Вижити там, де інших ламали: історія дисидента Данила Шумука, який 42 роки провів у тюрмах

Данило Шумук провів 42 роки за ґратами: у польських тюрмах, німецькому полоні, радянських концтаборах і мордовських зонах особливого режиму. Він опинявся в ув’язненні не через фанатизм, а через принципову чесність — він говорив правду  там, де інші воліли мовчати. 

Ліві ідеї та перше розчарування

Він народився у 1914-му на Волині, у селі Боремщина, у великій селянській родині. Був наймолодшим із дев’яти дітей. Його юність припала на час, коли Волинь опинилася у складі Польщі і польська держава намагалася  «умиротворити» українців, і цей тиск породив природну реакцію — радикалізацію. Шумук пішов у комуністичне підпілля. Сьогодні це може здатися дивним вибором для майбутнього дисидента, але тоді ліві ідеї для сільського хлопця виглядали єдиним логічним виходом. Це була віра в справедливість, у рівність, у те, що світ можна побудувати заново без панів і приниження. За цю віру він отримав вісім років від польського суду. Проте справжній урок він засвоїв у 1939-му, коли вийшов на волю: партії, за яку він сидів -  "Комуністичної партії Західної України", більше не було. Сталін ліквідував КПЗУ, оголосивши її націоналістичною. Це був перший серйозний злам — прийшло перше гірке усвідомлення: ідеології легко жертвують людьми.

ГУЛАГ, фото: www.welt.de

Вступ до УПА

Потім була радянська окупація, робота вчителем географії, пізніше — інспектором Держбанку і далі — знову арешт у  травні 41-го. Його взяли просто за те, що він був братом «ворога народу». 

Довго тримати не стали — з тюрми забрали до армії, а з початком війни кинули у штрафний батальйон. Невдовзі він потрапив у німецький полон і пройшов через табори для радянських військовополонених. У Хорольській «ямі смерті» він побачив, до якої межі може доходити знецінення людського життя. Він утікає — не як герой, а як людина, що не хоче померти безіменним.

У 1943 році Данило Шумук вступає до УПА. Там він здебільшого навчав — читав лекції, проводив вишколи. Проте скоро і там починає конфліктувати. Його постійні суперечки з підпільною Службою безпеки виникали через те, що Шумук вимагав доказів перед смертними вироками. Він не погоджувався з логікою, де підозра замінює суд. Ця позиція зробила його незручним і серед своїх. У лютому 1945 під час рейду до східних областей був заарештований НКВС УРСР.

фото: history.rayon.in.ua

Повстання в Норильську

У квітні того ж року засуджений за участь в УПА до смертної кари, через півтора місяці заміненої 20-річним ув'язненням. 

Норильськ став місцем, де Шумук знову не зміг бути просто пасивним спостерігачем. У 1953-му він став одним із лідерів Норильського повстання. Це не був бунт заради захоплення влади — це була вимога поваги до людської гідності в умовах, де людину намагалися перетворити на номер на спині куфайки. Після придушення повстання його чекали знову етапи, катування і тюрми. Коли в 1956 році його нарешті випустили під час «відлиги», він мав би затихнути. Але КДБ запропонувало йому стати «стукачем». Відмова була миттєвою і коштувала йому чергових десяти років.

Шумук дивовижним чином поєднував у собі досвід декількох епох. Коли в 70-х роках почалася хвиля арештів української інтелектуальної еліти — Стуса, Чорновола, Лук’яненка — за його плечима вже було кілька десятиліть тюремного стажу. Для «шістдесятників» він став джерелом досвіду: людина, яка бачила систему зсередини ще за часів Сталіна і польської влади. 

Після звільнення 20 листопада 1967 року у Києві оселився в місті Богуслав. Працював кочегаром у котельні, теслею у домоуправлінні та піонерському таборі, матросом на пляжі Довбичка у Києві. В цей час він познайомився з  Світличними, Сверстюком, Дзюбою, одночасно писав спогади. Перша книга спогадів «За східним обрієм» вийшла в Парижі у видавництві «Смолоскип» вже після чергового арешту.

Саме за них його заарештовують утретє — у 1972 році, під час масової операції проти українських дисидентів. Для системи він був небезпечний навіть без зброї — просто тому, що пам’ятав і записував.

Еміграція та повернення додому

У Мордовських таборах особливого режиму він провів ще десять років.  Тяжко хворий Шумук знову голодує, протестує, домагається статусу політв’язня. Там же він входить до Української Гельсінської групи. 

«Боротися за волю, справедливість і незалежність свого народу і мужньо витримувати всі страждання за ту ідею – це не геройство, а обов’язок кожної шануючої себе людини», — писав він.

Свобода приходить у 1987 році — через еміграцію до Канади. Тамі він не став професійним політичним емігрантом. Він жив тихо, у притулку для самотніх людей у Торонто, де написав і видав книгу «З ГУЛАГу у вільний світ». Шумук писав без прикрас, не намагався героїзувати оточення, що не всім подобалось.

фото: umoloda.kyiv.ua

10 грудня 1987 року він виступив у Овальному кабінеті у Вашингтоні під час святкування Дня декларації прав людини, прийнятої ООН. Після цього його прийняв президент США Рональд Рейган.

Його повернення в Україну у 2002 році, в Покровськ до доньки, було логічним фіналом. Він хотів померти вдома. Покровськ тоді був мирним тиловим містом на Донеччині. Шумук помер у 2004-му, за кілька місяців до Помаранчевої революції, не дочекавшись нових потрясінь, які знову перетворять його дім на поле битви.

Іронія долі наздогнала його навіть після смерті. У 2024 році, коли фронт підійшов впритул до Покровська, його могила опинилася під загрозою. Люди, які займаються збереженням пам’яті, на прохання його онуки Ніни Калач вирішили перепоховати його у Львові. Останки Данила Шумука перенесли з Покровська  військовослужбовці 13 бригади Нацгвардії України «Хартія». Прах діставали під російські обстріли.

Так Данило Шумук здійснив свою останню подорож через усю країну — зі сходу на захід, замикаючи коло свого життя. Тепер він лежить на Личакові, поруч із тими, про кого писав і з ким сидів.

• Батько Степана Бандери: патріот і священник Андрій Бандера, чия віра і стійкість витримали страждання та втрати