Коні-біженці та дорога на Захід: як рятують тварин під час війни

Киянка Марія Панкул є власницею 16-річної кобили Дофіни. До повномасштабного вторгення Марія утримувала її в конюшні на Київщині, але з березня за 20 км від конюшні почалися активні бойові дії. У квітні дівчина перевезла Дофіну в безпечне місце на Буковину, а згодом – на Львівщину. Марія – ветеринар, але з початком повномасштабної війни почала займатися організацією перевезення коней – спочатку на волонтерських засадах, а згодом це стало її роботою. Вона знаходить спеціальний транспорт, складає маршрути, супроводжує тварин. За цей час допомогла знайти новий безпечний дім для понад сотні коней!

"Еспресо.Захід" поспілкувався з Марією Панкул про особливості перевезення коней та складності утримання їх в Україні.

Замість заборгованої зарплати отримала коня

Маріє, розкажи, коли ти закохалася в коней і як стала коневласницею?

Коні – це моя дитяча мрія. Відколи себе пам’ятаю, завжди любила коней. Десь у три роки мене вперше посадили на коняку, щоб просто покататися. Тоді відчула, що так, це моє. З дитинства ними цікавилася, писала оповідання про коней, присвячувала їм віршики. Думаю, що ця любов мені передалася генетично. Адже мама дуже любить коней, хоча ніколи не мала якогось великого досвіду з ними.

Я ветеринар за освітою, маю сім років практики у ветклініці. Як лікар з кіньми не працюю – лише з котами і собаками. На жаль, в Україні немає якоїсь систематизованої освіти для кіннотників, які хочуть працювати з кіньми. Тому наші тренери – це в основному просто любителі коней, які в якомусь віці прийшли на конюшню допомагати і там отримали певні знання та навички. Згодом, якщо така людина цікавиться спортом, вона може брати уроки в якихось іменитих тренерів та вершників за кордоном, і тоді сама стає тренером – дає уроки спортсменам, займається з їхніми кіньми. Якщо ні, то захоплення кіньми залишатиметься на рівні такого собі прокачаного хобі. Так було і в мене. 

Працювати з кіньми почала нещодавно, років 5 тому. Мене не цікавить спорт чи прокат, я захоплююся "ліберті". Це напрям роботи з кіньми без амуніції, за допомогою мови тіла. Людина дає сигнали – і кінь виконує певні елементи. Тож я періодично відвідувала різні заходи на цю тему, в тому числі семінари Аніти Крилової. Ця дівчина працює з вільними кіньми. Спочатку вона приїжджала проводити майстер-класи з Харкова у Київ, а згодом переїхала разом із кіньми. Саме в той період вона шукала людину, яка за ними доглядатиме. Заодно можна було біля неї вчитися. Я вирішила, що це мій шанс удосконалювати свої навички з кіньми. Пішла в ту конюшню працювати. Крім її коней, у нас "під опікою" було три клубні коники, з якими проводили заняття з цієї всієї магії. Серед них була і кобила Дофіна – велика, чорна, вередлива – ніби візуалізація моєї дитячої мрії. Вона була типу моєю напарницею. Ми разом навчали людей верхової їзди і, власне, ліберті. Вечорами я приходила до неї втомлена і просто сиділа біля її ніг. Вона хрумала сіном у мене над головою, і в ці моменти я почувалася найщасливішою.

Купувати її я навіть не думала. Це не перша коняка, яка мені подобається, тож не ставилася до цих почуттів якось серйозно. Але доля вирішила інакше. У кінного клубу, де ми всі працювали, виникли певні фінансові проблеми, і одного разу мені замість заборгованої зарплати, запропонували забрати Дофу. Власниця конюшні знала, що Дофінка моя фаворитка, до того ж давно намагалися її продати. Я дуже не хотіла, щоб її продали у спорт чи на прокатну конюшню, а такий варіант був. Тому недовго думала. У мене не було романтичних ілюзій щодо володіння коником – розуміла, що це багато грошей, часу і сил. Боялася, що не справлюсь, дуже боялася. Але знала, що не пробачу собі, якщо вона опиниться в якихось нехороших умовах. Тому наважилась і погодилася її забрати. Невдовзі після "покупки" звільнилася з того кінного клубу і перевезла Дофінку на іншу конюшню.

Від 6 до 20 тис. грн на місяця за утримування коня в конюшні

Наскільки дорого утримувати коня і що для цього потрібно?

Усе починається і закінчується на конюшні – в місці, де живуть коні. Жарти про утримання коника у квартирі давно не актуальні. Є люди, які або спеціально будують стайні, щоб заробляти на конях (спойлер: це практично неможливо), або зводять їх для своїх коней на своїй землі і беруть чужих коней на постій, щоб знизити свої затрати. Тобто коні живуть окремо від своїх власників. Власники приїжджають, коли їм зручно, і проводять час із кіньми так, як їм подобається. Їздять верхи, навчають інших, беруть уроки у тренерів або займаються на землі – як ми з Дофінкою. Поки власники відсутні, коней доглядають, годують, виводять гуляти, прибирають за ними. Також за додаткову плату з ними може займатись берейтор (тренер для коня), щоб вони мали фізичні навантаження і не втрачали форму. Окрім берейторів, з кіньми працюють коноводи – чистять їх, виводять у левади, слідкують за амуніцією. Денники прибирає конюх. Конюшні можуть мати різну інфраструктуру, від цього теж залежить ціна. Якщо є критий манеж, мийка з теплою водою, кімнати для відпочинку, багато персоналу, то ціна на утримання, звісно, виходить вищою. Якщо конюшня проста, з відкритою робочою площадкою без спеціального грунту та освітлення, то і витрати на неї менші, а отже і ціна за постій нижча.

Зараз у Києві ціна на простий пансіон становить від 6000 грн/міс. У великих кінних клубах з розвиненою інфраструктурою це може бути і 15 тисяч грн на місяць, і 20, і більше. Окрім утримання, є ще планові ветеринарні обстеження та інші регулярні процедури, як от розчистка копит, підпилювання зубів, вакцинація, обробка від паразитів – це теж все коштує грошей.

Важке перевезення своєї коняки з-під Києва на Захід спонукало допомагати іншим з перевезенням коней

Як ти почала займатися перевезенням коней? Напевно, спершу перевезла свою Дофінку, коли почалася повномасштабна війна?

Так, все почалось з перевезення Дофи. Зараз вона живе тут, під Львовом. Але спершу я перевезла її в Чернівці. 

Загалом я спокійна і врівноважена людина, але з початком повномасштабної війни почала дуже хвилюватися за свою кобилку. Вона на той момент жила у Київській області, під Макаровим. Це неподалік від житомирської траси, де точилися бойові дії практично всюди. На початку березня за 20 км від нашої конюшні у моїх друзів повністю згорів кінний клуб. Снаряд рашистів прилетів просто у стайню. Там жило 19 коней, 13 із них згоріли… Конюх врятував 6 коней і дивом не загинув сам. Навесні взагалі багато дуже прильотів було по конюшнях по всій Україні. Боляче було за цим спостерігати. У тому селі, де жила Дофінка, було відносно тихо, але по сусідніх селах ходили рашисти й кадирівці, їздили танки. До того ж, від прильоту ракети ніхто не застрахований і зараз, а тоді ймовірність узагалі була дуже високою. Адже конюшні в основному віддалено стоять десь посеред поля чи лісу, це великі об’єкти, які можуть виглядати, як склади. Треба розуміти, що коні – дуже чутливі тварини, які в принципі бояться всього. Знаю, що на деяких конюшнях коні гинули лише від стресу, коли поряд розірвався снаряд і в них серце не витримувало... Словом, коли рівень моєї тривожності сягнув межі, вирішила, що час або звернутися мені до психолога, або таки перевезти свою коняку в безпечніше місце.

Прийняти рішення мені допомогла подруга Юля, вона теж коневласниця. На початку повномасштабної війни вона переїхала у Чернівці до своїх знайомих кіннотників, де погодилися прийняти наших коней. Пошук перевізника був окремим квестом, бо тоді всі виїжджали у паніці, і водії були або постійно зайняті, або не хотіли їздити через небезпеку. До того ж, житомирська траса взагалі була закрита, треба було їхати околицями. Але Юля таки знайшла перевізника з великим коневозом на шість коней. Дорога рахується за кілометражем з усієї машини. Тобто водію все одно, скільки коней усередині – один чи шість. Тому ми знайшли ще попутників, щоб ділити суму на всіх, і 31 березня виїхали з Києва. Дорога була дуже важка. Ми 8 годин лише збирали коней по Київській області, хоча вони всі були в одному напрямку. Але блокпости, зруйновані мости, заміновані дороги, десь елементарно не міг проїхати коневоз, бо це велика машина, фура така… Тоді ми розвертались і шукали іншу дорогу. Їхати було дуже страшно. Водій був недосвідченим – він ніколи не возив коней до цього, ніколи не сидів за кермом саме тієї машини.

Десь під Вінницею посеред ночі одному з коників стало погано – якась панічна атака чи щось на кшталт цього. Я думала, ми його не довеземо… Консультувалася з кінними ветеринарами по телефону, вводила тому коню ліки внутрішньовенно, а водій навіть не міг увімкнути світло в машині, бо не знав, де та кнопка. Думала, що посивію, поки ми доїдемо. Дорога тривала 24 години, всі коні приїхали травмовані, худі і знесилені. Той мерин, якому було погано, вижив, але сильно травмував собі задні ноги. Він бив ними під час того нападу. Моя кобила дуже схудла, набила собі ґулі через те, що коней везли необережно, і не мала сил навіть вийти з машини. Дуже слабка була. Я притримувала її руками останні 100 км дороги. Їхала просто з нею і тримала за плечі, бо її дуже хитало на поворотах. Завдяки цій поїздці зрозуміла, що не хочу, щоб хтось повторював мій досвід. Почала писати у фейсбуці, що має хтось їхати з кіньми, слідкувати в дорозі; що має бути аптечка; що має бути хороший водій; що треба заздалегідь подумати про воду, бо коні мають пити в дорозі тощо. Мені взялися писати люди, просити супроводжувати їх коней. Так почала цим займатися.

Через війну в Україні тисячі коней стали біженцями

А чи багато в нас таких коней-біженців, і скільки ти допомогла перевезти?

Дуже багато коней вивозили в перші місяці повномасштабної війни. Тоді була паніка через ті прильоти. Зараз така міграція триваж. Але акцент змістився на регіони, які поступово звільняють від окупації, звідти везуть коней більше в центр України. А на початку війни всіх везли сюди, на Захід, ближче до кордону. Точно не знаю цифри, але це тисячі коней. Я особисто супроводжувала понад сотню. До речі, хочу подякувати всім власникам кінних клубів Буковини та Галичини, які протягом цього всього часу приймають коней-біженців. Їм це теж важко, бо деякі конюшні не розраховані на ту кількість коней, які зараз мають через війну. Але кіннотники допомагають один одному, розуміють, що у людей немає виходу. Деякі коні особливо тривожних власників кілька разів їздили туди-сюди. Спершу вивозили кудись, аби подалі від обстрілів, потім, коли ситуація трохи заспокоювалася, везли додому, а коли якийсь черговий приліт, знову відправляли в дорогу на Захід.

На кордоні коней розмитнюють, треба стояти 12 годин і більше

Як відбувається перевезення і в чому полягає твоя робота?

Люди знаходять мене через інтернет, у фейсбуці чи на кінних телеграм-каналах. Пишуть, що їм треба перевезти коня з пункту "А" в пункт "Б". Найчастіше вивозять у Польщу або далі в Європу. Я розпитую, які документи є, щоб знати, які потрібно ще доробити, наскільки терміново хочуть їхати тощо. Адже процес збору всіх документів для перетину кордону може тривати і до двох тижнів. Також треба розробляти логістику маршруту, шукати перевізника й попутників, щоб здешевити дорогу. Скажімо, одного коня веземо кудись у Польщу, іншого – в Німеччину, третього – в Бельгію. Не обов’язково всі коні їдуть з однієї точки, можемо дорогою ще підбирати тварин. Я в різних спеціальних групах пишу про той чи інший маршрут, і люди з кіньми в процесі додаються.

Перевізників у нас не так багато насправді. А за кордон узагалі возять одиниці. Після тієї нашої поїздки в Чернівці я не хочу їздити з ким попало, тому й іншим раджу тільки перевірених водіїв. Наша команда мені подобається. Це професіонали, які й документи роблять самостійно, й із кіньми вміють поводитись, і першу допомогу надавати, і машину мають безпечну, і саме коней возять акуратно. Бо там багато нюансів є. Треба правильно гальмувати і входити в повороти, щоб тварини не травмувалися...

За кордон вивозять або назавжди, або на рік-два, до з’ясування обставин, так би мовити. Якщо коней продають або вивозять назавжди, їх треба розмитнювати на кордоні, як машини. Якщо вивозять тимчасово, для цього потрібен інший пакет документів. Згідно з цим документом, кінь може перебувати за кордоном протягом року. Далі його треба або повернути в Україну, або розмитнити, або продовжити його перебування ще на рік.

На кордоні багато мороки з цими паперами. У середньому стоїмо там 12 годин і більше. Поки водій займається бюрократією, я даю коням пити, оновлюю запаси сіна, виводжу їх з коневоза, оглядаю. Якщо бачу, що якийсь кінь дуже втомлюється, прошу водія зупинитись на якійсь стайні після проходження кордону, щоб коні могли перепочити. Також спілкуюсь із власниками під час поїздки. Вони дуже нервують завжди. Коні їдуть довго, а люди не розуміють, чому так, і що відбувається. Я пояснюю процедури проходження кордону, розважаю їх веселими історіями про коників, розказую, хто як себе поводить, на що звернути увагу після приїзду. Ще для деяких паперів треба супровід, який відповідає за коня як довірена особа. Це теж можу бути я. Іноді також допомагаю водію бігати по цих усіх інстанціях, коли він втомлюється.

Ти це робиш як волонтер?

На початку – так, робила це суто на волонтерських засадах. Зараз теж кажу людям: якщо у вас немає можливості мені заплатити, то не треба, але якщо є, тоді не відмовлюся. Часто люди самі пропонують оплату, адже розуміють, що це мій час, сили і нерви – коротше, послуга, яку надаю. Беру 100 євро з коня, якщо супроводжую його зі Львова за кордон. А якщо по Україні – 1000 грн. Це невелика ціна для власників, адже, наприклад, перевезення одного коня в Європу разом із розмитненням на кордоні в середньому коштує 2-3 тис. євро. А для мене це такий собі підробіток для душі, бо мені не важко, подобається кататися.

Кожні 6-8 годин дороги треба зупинятися, щоб кінь кілька годин перепочив

Чи складно коням довгий час перебувати в дорозі?

Так, дуже. По-перше, є психологічний аспект. Для них не природно бути у замкненому просторі, вони цього дуже бояться. Багато коней не хочуть заходити в коневоз, і це теж, до речі, окремий навик – правильно завести тварину в машину або батман (причіп для перевезення коней, - ред.). Це часто займає багато часу і нервів, особливо коли власник або перевізник не вміють цього робити. По-друге, коням фізично важко тримати рівновагу протягом тривалого часу. Вони від того втомлюються, виникає крепатура, як у людей після важких фізичних навантажень.

За правилами, потрібно зупинятися кожні 6-8 годин і давати тваринам хоча б кілька годин відпочинку, вигуляти їх, а ще краще, щоб день чи ніч вони постояли або спали, як їм зручно. Якщо коні їдуть з Києва до Польщі, наприклад, тоді у Львові обов’язково даємо їм перепочити. Ми заздалегідь домовляємося з конюшнею і привозимо їх туди, щоб вони набралися сили до стояння на кордоні.

В Україні конярство тримається на любителях, яким не шкода ані грошей, ані часу

Яка загалом ситуація в Україні з конярством?

Скажу чесно, я не дуже в цьому розбираюсь, бо не маю стосунку до кінного спорту. А в нас конярство існує в основному з прив’язкою до кінного спорту або прокату. Є, наприклад, Федерація кінного спорту України, і в кожному регіоні є її відділення. Але я не дуже розумію, чим вони там займаються, які напрямки у спорті розвивають, мені це не цікаво. Єдине, що можу сказати, "красиво" у нас може бути або на спортивних конюшнях, або на приватних стайнях, які власники коней будують для себе, для задоволення, тому і максимально вкладаються. Натомість державні конюшні виглядають часто дуже забутими, як корівники чи старі колгоспи. Хоча на державних кінзаводах можна купити собі класних коней. Прокатні конюшні теж страшні. Це зазвичай якісь неохайні сарайчики – там тісно, купа павутини, коней утримують як доведеться. Держава в нас не зацікавлена в конярстві як такому. Натомість у Європі, зокрема в Німеччині, Нідерландах, Австрії, Бельгії, на рівні держави конярство дуже підтримується. Кіннотники там мають різні дотації від держави. Особливо – заводчики. Там сприяють розвитку кінної індустрії. У нас такого немає. У нас конярство тримається на любителях, яким не шкода ані грошей, ані часу. Є поодинокі кінні "тусовки", але без якоїсь чіткої державної програми та підтримки. Просто, хто чим хоче, той тим і займається.

"Мрію про класний сервіс із перевезень коней в Україні"

Чи бачиш себе в майбутньому в тому, що робиш, і чи далі відчуваєш той романтизм, який тебе поєднав з кіньми?

Давно втратила відчуття якоїсь особливої романтики. Коні стали для мене звичною, але невід’ємною частиною життя. Той факт, що маю свого коня, людей, не дотичних до конярства, справді дивує і може виглядати романтичним, однак насправді – це щоденні будні та складності. Але якщо не треба якусь проблему вирішувати от просто зараз із постоєм або ветеринарами, то часто думаю: "Вау, в мене своя коняка є!". Досі не вірю в те, що це правда. Утримування коней не романтизую, а от наявність коняки мене захоплює і досі. Все ж я люблю її просто страшенно.

Стосовно планів, я не дуже вмію їх будувати взагалі. Не люблю цього, в мене за планом жити не виходить. Можу, звісно, написати план, але він так на папері й залишиться. Тому зараз якось так: коли вигораю у ветеринарії, звільняюся з клініки і йду працювати десь із кіньми. Зараз от це перевезення. До того, власне, була ветеринарна клініка. І так по черзі, між двома світами. Поки мені це підходить. Скільки так буде, не знаю. Взагалі мені хочеться свій коневоз і водія-напарника, який теж цим горітиме. Мрію про класний сервіс із перевезень коней в Україні. Хочу, щоб були хороші транзитні стайні по всій країні, де можна буде не хвилюватись за якість сіна, щоб був кваліфікований персонал, щоб у коневозах завжди були аптечки, затверджені ветеринарами, щоб супровід коней як послуга теж був для всіх зрозумілою необхідністю. Мені хотілося б привести до ладу це все. Але не впевнена, що зможу, і що воно мені дійсно треба... Я люблю своє життя і таким, яким воно є зараз. Деякі мрії так і залишаться мріями. Але на своєму місці в нинішніх умовах також роблю все можливе, щоб коней возили, а їхні власники менше нервували.

• Нагадаємо, про стан природи України в умовах війни й те, які наслідки активні військові дії матимуть на довкілля, "Еспресо.Захід" поговорив з кандидатом біологічних наук ЛНУ ім. Івана Франка, експертом WWF-Україна Остапом Решетилом, який є зоологом та екологом.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.