Галина Пагутяк: Картопляна готика

Недавно я на власні очі бачила, як у Дуброві, де Дірявий камінь, жінка везла тачку, повну картоплі, вгору, на горб, у погріб, вирізаний у камені. Не уявляю, як їй вдалося виїхати на стрімкий схил і висипати картоплю в колишні усипальниці знаті, ймовірно, ще ранньохристиянських часів, десь 8-9 ст., коли Київ ще був не хрещений. Більше для нічого ці однакового розміру, добре вироблені й відшліфовані камери не надаються. На одній зберігся навіть одвірок, а отвір був саме для того, щоб просунути туди труну з тілом, а потім закрити кам’яною плитою. Так приблизно виглядало поховання Ісуса. Дослідники нарахували 21 камеру, але можуть бути й інші, присипані землею. Прийшов хлопчик з собакою і сказав, що то його стрийк видовбав схов у камені. Стрийк міг дверці прилаштувати з замком, це правда. І привласнити собі гробівець якогось князя. І тарабанити півкілометра бульбу на висоту двадцять метрів, де нема навіть сходинок. У деяких гробівцях є кам’яні ложа, в деяких заглибини для тіл, ніші для портретів і навіть майстерно вирізані бічні камери. І жодної вентиляції. Довести, що це некрополь, можуть тільки археологи, тому, відчуваючи загрозу, на тлі пивниць з бульбою темні язичники з села Дуброва поставили кічову гіпсову статую Матері Божої, согрішивши уже вкотре. Туристи, які приїжджають сюди, отримують шок від естетичних смаків місцевих мешканців та їхнього пароха. Якби таке місце було десь у Європі, сюди їхали б частіше, ніж до Стоунхенджа, і село Дуброва прославилось би й розбагатіло. Але їм ліпше огризатись і вигадувати небилиці й носити бульбу у тисячолітні склепи за 300 м від хати.

Проте є речі ще страшніші. Село я не називатиму, воно теж у нашій славній Галичині. Фермер посадив картоплю. І вона шалено вродила. Настільки, що цілий день і ніч працюють комбайни і їдуть фургони. Її так багато, що не можуть впоратись. В селі кожен має город, але всі дружно кинулись красти. Майже всі. Ще вдосвіта беруть мотики й ідуть на фермерське поле накопати диво-картоплі. Хтось 20 мішків, хто 10. Приїжджають іномарки на дармовицю, дехто кидається ледь не під комбайн,ризикуючи загинути. Власник махнув рукою, він і так заробить, продавши картоплю в Одесі чи Києві. Але суть не в тому, що красти соромно, що це гріх. Побожність більшості галичан – вдавана й лицемірна, на мораль не має жодного впливу. Суть у тому, що картопля вродила від надмірної кількості добрив. Вона вкрай небезпечна для людей і тварин. Якщо її весною посадити, вона навіть не зійде. І ця мертвечина піде на столи дорослих і дітей. Бо в місті не знають, що картопля виросла на хімії. Ті, хто крав і продаватиме її на ринках Львова,знають, але не скажуть. Бо їм треба грошей. На автостанції жінка розповідала, як її малий синок просить купити йому браслет за 1000 гривень. Поруч хлопчик казав, що бачив щойно класний телефон за 3000 гривень, хай мама йому купить. Моя Нокіа,яка вже має 5 років і коштує 500, злякано принишкла. Не бійся, дорогенька, ти мені не для понтів потрібна, а для комунікації. Дурні гроші йдуть на дурниці.

А в неділю всі підуть до церкви, без найменших докорів сумління, а після служби розповідатимуть, хто скільки встиг украсти пекельної картоплі. Це колись одного-єдиного злодія водили по селу з украденим на шиї і ганьба падала на весь рід. Порядні батьки не віддали б свою дитину до такої сім’ї. Я не називаю село, бо не хочу, аби крадіїв картоплі побільшало, як і онкохворих. Бо в кожному селі люди поводилися б так само.

Відкинуте минуле, проігнороване майбутнє – це той самий Великий Льох, на дні якого в темряві будуть вовтузитися дегенерати, чиї батьки дозволили отруїти і занапастити святу українську землю. Які там імпортні зомбі, прибульці, акули-вбивці чи серійні маніяки з бензопилою – у нас усе воно своє, тільки страшніше встократ.