання в тому, скільки нас таких виявиться. Від цього залежить, яка Україна в нас буде.