Дитина повоєння: заліковані рани минулого

Місцеві називають її "ходячою енциклопедією". Пані Ніна слів на вітер не кидає. Вже з самого початку розмови стає зрозуміло - знає багато, а ще більше "забула". Очевидно, про щось таки неприємно згадувати. Зізнається, попри всі негаразди зараз жити легше, а після перемоги України стане ще краще.

Пані Ніни оточена опікою люблячих і турботливих людей. Має 3 дітей, 6 внуків і скільки ж правнуків. Про своє дитинство розповідає охоче, ділиться радісними та болісними спогадами.

Ніна Іванівна – зимова птаха. Народилася в січні 1941 року в Польщі, в Люблінські області. Батьки, Софія та Іван – українці. Маленькій Ніні було всього лиш 5 років, коли її сім’ю депортували з Польщі. З 1944 по 1950 рік із шести районів Люблінської області масово вивозили українців. Усіх депортованих везли в Кіровоградську, Дніпровську (тогочасну Дніпропетровську), Запорізьку, Миколаївську та Херсонську області. Пані Ніна вважає, що це пов’язано із демографічною кризою, яка виникла на цих територіях після Голодомору. З самого малку її вчили, що все повинно бути російською. Звіти, санбюлетні, амбулаторні прийоми, медвиклики на дім, дитячі картки – все писали російською. Хоча в побуті лунала рідна солов’їна.  

Вона смутно пам’ятає ті роки, ділиться спогадами старшого брата Йосипа. Хлопцеві було 13, коли їх та ще кілька сімей привезли на Кіровоградщину і поселили в бараки до полонених німців. Їх помістили в невеликі кімнати, розташовані одна навпроти одної. Раніше там жили лише полонені, тепер же лунають дитячі голоси. У проході  між кімнатами стояли буржуйки. Дітей часто висилали в поле за бадиллям соняшників для підпалу, аби було де погрітися і приготувати їжу.

Абияк вони перебули зиму. Мама ходила на ланку в радгосп, а батько возив волами корм на ферму. На весну стало важче, батько покинув сім’ю і втік на Рівненщину, де на той час ще не було колгоспів. Мати ж лишилася сама з двома дітьми серед чужаків. Пані Ніна пригадує:

“Коли тато покинув нас, мама попросила його забрати старшого брата з собою. Але батько і сам не мав де подітися. Тому мама лишила брата в тітки на Волині. Там він пас в людей корови, а ті час від часу виносили якусь їжу”.

Так пані Софія стала “мамою-одиначкою”, за спідницею якої ховалася маленька донька Ніна. Софія робила все можливе, аби вибратися з так званого полону радгоспів і забезпечити своїм дітям краще майбутнє. Жінка придбала пару "натурливих" коней, а полонені німці зробили для них воза. У такий спосіб їм вдалося втекти на Західну Україну, забравши із собою двоюрідного брата та ще одну сім’ю. Проте важка доля наздогнала і там.

"Ми з дідом поїхали на Волинь, рік прожили на квартирі. В 1947 році я пішла в школу, а в 1948 відбулася колективізація. Коней, на яких приїхали, продали. За ті гроші купили кобилу, щоб було, як землю обробляти. Вона ожеребилася і народила лошицю. Ми з братом назвали малу Каштанкою. Пам’ятаю, як мама з дідом їздили щоночі в ліс красти дрова, щоб побудувати хату. Потроху дід звів невеличкий будинок. Була одна кімната без підлоги, комора і хлів. На подвір’ї зробили криницю: викопали яму, вибрали землю, вставили туди ковша, якого дід власноруч сплів із верби", - розповідає пані Ніна.

У 1948 році, коли почалася колективізація, у сім’ї пані Ніни забрали все: лошицю, плуга, борони і три гектари землі, які дід з мамою отримали по приїзді на Волинь.  Лишилася тільки невелика городина біля дому. Все інше колгосп засіяв пшеницею. Отак радянська влада розпочала полювання на “куркулів”. Ніна Іванівна стала свідком того, як розкуркулювали пана на прізвисько Кузьма:

“Моя перша вчителька Марія Андріївна Любашівська розповідала про чоловіка Кузьму, який жив у селі Великі Березолуки Рожищенського району, що на Волині.  У нього забрали красивезний сад і всю худобу. Хата тільки зосталася. Кузька мав двох дочок та двох синів, які згодом загинули на фронті. Жінку розбив інсульт, бідна залишилася на все життя паралізованою. Старша донька вдовою зосталася, так ще й без дому. Теж забрали в колгосп. А молодшу звав заміж НКВДист. Приїхав якось свататися і розповів, що вся сім’я Кузьми в списку на розкуркулення,  їх вивезуть у Сибір. Дівчина зі страху втекла на хутір до іншого, там і лишилася. Кузьму пізніше з сім’єю все ж вивезли до Сибіру, а в його хаті відкрили школу. Там я провчилася 5 класів. Все село бачило, як по їх приїжджали. Паралізовану жінку винесли на руках і просто поклали на солому в машину. З Сибіру ніхто так і не повернувся”, - із смутком на очах розповідає пані Ніна.

Поки одних розкуркулювали, інші не мали навіть даху над головою. Багато сімей жили в землянках.

“Була одна вдова з малолітньою дочкою, до якої я прибігала гратися. Вони викопали землянку біля цвинтаря. Ми любили бавитися там, одного разу навіть позасинали на могилах. На цвинтарі росло багато сортових вишень. Здається, Мореля чи Лотівка. Вони власне і оселилися там заради тих фруктів. Щоб можна було компот зварити. Колись варили "вишнянку", забовтували мукою і їли", - ділиться спогадами Ніна Іванівна.

На щастя, сім’ї пані Ніни пощастило більше. Вони мали хоч не розкішну, але все ж хату із стінами та дахом. Лише господаря у ній не вистачало. Братові Йосипу було складно прийняти той факт, що мати тягне все на своїх плечах. Він неодноразово наполягав на тому, щоби та знайшла собі чоловіка. Йосип не хотів, аби люди пліткували про їх сім’ю, надто про меншу сестру, яка згодом виросте і теж вийде заміж.

"До мами приїздив свататися хазяїн квартири, в якій ми жили на Волині, - пригадує пані Ніна. - Його дружина померла. Залишилася мала донечка Віра. Її доглядали сестри того чоловіка. Але потім почали наполягати, щоб він знову одружився. Таким чином чоловік опинився перед нашими дверима. Але мама і йому відмовила. Він пізніше одружився з жінкою, на 25 років старшою від нього, яка в минулому була служанкою євреїв. Після того, як всіх євреїв  вибили, залишилася сама господарювати в домі. Жінка вигляділа дочку. Та виросла і одружилася з НКВДистом. Одного разу на коляди його переділи в жінку і пішли гуртом колядувати. Хтось доніс про це старшині і хлопця перевели на Сахалін", - додає жінка.

Ще до пані Софії приїздив свататися вдівець з Дубенщини, пропонував переїхати жити до нього. Йосип просив маму погоджуватися, але вона не захотіла. Мовляв, чоловіка собі візьме, а батька дітям не візьме. Справжній батько ж не часто навідувався в гості до дітей. Маленька Ніна було навіть злякалася його, бо не впізнала.

"Коли жили на Волині, приїжджав тато. Баба каже мені, іди привітайся, то твій батько. А я заховалася за неї і скоса поглядаю, що за батько. Тоді він привіз дві косинки з мереживом. Наступний раз приїжджав, коли я була вже в четвертому класі. Я саме пасла корови в полі. Почувши про його приїздив, бігла, бо знала, що щось привезе", - посміхаючись, зізнається жінка.

Не знайшовши чоловіка, який зміг би стати достойним батьком її дітям, пані Софія знову зблизилася з Іваном, татом Йосипа та Ніни. Вони разом переїхали жити в Хотинь, продали хату на Волині і почали будуватися на новому місці. Взели невелику хатину, спочатку не було в ній ні вікон, ні дверей. За нею - сіни і комору.

"Батько спав на сінях, а я з братом, мамою і її батьками в кухні. Місця не вистачало. Почалися сварки. Мама забрала діда з бабою і відвезла їх на Мартинівку до свого двоюрідного брата, з яким разом втікали з Кіровоградщини. Ми з татом залишилися в Хотині. Там я закінчила сьомий клас. Потім переїхала до мами і продовжила навчання вже в Іваничах. У 1957 році закінчила там десятирічку", - розповідає пані Ніна.

Ніна Іванівна понад усе любила малювати, в молоді роки навіть мріяла вчитися на художника. У школі її малюнки представляли чи не на всіх виставках. Розгледівши неабиякий талант і бажання дівчини, шкільний інспектор запропонував пані Софії відправити доньку у Львівське художнє училище. Проте навчання у Львові було не по кишені їх сім’ї. Свого часу пані Ніна намалювала десятки портретів, серед них видніється портрет одногрупниці Крутікової Людмили. Жінка також показала малюнок "Сорочинська ярмарка", який написала за мотивами повісті Гоголя. Йому понад 70 років.

Малюнок "Сорочинська ярмарка"

Портрет одногрупниці Крутікової Людмили

Не реалізувавши серед, як художниця, після школи молода та енергійна пані Ніна вступає в Луцьке медичне училище, вчиться на фельдшера. Туди вона мріяла вступити разом з подругою дитинства Ганею. Але остання подала документи в Ківерцівське культурно-освітнє училище і не пройшла.

Ніна була допитливою і наполегливою студенткою. Щомісячно отримувала стипендію у розмірі 160-180 карбованців стипендії, 90 з них платила за квартиру. У вільний час багато читала. Найбільше любила романи. Всесвітньо відомий роман "Консуело" французької письменниці Жорж Санд досі в її серці. Студентське життя в мить пролетіло.

Після навчання направили її на роботу в село Новосілки Колківського  району (нині Маневицького), що на Волині. Там пропрацювала три роки на медпункті, облаштованому на квартирі. Заробляла 474 карбованців щомісячно. Там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Леонідом, з яким згодом переїхала жити до батька в Хотинь. Молода, сіроока красуня в білому медичному халаті просто зачарувала хлопця. Ніхто не міг встояти перед її довгою русявою косою, глибоким поглядом і щирою посмішкою. Пані Ніна заслужила добру славу серед місцевих. Свого часу, будучи звичайним фельдшером, вона прийняла чимало пологів.

Ніна Іванівна розповідає про одні з найскладніших пологів, які їй доводилося приймати. Це історія 56-річної давності. Тоді жінка мешкала на Мартинівці, там же працювала фельдшером. Місцеві добре знали про таланти і вміння пані Ніни. Вони довіряли їй своє життя, а за разом і життя своїх малюків.

"На краю села жила молодиця. Зосею звали, - згадує пані Ніна. - Після перших пологів у неї виявили міому матки. Лікарі видалили пухлину вагою 6800 грамів. Коли жінка завагітніла вдруге, їй відразу повідомили про можливі ускладнення. За два тижні до пологів Зосі потрібно було лягти на збереження в лікарню. Я за руку тягла її в медзаклад. Та пообіцяла, що зробить так, як наказав лікар, але не дотрималася слова", - пригадує пані Ніна.

Вечір. На вулиці березень місяць. 1967 рік. Холод. Болото. Дороги, як такої не було. Трактори все повибивали. Близько десятої вечора в двері пані Ніни стукає чоловік вагітної, каже, що жінка народжує. Почувши, що Зося, попри застереження медиків, залишилася вдома, Ніна Іванівна поблідніла. Діватися нікуди. Побігла на медпункт за акушерською сумкою і до вагітної. Поки чоловіки пробували завезти автомобіль, щоб відвезти Зосю в лікарню, відійшли води. Телефонують на швидку. Черговий повідомив, що швидка поїхала на виклик у Клевань, приїде згодом. Часу обмаль, перейми вже почалися. Пані Ніна розстилає на підлозі ковдру, знімає з себе пальто, стає на коліна - готується приймати поголи.

За мить чути перший плач немовляти. Фельдшерка зав’язує пупок, загортає дитину у своє пальто і кладе на груди матері. Здавалося б, тепер можна видихнути. Але на холодній підлозі все ще лежить породілля, у якої виникли післяродові ускладнення. Приїхала швидка. Ніна Іванівна зізнається, далі все було, як в тумані:

"Поки чекали лікаря, акушерки зсунули до купи два столи, підчепили на вішалку систему і до приїзду лікаря відкапували Зосю, в чотири руки кололи уколи. Приїхав легковиком акушер-гінеколог Михайло Іванович Дем’янчук, відіслав чоловіків у місцевий медпункт за гінекологічним кріслом.  За лічені хвилини грушвицька контора перетворилася на родзал і операційну. Лікар до самого ранку робив породіллі чистку. На щастя, все пройшло добре, хоча могло бути всяке", - ділиться спогадами Ніна Іванівна.

Пані Ніна дуже тепло згадує акушера-гінеколога Михайла Івановича Дем’янчука. Він був неабияким спеціалістом, людиною з великої літери. До медика їздили навіть із сусідніх областей. Будучи хворим, він залишив лікарняне ліжко, аби зробити кесарів розтин. У Новорічну ніч покинув святковий стіл, аби вирізав апендицит пацієнтці. Помер у 59-річному віці. Нині в Дядьковицькій лікарні висить меморіальна дошка в його пам'ять.

Пропрацювала Ніна Іванівна фельдшером до 1998 року. За той час чого тільки не робила: і людей лікувала, і в колгоспі на землі працювала. Бувало, що бігала обробляти цукровий буряк аж на Лису гору (хто місцевий, то знає про що йде мова). Коли перестали виплачувати зарплату, вирішила відійти від справ. У 1999 році на сільські збори приїхав Соловей Василь Петрович, тодішній головний лікар Дядьковицької лікарні, почав просити пані Ніну повернутися на медпункт, мовляв, вже достатньо відпочила. Вже й люди взялися вмовляти. Так Ніна Іванівна знову вернулася у свій вже рідний кабінет, доки не захворів її старший брат Йосип. Жінка днями була біля хворого і не мала часу на роботу. На такій сумній ноті закінчився її медичний шлях. Хоча пані Ніна ще довго бігала до медпункту. Знайти достойну заміну виявилося не так вже й легко, бо молоді не надто рвалися в село, де лише ліс і кілька хат. Але саме тут Ніна Іванівна почуває себе щасливо і в безпеці.

Нині на чолі старенької видніється сивина, вона охоче ділиться зі мною своїм життєвим досвідом та мудрістю. Вже зайшло сонце. Похмурий день замінила темрява ночі. Буря стихла, і на душі відразу потепліло. Це все чудова енергетика Ніни Іванівни. ЇЇ мужність, величезна сила волі та любов до життя дивує. Попри усі життєві проблеми, перешкоди та труднощі, жінка не втратила віру в майбутнє, залишилася морально чистою.  Вона кинула виклик долі і перемогла. Нам, однозначно, є чого у неї повчитися!

Юлія Данилюк