Композитор Станіслав Людкевич: харизма, що перемогла час

Про це розповідає Еспресо.Захід

А ще цей митець - перший професійний композитор на заході України, основоположник симфонічних та інструментальних жанрів та один із організаторів Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові, поліглот, фольклорист, музикознавець, педагог, музичний редактор, громадський діяч, якого за його життя називали "Прометеєм української музики". Чоловік, якому належить геніальний афоризм, який у Львові знають навіть ті, хто далекий від культури: коли під час урочистого засідання у Львівській опері у вересні 1939-го з нагоди входження західноукраїнських земель до складу УРСР совєцькі "визволителі" почали наполягати, аби метр виголосив вітальне слово, Станіслав Людкевич скромно вийшов до трибуни і промовив: "Нас визволили, і на то нема ради!" Доживши до ста літ і одружившись тільки в 94 роки, Станіслав Людкевич і нині залишається неосягненним попри існування його меморіального музею, фестивалю класичної музики "Людкевич фест" та відтворення і новітні записи його творів.

"Cясьо", його дорога родина і перші творчі спроби

фото: фб-сторінка Меморіального музею Станіслава Людкевича

Отже Станіслав Людкевич народився 24 січня у Долішньо-Лежайському передмісті, у містечку Ярослав (нині Польща). Він став четвертою дитиною у сім’ї Пилипа Людкевича і Гонорати Гіжовської: його троє братів — Максиміліан, Альфред та Адольф — померли.

Дід майбутнього комопозитора Михайло Людкевич був випускником Львівської духовної семінарії і Львівського університету. Батько, Рандольф-Михайло-Пилип, упродовж багатьох років був директором школи в Ярославі, присвятивши педагогічній праці 45 років свого життя, за що був відзначений бронзовою медаллю.

Дід по материнській лінії Олексій Гіжовський також навчався у Львівських духовній семінарії та університеті. Захоплювався історією, філософією, музикою. Ще у гімназії потоваришував із Михайлом Вербицьким, автором музики державного гімну "Ще не вмерла Україна", з яким приятелював ціле життя

Коли хлопчикові виповнилося чотири роки, рідні помітили у нього надзвичайний музичний слух. Першою викладачкою музики для хлопчика стала його мама,  яка вчилася гри на фортепіано у о. Михайла Вербицького і грала на фортепіано віртуозно. 

У 1889-1897 роках Станіслав навчався у вищій гімназії в Ярославі, де студіював теорію музики, сольфеджіо, а також грав на фортепіано Гайдна і Моцарта. Під час навчання у гімназії співає в українському хоровому гуртку, а вже у 12-річному віці ним диригує. Тоді ж з’являються перші твори – не лише фортепіанні мініатюри та солоспіви, а й хорові композиції. У своїх 17 років уперше заявляє про себе як композитор: на вечорі  пам’яті Адама Міцкевича в Перемишлі у 1896 році його хоровий твір у супроводі фортеп’но "Пожар" (на текст поеми Ф.Шіллера "Пісня про дзвін") мав неабиякий успіх.

У 17 років юнак уперше заявив про себе як композитор: на вечорі пам’яті А.Міцкевича в Перемишлі 1896р. його хоровий твір у супроводі фортеп’яно "Пожар" (на текст поеми Ф.Шіллера "Пісня про дзвін") мав неабиякий успіх.

Університет, Франко і творчість

фото: Відкриті джерела

Після закінчення Вищої гімназії в Ярославі у 1897 році вступає до Львівського університету на відділ української та класичної філології філософського факультету (1898—1901), де основним напрямком його студій стає українська філологія, а додатковими — філософія, класична філологія. Водночас як вільний слухач навчається у Львівській консерваторії.

Вступивши до університету, відразу записався до Академічної громади – товариства студентів з різних факультетів, які провадили культурну, освітню та політичну роботу серед населення. Також відразу приєднався до аматорського хору "Львівський боян", який ставив за мету насамперед транслювати українську пісню та творчість українських композиторів. Коли зайшлося про святкування 25-ліття літературної праці Івана Франка, то 19-річному Людкевичу доручили підготувати музичну частину свята. Оскільки творів на слова Франка було мало, юний композитор написав оду "Вічний революціонер" та без освіти диригента легко організував виконавців і керував колективом. Після такого успіху за кілька тижнів на загальних зборах "Львівського бояна" Людкевича обрали другим диригентом, заступником Степана Федака.

З Івано Франком Станіслав Людкевич був знайомим особисто. А згодом виявив ідентичну позицію у підтримці боротьби українських студентів за український університет у Львові. Саме Станіслав Людкевич  стане організатором концерту до 40-річного творчого ювілею Івана Франка і звертатиметься до творчості Івана Яковича неодноразово. Зокрема – вже по смерті Франка – у 1924 році Людкевич створив симфонічну поему "Каменярі", використавши в ній мелодію пісні "Не пора". Твір цей виконувався на Франківській академії з нагоди відкриття надмогильного пам’ятника І. Франкові на Личаківському цвинтарі.

Важливо, що у 1900 році Станіслав Людкевич створив обробку мелодії гімну "Ще не вмерла Україна" для чоловічого хору а капелла. 1918 року ця обробка була видана у збірнику "Ще не вмерла Україна" в транскрипції для фортепіано. Відтоді без цього славня у його обробці не починалися жодні збори.

До речі, у 1906 році вийшов друком двотомник "Галицько-руські народні мелодії", що його підготував Людкевич. Збірка з 1544 пісень стала першим науковим і найповнішим на той час виданням українських народних пісень. Про неї захоплено відгукнулися чимало знаменитих українців. Серед них і Івано Франко.

Дослідники пишуть, що активне творче життя Людкевича розвивалося завдяки товариству "Боян", яке допомагало у популяризації та виконанні його творів. Окрім музики, захоплювала Людкевича і поетична творчість. Маючи яскравий поетичний талант,  він належав до літературної групи "Молода муза", а від 1905 року разом з Іваном Трушем (1869–1941) видавав перший український мистецький журнал "Артистичний вісник", де друкувалися статті про галицьких композиторів. Також композитор співпрацював з журналами "Музичний листок"і "Українська музика", керував хорами "Боян" та "Сурма".

Перша світова, полон і Київ

фото: фб-сторінка Меморіального музею Станіслава Людкевича

Під час Першої світової війни Людкевича мобілізують до австрійської армії. Згодом він потрапляє до російського полону і опиняється у місті Перовськ у Туркестані,

де все ж намагається творити. Тим часом у Відні на Шевченківському вечорі звучать його твори, в тому числі народна пісня в його обробці "Чорна рілля ізорана". В роки Першої світової ця пісня стала найпопулярнішою на той час українською піснею. У Варшаві в 1934 році її, серед 50 українських пісень, вперше буде записано на  грамофонну платівку.

Після повернення з полону Людкевич деякий час жив у Києві, куди його запросив музичний відділ при Генеральному секретаріаті народної освіти УНР і де він зустрічався із колегами - Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Також став свідком червоного терору, який здійснювали у столиці загони Муравйова у січні 1918 року.

Повернення до Львова

фото: фб-сторінка Меморіального музею Станіслава Людкевича

У вересні 1919 року Станіслав Людкевич остаточно зупиняється у Львові і відтоді не залишає місто. Організовує перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві ім. М.Лисенка. Пропозицію композитора створити у Львові Інститут церковної музики гаряче підтримує митрополит Андрей Шептицький. Згодом, коли Інститут було засновано, Людкевич радо погоджується у ньому викладати. Водночас працює з хорами "Бандурист", "Сурма", "Боян".

У 1930-33 роках редагує музичну частину "Книги знання" — Української загальної енциклопедії у трьох томах.

У1936 році на концерті до 75-х роковин смерті Тараса Шевченка у Львівському оперному театрі, вперше прозвучала кантата Людкевича "Заповіт". Музичні критики писали, що це "могутній і небуденний твір, справжній мистецький твір".

Від 1939 року Станіслав Людкевич — професор, завідувач кафедри теорії та композиції Львівської консерваторії. Крізь свою долю проніс віру, що земля тримається на трьох китах: музиці, Україні й молоді. І завжди був готовим щось робити для того, щоб їх зміцнити.

Людкевич і Барвінський

фото: Відкриті джерела

Коли 1948р. радянські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського та його дружину за нібито співпрацю з німцями, то організували судилище, спаливши його твори на подвір’ї консерваторії. Майже 70-літній композитор Станіслав Людкевич став єдиним, хто відверто заступився за колегу. Підписав листа до Президії ВР СРСР про звільнення і реабілітацію митця. Коли Барвінський після 10 років радянських таборів повернувся на батьківщину, саме Людкевич допомагав йому відновити, здавалося би, назавжди втрачені рукописи. 

У 94 роки на рушничок щастя

фото: uahistory.сom

У листопаді 1973 року мистецький світ зворохобила новина 94-річний Станіслав Людкевич вперше одружився. Його дружиною стала його 46-річна асистентка Зеновія Штундер -донька Костянтина Штундера — соратника Симона Петлюри, якій попередньо він заповів весь свій архів та майно. Шлюб став порятунком для обох: композитор отримав догляд, а музикознавиця Штундер, переслідувана за наукові праці, — захист його імені. Ця жінка присвятила своє життя вивченню творчості Людкевича.

Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич "жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станіслав Пилипович радо вітав у себе гостей".

По смерті Людкевича ( а прожив він майже 101 рік) його дружина цілковито віддала себе справі збереження пам’яті про свою половинку. З-під її пера вийшли численні статті, присвячені життю і творчості композитора, а також двотомник "Станіслав Людкевич. Життя і творчість". 

Не стало Зеновії Штундер 10 років тому – у 2016-му на 90-році її життя. Дім у Львові, за її заповітом дарований Музею Соломії Крушельницької. Вулиця, де він знаходиться, від 1981 є вулицею імені Станіслава Людкевича.

Харизма, людські слабинки й анекдоти як ще один місток у прийдешність 

фото: фб-сторінка Меморіального музею Станіслава Людкевича

Станіслав Людкевич дуже любив годинники і часто носив їх по декілька штук одночасно. Одного разу хвалився, що перехитрив злодія. Виявилося, що злодій вкрав у нього лише один годинник, а в кишенях  композитора зосталося ще два – золотих. 

Є й інша версія цієї історії. Мовляв, Станіслав Людкевич звернувся у пошуках годинника до поліції. Однак серед тих вилучених, які показували йому правоохоронці, його часоміра не було. Нарешті, Людкевич вирішив якийсь годинник визнати своїм. На запитання "чи знайшов свій годинник?", композитор відповів: "Ні, але такого я ще не маю….

Обідати Людкевич приходив майже щодня до львівського ресторану "Інтурист". Музикознавиця Стефанія Павлишин писала: "Всі ми сміялися, що в капіталістичній країні такий ресторан мав би чудову рекламу – людина, що обідала тут майже щодня, прожила понад 100 років! "

Якось при зустрічі диригент Роман Кокотайло поскаржився професорові на гайморит. Людкевич заспокоїв, що хвороба не така вже й страшна, з нею можна жити до ста літ, лишень – без втручання медицини. Здивований пан Кокотайло зізнався, що вже був у лікаря. На що професор: "Як вже був, то всьо пропало"…

Розповідають, що композитор був затятим картярем і виграти у нього було практично неможливо. Шанс з’являвся лише за однієї умови – як хтось поряд навмисно починав наспівувати і фальшивив.