Леся Кічура. Простіше віддатися, ніж пояснити, чому ти його не хочеш, або Хочеш дізнатися про феномен Каті Бльостки – читай книгу

Щороку в Україні виходить декілька сотень книг (якщо не тисяч). До статистичних даних не зверталася. Проте одні книги стають помітним літературним явищем, а про інші забувають навіть не згадавши. Одні виходять вражаючими тиражами понад 10 тисяч, інші заледве нашкрібають на кілька сотень примірників.

Дебютна книга Каті Бльостки отримала 7000 попередніх замовлень. Тож, звісно, тираж у 15 тисяч накладу – навіть замала цифра з цього анонсового зацікавлення. Видавництво "Віхола" відкрило читачам нову, цікаву, веселу та місцями дуже розкуту у спілкуванні авторку (маю на увазі чималу присутність улюблених авторських матюків).

Що мені сподобалося у книзі – її відвертість. Не кожен автор без зайвої сором’язливості писатиме про свій досвід пологів, спільне перебування з чоловіком у палаті та післяпологову депресію. А вона написала. Зробила це відкрито, не завиваючи в папірчики, а називаючи речі своїми іменами. 

Материнство, звісно ж, розпочинається з підготовки до самого народження малюка. І тут Катя дуже влучно підмітила: "Народжувати дитину потрібно не для себе, бо вона – не твоя власність, не порятунок від самотності, не "запасне" життя. Народжувати дитину потрібно не для чоловіка, а тим більше не для того, щоб утримати його в сім’ї та реанімувати стосунки, бо відповідальність за успіх сімейних відносин лежить виключно на парі дорослих, а не на дітях, що народжені в ній. … Народжувати дитину потрібно тоді, коли в тобі є багато любові. Коли її є стільки, що ти відчуваєш непереборне бажання нею ділитися. Не від пустоти, а від надлишку. Не для заповнення власної душевної діри, не для задовільнення власної потреби в любові, а через бажання віддавати та наповнювати…" 

Буває, в нас частенько можна почути серед родин: он бабусі зачекалися внуків  – треба народити, нехай і бавлять. Хоча направду "хотіння онуків" було радше звичним висловлюванням на людях і не більше. І отой малий пуцьвіріньок, якого мати залишає на новоспечену бабу, аж ніяк не очікував бути покинутим уже на третій тиждень по народженню, бо ж матір долає кар’єрні  сходинки й не думала спинятися у своєму мистецтві досягання вершин. 

Тож авторські акценти у книзі доволі вдалі і, варто відзначити, їх там є чимало. Попри засилання матюків, які іноді "набивали очам оскому", книга справляє враження легкого відпочинкового чтива. 

Окрема подяка авторці за повернення до витоків – фольклорних епітетів та порівнянь ("сидить, як миш на крупах", "заливалися вином, як циган сирваткою").

Переконана, що не одна "матера" впізнала себе та свою родину (зокрема чоловіка, маму чи свекруху) у таких життєважливих подіях і процесах, як грудне вигодовування, дієта годуючої мами, перше купання, прикорм і звикання до горщика.

"Направду сім’я – це про повагу, підтримку і любов, а не відповідність гендерним шаблонам. Виховання дітей – це про створення цілісних, самостійних на усіх рівнях,  впевнених у собі особистостей, а не передача їх,  як естафети з рук у руки, від мами – до дружини чи чоловіка", – пише Катя Бльостка, і тут із нею не посперечаєшся.

А ще авторка дуже влучно зібрала й перелічила всі ті десятки забобонів, які роками, та ні – століттями, не дають спокійно жити мамі та її немовляті.

Я знаю, що обкладинка цієї книги майорить у кожній мамській групі, книжковому товаристві чи літературному угрупованні. Тож аби не просто дослуховуватися до чужих думок, іноді варто раз прочитати самому, ніж сперечатися з тими хто "за" і хто "проти". Що, властиво, я і зробила. Як частенько говорить моя колега: "Простіше віддатися, ніж пояснити, чому ти його не хочеш", тому і я прочитала книгу, і тепер маю свою власну думку про ту чи іншу ситуацію, описану на її сторінках.

Зізнаюся, книгу позичила у знайомої – не купила. Бо як і передбачала, вона мені на одне читання. Задля повторного перечитування у ній бракує певних моментів. Проте для того, аби весело завершити свій мамський день – це чудовий варіант чтива. До того ж авторка нарешті розвінчує міф материнської ідеальності. Бо кожній із нас, мамі, не треба бути ідеальною, і навіть не варто цього прагнути, оскільки кожна має свої потреби та вимоги, і загалом діти потребують не ідеальних мам, а щасливих і самодостатніх. Тож Катя вчить насолоджуватися материнством, а не ставити його на п’єдестал ідеальності та очікувати медалі. Бо направду вже завтра вранці наші діти прокинуться іншими, не такими як заснули сьогодні ввечері, і кожен день їхнього дитинства минає дуже швидко.

Тож читайте і діліться враженнями – сподобалось чи ні? Порадили б цю книгу? Або ж навпаки, не вважаєте видання такого стилю вартими уваги?

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.