Вступив до лав ОУН у 18, пробув 32 роки у таборах і дожив до 100 – історія легендарного вояка УПА Мирослава Симчича "Кривоноса"

У своєму огляді Еспресо розповість про звитягу та характер одного з поборників української державності.

Дитинство та формування гарту

Мирослав Васильович Симчич народився 5 січня 1923 року в селі Вижній Березів (нині Косівського району Івано-Франківщини). Виховувався у селянській родині Василя та Юліанни, з дитинства набираючись волелюбності. 

Важливим чинником у становленні Мирослава став його дядько по материній лінії – Григорій Голінейчук, колишній курінний Української галицької армії та січовий стрілець. Саме його розповіді про боротьбу за ЗУНР та походи на Київ надихали малого Мирослава. Юнак зачитувався книгою Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр", яка стала для нього настільною та сформувала ідеал воїна-козака.

Саме за порадою дядька-військового Мирослава віддали в проукраїнське освітньо-виховне товариство "Рідна школа" в Нижньому Березові.

В інтерв’ю Мирослав Симчич згадує:

"До початку своєї активної боротьби я був підготовлений іще з малих років. Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку я вивчав в українській школі з третього класу".

Попри значні фінансові труднощі через смерть батька, мати доклала всіх зусиль, щоб син продовжував навчатися. Класичної вищої освіти хлопець так і не здобув: після восьмирічки в Березові він вступив до Коломийського архітектурного технікуму, який закінчив у березні 1944 року. 

Утім, замість креслень та будівництва на нього чекали карти бойових дій та окопи. Свою справжню "вищу освіту" Мирослав здобував уже у старшинській школі УПА "Ґреґіт".

Посвята у військо, сотенство у 20 та доблесть у боях

Шлях боротьби розпочався для Симчича у 1941 році, коли він став членом юнацької мережі ОУН. Вже тоді він виконав одне зі своїх перших небезпечних завдань: будучи студентом, Мирослав пробрався у Коломийську друкарню через зв’язки з охоронцем. Скориставшись довірою, він зробив відбиток ключа від дверей, щоб здобути свинцеві літери для нелегального підпільного видання. 

По закінченню ж навчання у технікумі, восени 1943 року Мирослава відправляють до першого куреня Української народної самооборони (УНС), де він стає кулеметником. Формація згодом перейменувалась на УПА-Захід.

Військова жилка проявилась у юнака швидко: після вишколу на Буковині та повернення в рідні краї він очолив Березівську сотню. Товариші згадували Кривоноса як командира надзвичайно дисциплінованого, часом суворого, але справедливого. Він ніколи не вимагав від солдатів того, чого не робив би сам. 

Характер Симчича найкраще ілюструє випадок під час одного з боїв: розривна куля влучила у ліву руку перебивши кістку, втім він не дозволив собі втратити свідомість чи покинути позицію. Щоб бойовий дух підлеглих не впав, Кривоніс затягнув рану шматком одягу аби зупинити кровотечу та продовжував керувати боєм – вже наприкінці переможної битви він зомлів від втрати крові.

32 роки каторг в Росії

Початок довгого табірного шляху Мирослава Симчича припав на грудень 1948 року. Він зі своїм товаришем Петром Томичем шукали криївку аби зостатись та перечекати певний час. Їх видала завербована агентка МБД, дочка двоюрідної сестри господаря домівки. Дім оточили НКВС. Бій з карателями тривав дев’ять годин, і вони вдались до крайніх заходів: підпалили криївку та змусили сусіднього дядька з пожежі забрати напівживе тіло Кривоноса.

Радянське правосуддя було нещадним. У 1949 році військовий трибунал інкримінував йому "зраду батьківщини" та участь в антирадянській банді. Перший вирок – 25 років виправно-трудових таборів. Його відправили на Магадан, згодом у Колиму та Мордовію.

Як сталося, що він провів у неволі 32 роки

1. Перша відсидка: відбув 15 років і був звільнений у 1963-му під час хрущовської відлиги.
2. Повторний арешт: у 1968 році його знову заарештували за "нововиявленими обставинами"
3. Табірний опір: у таборах Симчич не припиняв боротьбу. Він був лідером страйків, відмовлявся визнавати свою провину та не йшов на жодну співпрацю з КДБ. Це призводило до постійних продовжень термінів та переведень у карцери.

Навіть коли доводилось писати прохання про переведення в інший табір через погіршення стану здоров’я, на вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Кривоносом працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: 

"Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями".

Його незламність стала легендою ГУЛАГу. Коли інші здавалися, Кривоніс казав: "Ми воювали за державу, і я сиджу за державу". Він вийшов на волю лише у 1985 році, коли імперія була колосом на глиняних ногах.

фото: mi100.info

Жива легенда незалежної України

Повернення Мирослава Симчича додому не було легким. Радянська влада навіть після звільнення забороняла йому оселятися на Західній Україні, тому він певний час жив у Запоріжжі та перебував під наглядом. Навіть після проголошення незалежності України тутешня міліція за звичкою приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця. Лише у 1996-му він переїхав до Коломиї.

Часи незалежності стали періодом запізнілого, але високого визнання для Мирослава Симчича. У 2008 році в Коломиї йому встановили прижиттєвий пам’ятник, який є рідкісною шаною для воїна. Справжнім історичним прецедентом став 2017 рік, коли Косівський суд офіційно реабілітував Симчича, визнавши його дії боротьбою за незалежність.

Президент України Володимир Зеленський у 2022 році надавав 99-річному ветерану звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка". Це стало символічним жестом: останній легендарний сотенний отримав найвищу нагороду в розпал нової великої війни проти того самого ворога.

Пам’ять про Кривоноса сьогодні живе у назвах вулиць, у книзі Михайла Андрусяка "Брати грому" та в очах сучасних українських воїнів. Його син, Ігор Симчич, пішов захищати Україну в лавах ЗСУ, продовжуючи справу батька. Мирослав Симчич прожив 100 років, ставши містком між двома поколіннями борців за свободу – тими, хто починав у лісах Прикарпаття, і тими, хто тримає фронт сьогодні. 

• Історія "останнього бандерівця": 7 фактів про життя головнокомандувача УПА Василя Кука.