Командував УГА й підозрювався в державній зраді: 29 серпня — день народження генерала Мирона Тарнавського

Його ім’я вписане золотими літерами в історію визвольних змагань. У 1919 році він очолив УГА у найкритичніший момент боротьби за незалежність, пережив тріумфи Чортківської офензиви й трагічні випробування "чотирикутника смерті".

"Еспресо.Захід" детальніше розповість про важливу постать генерала Тарнавського.

Роки навчання і перші кроки

Майбутній генерал народився у селі Барилів на Львівщині в родині священника. Батько віддав його на навчання до гімназії в Бродах. Тарнавський згадував ті часи з відвертістю:

"Місто, станція, німецька мова, чужі люди. Життя нецікаве, безбарвне. З’явилась у мене нехіть до всього, а головно до науки в трудних, чужих мовах – німецькій та польській".

Єдиними предметами, які йому давалися, були математика й фізика. Через невдачі в науці батько перевів сина до Львова, але й там навчання не принесло задоволення.

"Велике місто, чуже окруження дорешти притупили охоту вчитися. А професори, як то водиться, зовсім не хотіли потурати моїм недостачам. З-під граду двійок по році науки я чкурнув геть зі Львова та опинився в рідному Барилові", – згадував Тарнавський.

Удома він займався з приватним учителем, склав іспити та повернувся до Бродівської гімназії. І саме тоді, як писав сам, "наука пішла легко" – у 1889 році він отримав матуру.

Вибір між цивільною службою та військом

Після гімназії юнак відбув однорічну службу в австрійській армії – пів року у школі кадетів у Львові та пів року у батальйоні в Бродах. Там він здобув перше офіцерське звання четаря запасу.

Спершу Тарнавський працював дрібним урядником, однак швидко зрозумів, що його справжнє покликання – армія. У 1896 році склав офіцерський іспит у Відні й остаточно присвятив себе військовій службі. Згодом отримав чин поручника (1898), сотника (1907), отамана (1916), а в 1919 – полковника та генерала-четаря.

Служив у Самборі, а згодом у Золочеві, де його застала Перша світова війна. Тут сформувався його образ офіцера, який понад усе цінував дисципліну та відповідальність.

Перша світова війна

У серпні 1914 року Тарнавський вирушив на фронт. Його сотня брала участь у боях під Радивиловом, Ярославичами, Буськом, Львовом, Перемишлянами. 26 жовтня 1914 року під Строновичами він отримав тяжке поранення – був прострелений у стегна. Після лікування повернувся до війська й очолив вишкіл у Стрию, згодом – командування одним із куренів у складі 35-го полку.

9 травня 1915 року брав участь у бою під Славськом. На Золочівщині познайомився з Дмитром Вітовським, одним із лідерів стрілецького руху. З 1916 року Тарнавський очолив вишкіл Українських січових стрільців у Свистільниках, згодом у Розвадові, де отримав чин отамана. Саме тут митрополит Андрей Шептицький освятив стрілецький прапор, а також було засновано Орден Залізної Остроги.

Мирон Тарнавський, 1916 рік

У бою під Куропатниками Тарнавський отримав австрійський орден Залізної Корони та німецький Залізний Хрест. У 1917 році, після полону частини командування УСС, він очолив залишки легіону. Його непоступливість проявилася навіть у дрібницях.

"Мої стрільці не гицлі, і поки я їх комендантом, не дозволю, щоби хтось робив з них козолупів", – відповів він начальству, яке вимагало відправити вояка допомоги ветеринару, в секції якого через хворобу помер кінь.

Цей конфлікт став причиною його переведення до іншого полку, але лише підкреслив його принциповість.

Українська Галицька Армія

У 1918 році Тарнавський командував австрійським полком на Поділлі, однак після розпаду імперії вирушив до Львова, де вже тривала українсько-польська війна. Його заарештували, але невдовзі звільнили, і на початку 1919 року він прибув до уряду ЗУНР.

У лютому він очолив групу "Схід" (II корпус УГА). Українська армія тоді переживала катастрофічний брак боєприпасів і людей, проте влітку 1919-го під його командуванням відбулася блискуча Чортківська офензива – стрільці відвоювали величезну територію, відсунувши поляків на десятки кілометрів. Саме тоді Тарнавський отримав звання генерала.

У липні 1919 року Євген Петрушевич призначив його Начальним вождем УГА. Він згадував:

"Передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію. Що ви з нею зробите, куди поведете її, це вповні від вас залежне".

Незабаром об’єднані з військами УНР частини Тарнавського вступили до Києва. Проте вже наступного дня їх витіснили денікінці. Галицька армія опинилася в смертельному кільці – між поляками, більшовиками, білогвардійцями та епідемією тифу.

Звинувачення у зраді й суд

28 жовтня 1919 року Тарнавський доповів Петрушевичу у Вінниці про катастрофічний стан війська. 6 листопада, намагаючись врятувати армію, він підписав угоду з Добровольчою армією Денікіна. Це рішення сприйняли як державну зраду. Його заарештували й поставили перед судом у Жмеринці.

Утім суд виправдав генерала, визнавши, що він діяв винятково з метою врятувати вояків. Тарнавського понизили, призначивши начальником корпусного штабу.

У 1920 році він знову короткий час виконував обов’язки командувача, а після поразки визвольних змагань уникнув арешту більшовиками, переховуючись під чужим ім’ям.

Полон і повернення

У липні 1920 року Тарнавського заарештували поляки й відправили до табору в Тухлі. Там сталася емоційна зустріч із його вояками. Поет Роман Купчинський згадував:

"Ледве генерал переступив браму табору, роздалася команда: "Позір! Відділ вправо глянь!". На подвір’ї стояли сотні старшин і вояків. Він мовчки йшов. Вкінці обернувся: "Здорові були!" – "Слава! Слава! Слава!". Швидко відвернувся: не випадало перед фронтом витирати генералові сльози…"

Ця сцена засвідчила, що попри політичні звинувачення, у середовищі стрільців Тарнавський залишався незаперечним авторитетом.

Після п’яти місяців полону він повернувся до родини у Золочів, а згодом переселився до села Черниця. Тут провадив скромне господарське життя. Час від часу приїжджав до Львова, де допомагав громадським організаціям впорядковувати військові поховання, передавав матеріали до відділу історико-воєнних пам’яток НТШ, відвідував могили стрільців.

фото: photo-lviv.in.ua

29 червня 1938 року Мирон Тарнавський помер у Львові. Його похорон перетворився на велику національну маніфестацію. Панахиду в соборі Святого Юра відправив митрополит Андрей Шептицький. Генерала поховали на Янівському цвинтарі серед стрілецьких могил.

Читайте також: До 169-ї річниці Каменяра: чому Івана Франка називали "академією в одній особі"