Ми розуміли, що можемо назавжди залишитися в Золотому, – воїн 24-ї бригади Юрій Петращук

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з головним сержантом першого механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Юрієм Петращуком. 

Більшу частину свідомого життя провів на війні

Юрію, ви майже все своє свідоме життя у війську, на війні. Вступили у лави Збройних Сил України у 18 років, зараз вам 27 і досі воюєте без перепочинку. Розкажіть про свій військовий шлях. Чому обрали таке життя?

2012 року я вступив у Чернівецький університет, провчився рік і виникло бажання служити в армії. У той час ще не було війни, але я хотів поєднати дві спеціальності. Тоді можна було служити під час навчання, бо відпускали на сесії. Згодом почалися бойові дії, мені довелося відслужити й підписувати контракт на три роки. Ось так з 2014 року я опинився в 24 "королівській" бригаді. У першому механізованому батальйоні починав з кулеметника, зараз я – головний сержант батальйону. 

Завжди згадував своїх хлопців, які загинули, і тих, хто залишився. Звісно, в мене виникало питання: якщо вони не здалися, чому я маю здаватися? Побувавши там, ти постійно живеш війною. Тому для когось вона триває більше ста днів, а для когось – уже дев'ятий рік. 

Що тоді відбувалося на фронті? 

Переважно ми були на Луганщині. Перша ротація тривала близько восьми місяців, потім були бойові злагодження і знову повернення у зону бойових дій. І так постійно. За ці вісім років, напевно, всюди встигли побувати. Чесно, до повномасштабного вторгнення ми думали, що 2014 рік був дуже "гарячим". Після контракту в мене був невеликий період, коли демобілізувався, хотів повернутися до звичного життя. Втім постійно був з хлопцями на зв'язку і в один момент вирішив повернутися. Завжди згадував своїх хлопців, які загинули, і тих, хто залишився. Звісно, в мене виникало питання: якщо вони не здалися, чому я маю здаватися? Побувавши там, ти постійно живеш війною. Тому для когось вона триває більше ста днів, а для когось – уже дев'ятий рік. 

За місяць до вторгнення я розумів, що буде велика війна

Як ви зустріли 24 лютого, коли відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Що відбувалося на ваших позиціях?

Станом на 24 лютого ми вже майже дев'ять місяців виконували бойове завдання на Луганщині. Але на наших позиціях загострення почалося значно раніше. Ще за місяць до того я говорив, що буде війна. Мені все нагадувало, що росіяни знову нападуть з великою силою. Десь за десять днів до повномасштабного вторгнення вони почали використовувати озброєння, якого давно не застосовували, до прикладу, БМ-21 "Град", а потім почали стріляти в таких масштабах, що я в житті не бачив. Щодня гаубиці цілодобово працювали на нашому напрямку, а потім почали підключатися "гради". А 24 лютого дуже жорстко було. О четвертій ранку ми виїхали на позиції. Тоді почалися вертольоти і різні види озброєнь, які до цього не використовувалися. Стало в рази жорстокіше. Таких речей я ніколи в житті не бачив. Ніхто, напевно, не очікував такого. І ракети, і фосфорні, касетні бомби – такі речі, від яких реально страшно. Стало дуже відчутно, що це війна. 

Ви зараз і далі на бойових позиціях у 24-й бригаді. Якщо проаналізувати роботу ще з 2014 року, як на мене, бригада постійно перебуває в найгарячіших точках. 

Щось у цьому є. Особливо якщо врахувати останню ротацію, яка була. Спочатку – Попасна, наша бригада потужно обороняла її протягом трьох місяців. Щодня були запеклі міські бої, а коли Попасна впала, почався "ефект доміно". Ми почали втрачати населені пункти, що в підсумку призвело до фактичного оточення Золотого і захоплення майже всієї Луганської області. 

Ми розуміли, що можемо назавжди залишитися в Золотому

До речі, про Золоте. Я пригадую карту. Російські війська оточували Золоте з обох боків. Як вдавалося втримувати оборону?

Кожен день починався з артилерійського обстрілу, з різних видів озброєння, атаки з бронетехнікою, танками заходили, БМП тощо

З самого початку Золоте – це був невеличкий "апендицит". Після трьох місяців оборони було очевидно, що рано чи пізно нас "закриють". Почали провалюватися фланги, але ми продовжували стояти. На Луганщині не було місця, яке б не прострілювалося. Кожна поїздка була ризиком для життя.

В обороні легше, ніж у наступі. Тому наше завдання зараз – максимально зберегти територію для того, щоб потім було легше відбивати. Для чого нам відходити з підготовлених позицій, щоб потім назад заходити на них із втратами? Тому ми й трималися з титанічними зусиллями. Кожен день починався з артилерійського обстрілу, з різних видів озброєння, атаки з бронетехнікою, танками заходили, БМП тощо. 

Розкажіть, як відбувався вихід із Золотого? Знаємо, що вдалося успішно вивезти техніку, і більш ніж чотири сотні бійців вийшли на відносно безпечну територію.

Жодного безпечного місця на Луганщині не було. Усе прострілювалося, було важко дихати. Ворог оточував з усіх боків. Важко було морально, адже ми  розуміли, що можна назавжди лишитися в тому Золотому. 

Ще 21 червня ми пробували вивезти поранених, але зайшли російські танки, прорвали оборону Тошківки й перекрили нам трасу на Лисичанськ. З іншого боку теж було все закрито. Ми пробували прориватися польовими дорогами, але склалося так, що вийшли назад у район Золотого – Гірського. Тоді зайняли кругову оборону й чекали, поки нам дадуть команду на подальші дії. Жодного безпечного місця на Луганщині не було. Усе прострілювалося, було важко дихати. Ворог оточував з усіх боків. Важко було морально, адже ми  розуміли, що можна назавжди лишитися в тому Золотому. 

І як вдалося виїхати?

Ми нічого не залишали ворогу. Вийшли з мінімальними втратами, як людськими, так і техніки. 

Ми спланували вихід уночі, щоб не привертати увагу до себе. Бо будь-яка техніка – це гул, і відразу туди прилітає. Виходили декількома групами. А потім, коли всі групи вийшли, їхала бронетехніка. Це був найбільш небезпечний момент. Ірис (командир, – ред.) розділив техніку на дві колони. Небезпека була в тому, що ти їдеш і десь може бути заміновано. По-друге, гул і машини, повні боєкомплектів. Ми нічого не залишали ворогу. Вийшли з мінімальними втратами, як людськими, так і техніки. 

Якщо порівняти Луганщину, Донеччину, та навіть Південь України. Донеччину не вдається захопити. Як думаєте, чому це так швидко сталося з Луганщиною?

Я скажу свою думку. Ті люди, які були проукраїнські, давно виїхали, щоб не бути в небезпеці чи під "русньою". А ті, що залишилися, – проросійські, котрі кричали: "Путін, спаси!". Це дуже прикро. Звичайно, бувало, що вони здавали українські позиції. Це наслідки російської пропаганди. Ще в більш мирні часи, коли була ООС, ми запитували в місцевих, яке телебачення вони дивляться. Тоді люди відповідали: "Нємножечка іхнєє, нємножечка наше". Дуже прикро, що так відбувається. 

Ви за освітою історик. Можете провести паралелі нинішньої боротьби проти Росії з тією, яка була раніше? На мій погляд, вчинки росіян не змінюються десятиліттями.

Погоджуюся. Така ж ситуація була з Ічкерією, до прикладу. З росіянами в жодному разі не можна підписувати якихось договорів.  Це дасть їм змогу "виконати роботу над помилками", а потім буде, як у Чечні: росіяни повернуться знову. Як на мене, бойові дії в Україні – найстрашніша війна. Після Другої світової жахливішого не було. 

Ви дев'ятий рік на фронті. Які бачите перспективи, як може завершитися ця війна?

У нас немає вибору, тільки перемога. Не вважаю, що ми маємо йти на якісь компроміси з росіянами. Про що говорити з терористами? Росія – країна- терорист, яка всю свою історію всіх шантажує, притісняє народи, вбиває жінок та дітей. Ми люди військові, кожен із нас розуміє всі ризики, усвідомлює, що ми можемо покласти життя за Україну. А в чому винна та маленька дитина? Хто за це має заплатити? Росіяни роблять речі, яких не має бути в цивілізованому світі. Мені здається, в них були зовсім інші плани, вони хотіли зробити велике кільце, але  не вийшло. І зараз не виходить. Тримаються на тому Сході вже стільки часу, незважаючи на кількість особового складу та техніки, яка переважає нашу в рази. Але все одно українське військо тримається. У них немає дуже великих козирів, тому вони вже давлять на психіку цими ракетними ударами по мирних людях. 

Ви все своє свідоме життя у війську. Які маєте мрії та майбутні плани?

Якщо чесно, хочеться вже трохи спокою, але поки ця війна не закінчиться, його не буде взагалі. Доведеться боротися. Ви знаєте, навіть якби я був у цивільному житті, не стояв би осторонь, не ховався б. Навіть якби був за кордоном, бився б за Україну. З 18 років намагаюся боротися, робити все, щоб ця країна жила, щоб ми були вільні. Зараз мені 27.  Хочеться, щоб це все закінчилося, щоб ми здобули перемогу. І тоді вже будувати своє життя та створювати сім'ю.