Коли бачиш, що роблять росіяни, стояти осторонь дуже важко, – волонтер Олександр Поліщук

Про волонтерство, евакуацію людей із прифронтових територій та особливості життя в деокупованих регіонах Олександр розповів "Еспресо.Захід".

"Я підприємець, але після 24 лютого працювати чомусь не можу. Коли в країні триває така війна, мій фокус зміщений на волонтерство", – зазначає чоловік. 

Волонтерство з’явилось у житті Олександра ще до повномасштабного вторгнення Росії. Він розвозив обіди для людей літнього віку на початку пандемії коронавірусу. Крім цього, допомагав реабілітаційному центру. 

"У нас є ребцентр, що допомагає людям повернутися до нормального життя і боротися із залежностями: алкоголем чи наркотиками. Його організував Микола Сташук – командир окремого підрозділу "Айдар 95". Я б сказав, що й зараз ми волонтеримо при "Айдар 95" і надаємо допомогу цивільним, бо вони найбільш беззахисні", – розповідає Олександр.

На початку повномасштабного вторгнення Микола Сташук зібрав усіх і сказав, що війною мають займатися професіонали. Зауважив, що слабке місце – це медичний штаб і треба допомогти з цим. 

"Микола познайомив нас із пастором церкви й досвідченим медиком Олександром Прудьком, і ми виконували те, що він говорив. Організували медичний штаб і двічі-тричі на тиждень навчали людей надавати першу домедичну допомогу. Тобто готували бригаду, щоб зустрічати тут росіян. А коли наші війська зупинили просування ворога, така необхідність відпала. Хто мав бажання, поїхав воювати", – пояснює чоловік.

Згодом волонтер почав займатись доставкою гуманітарної допомоги.

"Ми бачили, як надходила гуманітарна допомога і, на жаль, не завжди вона доходила до цільової групи, на яку була розрахована. Я звернувся до керівника "Фонду Кароліни і Віктора Євпак" і сказав, що для того, аби допомога потрапляла до цілі, треба мати свою машину і возити все "в останні руки". Вони придбали мені авто, а зараз, коли треба, займаються його ремонтом. Так ми співпрацюємо, – розповідає Олександр. – Усе починається з одного дзвінка. Мені телефонують і питають: "Ти нікуди не їдеш? Бо в нас є щось або ми кудись збираємося". Коли бачиш, що роблять росіяни, стояти осторонь дуже важко. Треба увімкнути холодний розум і розуміти свою задачу та приносити користь".

За 2022 рік чоловікові разом із небайдужими громадянами й організаціями вдалося зібрати й доставити понад 20 тонн гуманітарної допомоги в 11 міст і селищ України: у Харків, Херсон, Бахмут, Ізюм, Куп’янськ, Балаклію. Автомобіль, що придбали для цього і який прозвали Тоха, проїхав 21 тисячу кілометрів. 

"Без волонтерства вже не можу. Буває, є гроші на паливо, але немає гуманітарної допомоги. У такому разі телефоную комусь і пропоную їхати. Так об’єднуємось. Є бажання робити добро не для того, щоб тебе хвалили, а для того, щоб просто відчувати себе людиною", – каже Олександр.

Волонтер разом з охочими завантажували повний автомобіль, крім нього, використовували причіп, щоб від однієї поїздки досягти максимального результату. Потім заїжджали в міста чи селища із найважчими ситуаціями, оголошували про роздачу допомоги, і люди приходили по необхідне.

"Вони були без інтернету, без грошей і їм треба була допомога. У тих районах, куди ми їздили, все було зачинене й для багатьох наші візити були надією щось взяти для себе чи родини. Ми просто зупиняли автомобіль – і підходили люди. Це було спонтанно, бо був такий час, – говорить чоловік. – Перша поїздка була на Харківщину. Йшли дворами, а під ногами було скло, навколо – вибиті вікна, спалені під’їзди. У той час ще пахло порохом і гаром. Ми не питали – ми їхали туди, де болить. Ця фраза Геннадія Махненка набула особливого сенсу". 

Олександр згадує: "Найстрашніше було на Чернігівщині. Ми бачили зруйновані церкви, обстріляні вулиці. Було видно, що окупанти йшли та били хати, а люди кидали все, як є. Бачили автомобілі, які їхали в бік Києва: їх чи підбили, чи розстріляли – вони просто посеред доріг стояли з розкиданими дверима".

Зараз на деокупованих і прифронтових територіях найбільше потребують круп, олії, консервів, також речей особистої гігієни, побутової хімії і ліків. У людей є труднощі з фінансами й із тим, щоб купити навіть найнеобхідніше.

"У Морозівці на Харківщині мешканці розповідали про "квест", який треба пройти, щоб отримати гроші: то світла немає, то банкомат не працює, не все доїжджає”, – додає Олександр.

На початку повномасштабного вторгнення багато допомоги надавала церква "Відродження" зі Львова, зараз – церква "Блага вість" із фондом "Сила доброти" в Черкасах. Долучаються також охочі з-за кордону, підприємці, просто небайдужі люди можуть допомогти фінансово. 

"Якось чигиринська "королева солодощів" наготувала тістечок для дітей, короваїв для військових. Якщо є зайві гроші, я теж можу докупити дітям солодощі. А коли їду й знаю, що десь стоять військові, доставляю смаколики і їм", – говорить чоловік.

Олександр згадує, що найприємніше було вивозити з особливо небезпечних територій мам із дітьми. 

"Одну сім’ю із трьома дітьми я вивіз із Херсона, із Харкова теж. Найбільше досягнення – це коли чиєсь життя врятовано, – розповідає волонтер. – Здебільшого люди щиро дякують за допомогу. Останній раз мені навіть дали ікону й 20 гривень. Не хотілось образити відмовою. Кажуть: "Нема чим віддячити, візьміть 20 гривень". Коли в людей проблеми із фінансами, така подяка – від щирого серця".

Чоловік розповідає, що трапляються й поодинокі неприємні випадки. 

"У Херсоні одна пані заявила: “Яка різниця при якій владі жити: що тим, що тим – усе одно”. Я відповів: "То чому ви тут лишились? Ми до вас приїхали, бо ми одна нація, ми про вас не забули. У влади, може, немає стільки часу, щоб цим зараз займатися". Ми завжди звертаємось українською мовою й завжди говоримо, що ми один народ", – зазначає Олександр. 

Невдовзі після 24 лютого 2022 року було достатньо коштів, щоб з’їздити до Львова, завантажитись і відвезти допомогу в Бахмут, а зараз із цим важче. Деякі люди втомилися, деякі віддають перевагу зборам для військових. Чоловік говорить, що сил додає бажання перемогти, гостре відчуття несправедливості, а також допомога небайдужих людей, що переказують кошти, приносять якісь речі: ковдри, одяг тощо. 

"Нам треба була церата в Херсон, але не вистачало грошей, щоб придбати, а мій товариш звернувся до мене й переказав необхідні кошти. Окриляє, коли бачиш, що хтось допомагає і для когось це важливо", – розповідає волонтер. 

Цього року Олександр планує продовжувати доставляти товари першої необхідності людям у регіони, де цього потребують. Він зауважує, що українці дуже радісно реагують на деокупацію міст і селищ, тому зазвичай активно долучаються до збору саме такої допомоги. 

"Якщо якесь місто звільнятимуть, то підійматиму прапори та їхатиму. Їхатимемо туди, де болить. Сподіваюся, що незабаром звільнимо й Крим і поїдемо туди", – додає чоловік. 

Після перемоги Олександр усе одно хотів би допомагати людям. Його бізнес пов’язаний із встановленням вікон і дверей, тому вважає, що може бути корисним у цьому. Крім того, має задум допомагати людям, які психологічно постраждали. 

Волонтер звертається до різних людей та організацій, які не завжди, але часто закривають необхідні гуманітарні потреби. Також чоловік оформив у податковій офіційний рахунок, на який усі охочі можуть переказувати кошти. Він не відмовляється й від конкретної допомоги тих, хто бажає щось передати. Зараз хоче зібрати кошти й придбати генератор для одного із сіл на Херсонщині. Олександр переконаний: сила нас, українців – у тому, що ми об’єдналися.

Усі фото надав Олександр Поліщук

Софія Суперека