Фантомна радянськість незалежних українців

Мені всього 21, але все ж я знаю про незалежність набагато більше, ніж старші за мене покоління. Я не керуюся громадською думкою при виборі зачіски чи стилю одягу,  можу легко змінювати професії кожні пару років і ще не боюсь відкрито озвучувати власні думки.

Бо я народилася вже у Незалежній. Хоча, попри це, кожного разу, коли читаю й чую чужі розповіді про життя в СРСР, у мене виникає дивне відчуття ностальгії. Схожа ностальгія ще з'являється при спробах заново відродити в пам’яті вже майже стерті дитячі спогади. Виходить, що я страждаю на таку собі "фантомну радянськість", хоча в Союзі, на щастя, не жила ніколи.

Мене виховували у проукраїнській сім’ї серед історій моїх рідних про Голодомор на Сході й УПА на Заході. Мені з пелюшок розповідали про СРСР та російський шовінізм як про речі згубні й небезпечні для української волі. Й все ж я виростала з вухатими стінами, страхом перед чужою думкою й Андроповим, який би ніколи не схвалив моїх розкиданих іграшок і запізнень до школи.

Від мого народження пройде років з 20, і я нарешті зрозумію, що живу вже у новій демократичній країні, мислячи за законами ще старої тоталітарної. Це не зовсім моя відповідальність і зовсім не моя вина. Бо мої батьки й батьки моїх батьків, намагаючись передати мені свій життєвий досвід, навчили мене виживати у давно знищеному світі. Проблема у тому, що вони самі ще живуть в такому світі. Щоправда, тут ідеться не лише про мою родину, а про більшість українців, які застали добу СРСР.

Ніколи не обговорюй вчителів/ владу/ закони з друзями – в СРСР брат здавав брата. Ніколи не заперечуй викладачеві – в Радянській Україні студента виключали з університету за необережне слово. Не кричи у квартирі – вухасті стіни хрущовок чули все, й сусіди боялися сусідів. Бережи одежу знову, а здоров’я змолоду – громадяни СРСР не жили теперішнім, а виплачували кредити за далеке краще майбутнє. Ніколи не запізнюйся – Андропов надто вже любив дисципліну. Не йди в журналістику – медійники СРСР або прославляли партію, або швидко переставали писати.

Таких повчань мені вистачить на все життя наперед. На щастя, жити я збираюся довго й стільки ж викорінюватиму радянськість з голови. Радію з того, що серед моїх однолітків зараз популярним трендом стає усвідомленість. І це я не зовсім про усвідомлене споживання чи мінімалізм в одязі… Ми не боїмося записатись до психотерапевта, аби побороти свої комплекси. Не боїмося говорити про свої проблеми відкрито, наперекір страху перед громадською думкою. Ми стаємо журналістами, блогерами й активістами і кричимо про своє незадоволення на майданах.

Проте, мушу визнати, скільки б не старалися, ми все ще залишатимемось відносно залежними від радянського минулого. Я не хочу виховувати своїх дітей серед істин заляканих колишніх громадян СРСР, але в тих істинах я виросла сама. І хоч би всіх зусиль на світі докладу, щоби позбутися радянщини, все ж житиму з відтінком Союзу в думках.

Але це не страшно, це всього-на-всього підтвердження того, що я донька своїх батьків. Мої батьки народилися в СРСР, а я виросла в тіні його краху. Мої діти ще житимуть у затінку його загибелі, але, надіюся, що внуки навіть не згадають, ким був отой Андропов з підручника історії.

Україна була в кайданах тоталітаризму надто довго, щоб навчитися жити без них всього за 30 років. Наша незалежність ще молода і ми, незалежні, ще молоді. Проте вже можемо пишатися першими вдалими кроками до самостійного існування.

Звісно, скільки завгодно можна критикувати корупцію, тотальну недовіру народу до державних апаратів і примарну ефективність роботи більшості урядовців. Ці та інші проблеми законно перейшли до України як до спадкоємиці УРСР. Але, думаю, найголовніше тут те, що попри недавнє радянське минуле, українці вже вміють бути не радянськими.

Не насідайте так на нас, нам всього по 30 і ми тільки вчимося жити незалежно.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.